“– Та хіба ж я одна? – Відповідала вона, – Ні, ви що, у мене велика родина!

Ольга вже кілька років жила одна в невеликій хатині на околиці села. Втім, коли жінка чула таке на свою адресу, їй ставало смішно:

– Та хіба ж я одна? – Відповідала вона, – Ні, ви що, у мене велика родина!

Сільські баби посміхалися і кивали, а за спиною Ольги переглядалися, покручуючи пальцем біля скроні, мовляв, з чудасіями, родина в неї, як же, ні чоловіка, ні дітей, одна як тварина…

Ось цих самих тварин Ольга і називала родиною. І начхати їй було на думку селян, які вважали, що коли вже тримати живність, то для справи, худобу чи птицю, ну, пса одного для охорони, та кішку, щоб мишей ловила.

Котів у Ольги було п’ять і чотири собаки. І всі вони, подумати тільки, жили в хаті, а не на подвір’ї, де їм саме місце. Так казали сусіди.

Між собою говорили, бо знали – «цій ненормальній» говорити марно, вона лише розсміється у відповідь:

– Та ви що, ні-ні, досить із них вулиці, нам удома добре всім разом.

П’ять років тому Ольга втратила чоловіка та сина в один день. Вони поверталися з риболовлі, і на трасі навантажена фура вилетіла на зустрічку.

Якось прийшовши до тями, Ольга зрозуміла, що не може жити у квартирі, де все нагадує про улюблених людей, не може ходити тими ж вулицями й в ті ж магазини, що й раніше, з ними. А ще, ці співчутливі погляди сусідів.

Через пів року вона продала квартиру і разом із кішкою Дусею переїхала до невеликого села, купивши будинок на околиці. Влітку займалася городом, а як настала зима, влаштувалася на роботу до їдальні у райцентрі.

І всіх своїх тварин привезла звідти у різний час. Хтось на вокзалі жебракував, а хтось до їдальні приходив у пошуках їжі.

Ось так і зібралася у самотньої жінки велика сім’я, що складається зі споріднених душ, у минулому теж самотніх і чимало тих, що постраждали. Але добре серце Ольги зцілювало їхні душевні рани, і вони відповідали їй тим самим.

Кохання та тепла вистачало на всіх.

І їжі вистачало, хоч було й непросто. Жінка розуміла, що не може нескінченно привозити додому тварин, і вкотре обіцяла сама собі – більше нікого.

У березні, після теплих сонячних днів, раптом повернувся лютий, замітаючи проталини колючим снігом, заганяючи по домівках перехожих, що запізнилися, і виючи крижаним вітром ночами.

Ольга поспішала на семигодинний автобус, останній вечірній рейс до її села. Попереду були два вихідні дні, і вона після роботи заскочила до магазинів, купивши їжі для себе та хвостатого сімейства, та дещо несла зі їдальні, тож обидві руки жінки відтягували важкі сумки.

Пам’ятаючи дану собі обіцянку, Ольга намагалася не дивитися на всі боки, думаючи про вихованців, які чекають її вдома, і зігріваючись цими думками.

Але, як говориться “головного очима не побачиш” і серце змусило жінку зупинитися і повернути голову, не добігши десяти метрів до автобуса.

Під лавкою лежала собака. Вон дивилася прямо на Ольгу, але погляд був відсутнім, майже скляним. Лежала, мабуть, давно, її вже добряче припорошило снігом.

А мимо йшли люди, поспішаючи, кутаючись у шарфи та капюшони. Стільки людей, невже ніхто не бачить?

Серце в Ольги болісно стислося, вона одразу забула і про автобус, і про якісь обіцянки. Підбігла до лави, кинула сумки та простягла руку до собаки. Та повільно кліпнула очима.

– Слава Богу, жива! – Видихнула Ольга, – Давай, мила, вставай, йди до мене …

Собака не рухалась, але й не чинила опір, коли жінка стала витягувати її з-під лави. Собаці було вже майже однаково, вона збиралася залишити цей жорстокий світ.

