З дитинства знала: у нашій сім’ї є улюблена дитина – мій брат Артем. Йому завжди діставалося все найкраще: одяг, увага, гроші, виправдання. А мені – “потім”, “якось сама”, “ти ж дівчинка, потерпиш”.

Минуло багато років. Тата давно не стало, мама живе сама в селі. Брату вже 27, але він і досі мешкає у батьківській квартирі в місті – без роботи, без відповідальності, зате з повним холодильником, який наповнюю я, донедавна і не знаючи про це.

Щотижня купую мамі продукти й привожу в село: м’ясо, сир, масло, фрукти. Але щоразу дивувалася – холодильник порожній, оце у неї апетит. Мама відмахувалась:

– Та так схотілось їсти, а зараз свята за святами. Нічого не роблю, от і їм.

Цього разу я привезла, як завжди, повні сумки. А наступного дня вирішила приїхати без попередження. Зайшла у будинок – і завмерла. Біля холодильника стояв Артем і складав у пакет усе, що я привезла напередодні.

– Ти що робиш?!

– А що? Мама дала.

– Це я купувала для неї! Ти взагалі маєш совість?!

– Не починай. Тобі шкода, чи що?

– Тобі 27 років! Живеш у готовій квартирі, не допомагаєш мамі, зате тягнеш у неї останнє!

До кухні зайшла мама:

– Чого ти кричиш на брата?

– Мамо, Артем знову забирає всі продукти! Я для тебе стараюсь!

І тут вона подивилась на мене так, ніби винна була я:

– А що йому їсти? Ти ж знаєш, як йому важко.

– А мені легко?! Все життя була для вас другою!

– Не перебільшуй. Ти завжди все рахуєш.

Брат посміхнувся, взяв пакети й пішов, навіть не озирнувшись, а я стояла посеред двору й нарешті зрозуміла: у цій родині завжди була зайвою. І як би не старалася – для них все одно залишусь винною.