Я крикнула у вікно:
– Мамо, ти чого так рано? Замерзнеш!
Вона обернулася, помахала лопатою на знак привітання:
– Для вас, ледарів, намагаюся.
А наступного дня матері не стало…
Я й досі не можу спокійно проходити повз наше подвір’я…
Щоразу, коли бачу цю доріжку, серце стискається так, ніби хтось його рукою схопив. Це я зробила те фото другого січня…
Просто йшла повз, побачила сліди на снігу – і зупинилася. Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото – єдине, що залишилося від тих днів…
Новий дві тисячі двадцятий рік ми відзначали, як завжди, усією родиною.
Мама з ранку тридцять першого вже на ногах була. Я прокинулася від запаху смажених котлет та її голосу на кухні:
– Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато ваш знову всі інгредієнти з’їсть, доки ми не бачимо!
Я спустилася, ще в піжамі, волосся розпатлане. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартуху з персиками, який я їй подарувала, ще навчаючись у школі. Вона посміхалася, щоки були червоні від духовки.
– Мамо, ну дай хоч каву випити спочатку, – зажурилася я.
– Кава потім! Спочатку олів’є! – вона засміялася і підштовхнула мені миску із запеченими овочами. – Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу – кубиками з кулака.
Ми різали, розмовляли про все на світі.
Вона розповідала, як у її дитинстві Новий рік зустрічали – без салатів цих заморських, з одним оселедцем під шубою та мандаринами, які тато її приносив із роботи “по блату”.
Потім прийшов тато з ялинкою. Величезною, майже до стелі.
– Ну що, жінки, приймайте красуню! – крикнув він з гордістю з порога.
– Ой, тату, ти що, цілий ліс завалив? – Я ахнула.
Мама вийшла, подивилась і руками розвела:
– Красива, красива, а куди ми її дінемо? Минулого разу хоч менше була.
Але все одно допомагала прикрашати. Ми з сестрою Лєрою розвішували гірлянди, а мати дістала старі іграшки – ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляне янголятко і сказала тихо:
– Ось цього я тобі купувала на перший Новий рік. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, мамо, – збрехала я.
Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася, коли я згадала того маленького янголятка…
Брат приїхав ближче до вечора. З шумом, як завжди – із пакетами, із подарунками, із пляшками.
– Мамо, я тепер ігристе гарне взяв! Не те, що торік – кислятину.
– Ой, синку, аби на ногах всі встояли, – мама засміялася й обійняла його.
Опівночі ми всі вийшли надвір. Тато з братом запускали феєрверки, Лєра верещала від захоплення, а мама стояла поряд зі мною, міцно обійнявши за плечі.
– Дивись, дочко, яка краса, – шепотіла вона. – Життя яке гарне у нас…
Я обійняла її у відповідь.
– У нас найкраще, мамо.
Ми пили ігристе прямо з пляшки по колу, сміялися, коли феєрверк відлетів у бік сусідського сараю.
Мама, що трохи хильнула, танцювала круг ялинки у валянках, і тато підхопив її на руки. Ми всі реготали до сліз.
Першого січня ми весь день валялися. Мама знову готувала – тепер уже пельмені та холодець.
– Мамо, годі вже! Ми і так, як кульки! – Нила я.
– Нічого, доїсте. Новий рік тиждень святкують, – відмахувалася вона.
Другого січня вона встала рано, як завжди.
Я почула, як двері грюкнули, визирнула у вікно – вона у дворі, з лопатою розчищає доріжку. У старому пуховику, хустка на голові зав’язана.
Робить все акуратно: від хвіртки до самого ґанку – вузьку, рівну стежку. Згрібає сніг до стіни будинку, як любила.
Я крикнула у вікно:
– Мамо, ти чого так рано? Замерзнеш!
Вона обернулася, помахала лопатою на знак вітання:
– А то ви, ледарі, по кучугурах до весни ходитимете! Іди краще чайник став.
Я посміхнулася і пішла на кухню. Вона повернулася за пів години, щоки червоні, очі блищать.
-Все, тепер порядок, – сказала і сіла пити каву. – Добре вийшло, правда?
– Добре, мамо. Дякую.
Це був останній раз, коли я чула її голос таким бадьорим.
Третього січня вранці вона прокинулася і сказала тихо:
– Дівчатка, щось у мене в грудях пече. Не дуже, але неприємно.
Я одразу занепокоїлася:
– Мамо, давай швидку викличемо?
– Та що ти, доню. Перевтомилася просто. Стільки готувала, бігала. Полежу – пройде.
Вона лягла на диван, ми з Лєрою поряд сиділи. Тато поїхав в аптеку за пігулками. Вона ще жартувала:
– Не дивіться ви на мене так трагічно. Я ще вас усіх переживу.
А потім раптом зблідла. Схопилася за груди.
– Ой… погано мені… Надто погано…
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла:
– Мамочко, тримайся, зараз приїдуть, все буде добре…
Вона подивилася на мене і сказала ледь чутно:
– Доню… я вас усіх так люблю… Не хочеться прощатися.
Лікарі приїхали швидко, але вже нічого не могли зробити. Великий інфаркт. Все трапилося за лічені хвилини.
Я сиділа на підлозі в коридорі та вила. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, веселилася, а сьогодні…
Ледве тримаючись на ногах, я вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі – маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку і назад. Такі, як вона завжди залишала.
Я стояла і дивилася на них довго-довго. І питала у Бога:
– Як так може бути, що ще вчора людина ходила по землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є, а людини немає!
Мені здавалося, чи не здавалося, ніби вона другого січня вийшла востаннє, щоб залишити нам чисту доріжку. Щоб ми могли пройти нею без неї.
Я не стала їх замітати. І всіх попросила цього не робити. Нехай будуть, доки сніг сам не замете їх назавжди.
Це останнє, що мати для нас зробила. Її звичайна турбота про нас виднілася навіть тоді, коли її вже не було в живих.
За тиждень випало дуже багато снігу. А я і досі зберігаю те фото з останніми слідами мами.
І щороку третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на порожню стежку біля будинку. І так боляче розуміти, знати: десь під цим снігом вона залишила свої останні сліди. Ті, за якими я все ще йду за нею…
Якщо сподобалося, ставте вподобайки, та залишайте свої коментарі! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