Пізніше Ольга так і не змогла згадати, як дісталася будівлі автостанції з двома важкими сумками й собакою на руках.

Увійшовши всередину, вона розташувалася в найдальшому кутку в залі очікування і почала енергійно гладити та розтирати нещасну худорляву, по черзі гріючи в долонях її лапи.

– Давай, мила, приходь до тями, нам ще додому добиратися. Будеш ти у нас п’ятим собакою, для рівного рахунку, – примовляла Ольга.

Вона дістала з сумки котлетку та запропонувала собаці. Та спершу відмовлялася, але, трохи відігрівшись, мабуть, передумала покидати цей світ, погляд її пожвавішав, ніздрі заворушилися, і частування було прийняте.

За годину жінка з собакою голосували на трасі, що вдієш, автобус-то давно пішов. Ольга спорудила зі свого пояса подобу нашийника і повідця, хоча собака, названа Милою йшла за нею, буквально притискаючись до ніг.

А ще через десять хвилин, не вірячи в свою удачу, вони забиралися в теплий салон машини, що зупинилася.

– Ой, дякую вам! Не хвилюйтеся, я собаку на коліна до себе посаджу, вона нічого не забруднить, – тараторила Ольга.

– А я й не хвилююся, – відповів їй водій, – нехай на сидінні їде, навіщо ж на коліна. Собачка-то не маленька …

Але Мила притулилася до Ольги, все ще тремтячи, і справді дивом вмістилася на її колінах.

– Просто… нам так тепліше, – посміхнулася Ольга.

Чоловік кивнув, нічого не відповівши, тільки глянув на пояс, зав’язаний навколо собачої шиї, і ввімкнув опалення салону. Їхали мовчки. Ольга обіймала Милу, що пригрілася, і задумливо дивилася вперед, як шалено мчать назустріч сніжинки підсвічені фарами.

Водій крадькома поглядав на красивий профіль жінки, яка сиділа поруч, притискала до себе врятованого собаку. Так, він здогадався, що вона підібрала її та зараз везла додому. Жінка виглядала трохи втомленою, але спокійною та щасливою.

Він підвіз їх до будинку і вийшов з машини, допомагаючи донести сумки. Снігу намело вже так багато, що чоловікові довелося добре штовхнути плечем хвіртку. Іржаві петлі не витримали, надломившись, і хвіртка остаточно завалилася на бік.

– Не звертайте уваги, – Ольга зітхнула, – давно настав час ремонтувати.

З дому долинав багатоголосий гавкіт і нявкання. Господиня поквапилась до дверей, відчинила, і вся її велика родина висипала надвір.

– Ну що ви, загубили мене? Ну все, все, приїхала, куди ж я від вас подінусь! Знайомтеся ось, поповнення прибуло.

Мила невпевнено визирала з-за ніг своєї рятівниці. Собачки Ольги виляли хвостиками та тягли носи до сумок, які все ще тримав чоловік.

– Ой, та що ж ми стоїмо, – схаменулась господиня, – проходьте в будинок, якщо вас не лякає наша велика родина. Може, чаю хочете?

Чоловік заніс сумки, але проходити не став:

– Пізно вже, я поїду. А ви годуйте родину, вони на вас так чекали…

Наступного дня, ближче до обіду, на подвір’ї раптом пролунав якийсь стукіт. Накинувши куртку, Ольга вийшла з дому та побачила вчорашнього водія.

Він прибивав нові петлі до хвіртки, розклавши навколо привезені з собою інструменти.
Побачивши Ольгу, чоловік усміхнувся:

– Доброго дня! Я вам учора хвіртку зламав, от, лагодити приїхав… Мене, до речі, Володимир звуть, а вас?

– Ольга…

Хвостата родина з цікавістю обнюхувала вчорашнього гостя. Він гладив їх, присівши навпочіпки.

– Олю, не мерзніть, йдіть до будинку. Я скоро закінчу і від чаю не відмовлюся. Там, до речі, тортик у машині. І деякі гостинці для вашої великої родини.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.