– Ти, Світлано, нісенітницею маєшся, – сказав Василь Петрович, відсуваючи  тарілку з магазинними  пельменями. – Все граєш у начальницю, а чоловік голодний ходить.

Я налила собі чаю і подумала: «Мовчи, Світлано, мовчи!»

Але ж ні. Якщо десь у паралельному всесвіті й жила та, інша Світлана, яка б мовчала, то я мовчати не вміла. Я була тут, у цьому всесвіті, на цій кухні. На якій я була господаркою, попри вічне невдоволення свекра.

– Василю Петровичу, – сказала я навмисне суворо, – Льоша їсть. Он дивіться,  пельмені зникають один за одним. Чи це не їжа, на вашу думку?

Продукти

– Так, я їх не сама зліпила, а купила у магазині. Але вони коштують чималих грошей. Це дорогі пельмені із яловичиною. Їх мені теж не з жалю дали.

Льошка щось захоплено читав у телефоні й тільки хмикнув, не відриваючись від екрана. Він взагалі не відрізнявся красномовством.

Свекор оселився у нас три місяці тому, коли продав свою однокімнатну в центрі. Вигідно продав, між іншим.

Я сама допомагала йому торгуватись із покупцями, а він переїхав ближче до сина, якщо це можна було так назвати. “Ближче” в його розумінні означало буквально через стінку.

Сусідню квартиру ми купили ще у дві тисячі дев’ятнадцятому році.

Думали, що колись проб’ємо прохід і зробимо одну велику. Але не встигли порадіти своїй новій житлоплощі, як туди в’їхав свекор зі своїм фікусом та портретом покійної дружини.

Виявилося, що його переконання про те, як має виглядати справжня родина, сильно різнилися з моїми.

Я пам’ятаю, як мама колись казала:

– Світлано, ти дуже багато хочеш. Жінці не можна багато хотіти, ти так надірвешся.

Мама сама надривалася на трьох роботах. Мабуть, від цього вона й пішла із життя в п’ятдесят два від інф аркту. Так і не встигнувши відпочити на пенсії та зрозуміти, що ж їй хотілося насправді.

А я знала, що хочу стати начальником відділу логістики у компанії, в якій працювала. І я ним стала. Сто сорок три людини були у мене в підпорядкуванні. Річний оборот компанії був такий, що я навіть боюся називати його, щоб не наврочити.

А ось мій Льошка нічого не хотів. Його і так все влаштовувало, – маленьке життя маленької людини. Він так і водив свою фуру, і ми давно домовилися не виміряти зарплатні один одного.

Але Василь Петрович був людиною старого загартування. Він сорок років відпрацював на заводі токарем. Дружину він поховав десять років тому і з того часу жив сам. Варив собі борщ на тиждень і щиро не розумів, чому світ так стрімко мчить кудись не в той бік.

– Ось згадаєш моє слово, – сказав свекор, показуючи в мій бік виделкою, – коли піде від тебе Льошка. До нормальної жінки піде до тієї, яка борщ варить. А не магазинними пельменями його труїть.

Льошка знову хмикнув. І не так просто. Я згадала, як позавчора він сам зварив цей борщ, густий, буряково-малиновий, з часником та сметаною.

Тому що я повернулася об одинадцятій вечора після переговорів з іноземними партнерами. Він навіть фартух мій надів із написом «Королева кухні».

Хотів сфотографувати, щоб похвалитися у соцмережах. Але я відібрала телефон. Тому що деякі речі мають залишатися лише між нами, на нашій кухні.

Дні тривали однакові, як вагони товарняка. Вранці я йшла в офіс, а ввечері вислуховувала моралі свекра.

Він вивчив мій розклад і чатував біля дверей, щоб встигнути сказати щось про «бабські замашки» і «куди котиться світ». Я навчилася ігнорувати його нападки, як гавкіт сусідського собаки. Я кивала йому і мовчки проходила повз.

– Слухай, – сказала я якось Льоші, – може, поговориш із батьком? Я, звичайно, все розумію і мовчу. Але мій терпець закінчується.

– Так, я говорив, – зітхнув чоловік. – Він ніби не чує. Ти ж сама знаєш, який він упертий. Він, як трактор, їде, куди йому треба.

Це було дуже точне порівняння. Свекор дійсно завжди пер напролом, але нещодавно його старенький «трактор» врізався в автомобіль представницького класу. Причому в прямому значенні.

