“– Чому у всіх, як у людей? А в мене? Чоловіка немає, у дочки теж. Хоч би так і лишилося. Так ні – вона поїхала в місто, на вокзал, привезе мені на шию нового зятя, який щойно з місць не дуже віддалених

У сусідній кімнаті брязнуло щось тендітне. Впустивши каструлю, Алевтина рвонула туди. Внучок стояв посеред кімнати, розгублено дивлячись на уламки розбитої родинної вази.

– Що ти накоїв?! – зойкнула бабця і хльоснула хлопця мокрим рушником.

– Бабцю, я зараз приберу! – забелькотів він, кидаючись підбирати черепки.

– Я тобі приберу! – Рушник знову свиснув по спині. – На ліжко! І не ворушись!

Вона прибрала уламки, та повернулася на кухню. На підлозі блищала калюжа, а у ній плавала картопля, хоч не варена.

Зібрала, перемила, засунула в піч. Сіла біля вікна, і сльози самі потекли. У голові крутилися гіркі думки:

– Чому у всіх, як у людей? А в мене? Чоловіка немає, у дочки теж. Хоч би так і лишилося. Так ні – вона поїхала в місто, на вокзал, привезе мені на шию нового зятя, який щойно з місць не дуже віддалених. Каже, добрий.

– Три роки з ним листувалася. Кохання, а в очі не бачила. І житиме тепер він тут. Мало того, що її з онуком годую, тепер і його годувати доведеться. Ну, я цього зятя живо зі світу зживу! Сам втече!

– Бабу, можна на вулицю?

– Іди, йди! Тільки пальто одягни. І до річки не підходь, крига ось-ось рушить.

– Добре, бабцю!

Начебто приїхали. Алевтина глянула у вікно. Навіть звідси видно, що у нього обличчя в рубцях. Що за дурниця в голові у дочки? Мало того, що відсидів, так ще й пика страшна.

Двері відчинилися. Увійшли. Оксана нареченого привела.

– А я саме до нього, – посміхнувся дільничний. – Довідку про звільнення перевірю. Та й гляну, що за птах твій майбутній чоловік.

– Іди! Вони якраз за столом. Тільки він мені не зять і ніколи не буде!

Пішла Алевтина онука шукати. Та де його шукати? Он, з пацанами ганяє. Але йти додому не хотілося. Постояла, з бабками потріпалася. Волею-неволею, треба йти, бо час.

Глянула на чурбаки біля сараю. Хіба їх розколеш? Взяла сокиру, почала відколювати тріски від найменшого. Замахнулася і раптом чиясь сильна рука перехопила сокирище.

– Тітко Алевтино, дайте-но я спробую.

– Спробуй, – буркнула вона, спідлоба дивлячись на зятя.

Той провів пальцем по лезу, похитав головою:

– Брусок є?

– У майстерні, у сараї. Там ще чоловіка інструменти лежать.

Зайшов Гриць у хлів, очі розбіглися. Чого тут тільки немає! Ввімкнув наждак – працює. Наточив сокиру. Та ще й колун прихопив.

Вийшов і давай колоти чурбаки навпіл, потім на поліна рубати. Надвечір усі дрова переколов, та в дровник склав.

Вийшла теща, похитала головою. Навіть тінь посмішки майнула.

– Тітко Алевтино, – каже зять, – біля паркану колоди лежать.

– Ні, пилка не працює.

– У мене така сама. Може, з двох одну зберемо, – перехилився через паркан сусід Афанасій.

Пішли до діда Афанасія. У нього бензопила ледве дихає, зате ланцюг ще нічого.

– Бери все! – хрипко засміявся старий. Зробиш – мої колоди розпиляєш.

А сусід-бізнесмен заявив:

– Слухай, переколи й мені дрова, та в сарай склади! – і суне чотири тисячні купюри.

Зробив Гриць, як просили. Повернувся, гроші на  стіл поклав:

– Тітко Алевтино, візьміть.

Похитала головою, але в очах іскорка задоволення майнула. У селі рідко грошима платять – найчастіше товаром.

Назавтра Гриць за мотоплуг взявся. Час город орати. Сидить на подвір’ї, запчастини перебирає. Раптом хлопчисько забігає, очі дикі:

– Ми на крижинах каталися, а вашого Ваню понесло! Не може зістрибнути!

Вискочили Алевтина з Оксаною, всі до річки кинулися.

Крижина з хлопчиком повільно відпливала до середини річки. А за течією величезні брили криги мчать, видно, затор прорвало десь вище.

Оксана заволала.

Але Гриць вже пірнув у крижану воду. Доплив, видерся на крижину. А до них уже велетенська насувається, зараз розчавить.

– Слухай, Іване, нахилився він до хлопця. Ти мужик чи ні? Коли велика крижина підійде, стрибаємо на неї. Інакше капут. Секунда на все. Давай руку! Приготуйся! Стрибаємо!

Він жбурнув хлопчика на крижину, сам стрибнув слідом, ударившись об край ногою. Штанина відразу потемніла від рани. Ваня злякано дивився на роздерті долоні.

А крижину вже підхопила течія і понесла вниз річкою.

З берега всі з жахом дивилися, як крижина віддаляється.

– Капець! – хтось гукнув.

– Може, й ні, пробурмотів дільничний. Річка далі петляє, а Грицько – мужик не промах.

І Юрій рвонув до своєї «Ниви».

Гриць обійняв Ваню, намагаючись зігріти:

– Слухай, синку. Перше випробування пройшли. Нині друге. Крижина у той берег вріжеться. Дуже сильно. Відходимо на край.

Берег все ближче, ближче. Удар! Їх перекинуло через крижину прямо на гальку.

– Живий! – підійняв Грицько хлопця.

– Рука болить і нога.

– Нісенітниця! – посміхнувся він. До весілля загоїться.

– Ага! Боляче.

– Терпи. Чоловіки не ниють.

За кілька хвилин вони вийшли на дорогу. І тут з-за повороту вилетіла «Нива». Вискочив дільничний:

– Наче цілі?

– Живі, – кивнув Грицько.

– Ой, та ви обидва понівечені! Швидше у машину! В лікарню!

Оксана плакала на ліжку. Алевтина не відходила від вікна. Затремтів телефон на екрані: «Дільничний».

– Що з ними?! – закричала Оксана, притискаючи слухавку до вуха.

– Твій Ванька тут сидить, весь у бинтах. Зараз йому дам.

– Мамо, – долинув голос.

– Синку, ти цілий?

– Нормально! Я ж мужик!

– Все в порядку, Оксано, – сказав дільничний.

Алевтина вирвала телефон:

– Юро, а Грицько?

– Його зашивають. Тримайте, він вийшов.

– Ну як ти?

– Нічого, тітко Алевтино.

– Чула? – перехопив дільничний. Нині привезу й онука, і зятя.

Алевтина перевела дух і махнула дочці:

– Досить ревти. Чоловіки голодні приїдуть З ранку нічого не їли, – і перехрестившись, подалася на кухню накривати на стіл…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”