Сонячним жовтневим днем Василь Петрович виїжджав із дачного кооперативу. Його давня «Лада» бурого кольору якимось чином не вписалася в поворот і влетіла в бік чорного блискучого чудовиська.

Автомобіль, як з’ясувалося потім, належав якомусь заступнику чи синові заступника. Там було важко розібратися.

Рахунок за ремонт прийшов такий, що Василь Петрович осів на стілець у нашій кухні. Він сидів так пів години, дивлячись в одну крапку. П’ятсот тисяч! А пенсія була дев’ять тисяч.

Навіть я зі своїм математичним складом розуму не відразу зрозуміла, скільки років йому доведеться виплачувати.

– Квартиру продам, – сказав він нарешті ледве чутно.

– Яку квартиру? – Запитала я. – Ви ж у нашій живете.

Він глянув на мене, і в його вицвілих очах я вперше побачила страх. Справжній старечий страх. Він боявся, що його виженуть, покинуть, що він залишиться сам.

І тут я сказала:

– Василю Петровичу, у нас в офісі вахтер потрібен. Оклад – шістнадцять тисяч на місяць. Через кілька років розплатитеся, якщо витрачати нічого не будете, а харчуватися продовжуйте разом із нами.

Він дивився на мене з таким здивуванням на обличчі, ніби я говорила китайською.

– Який із мене вахтер? – сказав він. – Я токар шостого розряду!

– Колишній токар, – незворушно відповіла я. – А вахтер майбутній. Завтра о дев’ятій прийдете до мене в кабінет. Паспорт лише не забудьте.

Свекор прийшов о пів на дев’яту. У костюмі, який, здається, купив ще до свого весілля. Він сидів у приймальні, маленький, сухий, і крутив у руках кепку.

Олена, мій секретар, провела його до кабінету.

– Світлано Ігорівно, – сказала вона таким тоном, яким зазвичай доповідала про важливих гостей, – до вас Василь Петрович.

Він увійшов і зупинився біля дверей. Кабінет у мене був великий, кутовий, із панорамним вікном на всю столицю. Через нього було видно, як унизу повзали машини розміром з мурах, і десь серед них, мабуть, була фура чоловіка.

– Проходьте, – сказала я. – Сідайте.

Він сів на краєчок стільця. Я посунула до нього документи.

– Тут заява та угода. Чергування за графіком два через два.

У двері постукали. Увійшов фінансовий директор Ігнат Семенович, чоловік із черевцем та бородою, схожий на добродушного ведмедя.

– Світлано Ігорівно, – сказав він, – з приводу контракту з корейцями, вони погодилися на наші умови.

– Чудово. Підготуйте документи до середи, – я зробила серйозне обличчя.

Він кивнув і вийшов. Василь Петрович глянув йому вслід, потім перевів погляд на мене.

А потім – на стіну. Там висіли мої дипломи, грамоти, фотографія із важливими людьми нашого міста. На поличці красувалася статуетка, яку мені вручили на конференції у Парижі.

Василь Петрович мовчав, важко дихав.

Потім до мене заходив начальник транспортного відділу. Потім менеджер із закупівель та ще хтось із паперами. Від усіх цих «Світлано Ігорівно», «як скажете», «буде зроблено» свекор втиснувся в стілець і часто моргав.

Коли він заповнив усі документи, я викликала охоронця, щоб той провів його та все показав.

– Дякую, – сказав Василь Петрович на прощання.

Увечері я прийшла додому о восьмій. На кухні пахло м’ясним бульйоном та томатною пастою. Василь Петрович стояв біля плити.

– Вечеря готова, – сказав він. – Сідай. Ти втомлюєшся, тобі треба допомагати.

Я сіла, а він підсунув мені  тарілку борщу, що димився. Він був недосолений, картопля розварилася, м’ясо залишилося жорсткуватим. Але я з’їла все до останньої краплі.

– Смачно, – сказала я здивовано. – Справді смачно.

Він кивнув головою, і я побачила, як у бляклих очах блиснули сльозинки. Льошка повернувся о десятій, подивився на нас і знову хмикнув:

– Батю, ти чого це за борщ взявся?

– Допомагаю, – сказав Василь Петрович. – Світлана втомлюється. Начальник таки, не те що ти.

З того дня свекор почав опікуватися мною. Чоловік жартував:

– Напевно боїться, що ти його з роботи виженеш!

Але хай там як, жити нам разом стало набагато приємніше та простіше, – бо, нарешті всі зрозуміли, що я на роботі не стілець просиджую, – а працюю на благо родини, компанії, та країни…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!