— У якому сенсі — продав квартиру? — ледь чутно перепитала Олена, наче боялася, що власні вуха її підло зраджують. — Сергію, я не недочула?

— Це мій спадок, що хочу, те й роблю! — відрізав чоловік, не відриваючи закоханого погляду від фотографії автівки в телефоні. — Ти тільки глянь, яка лялечка! Усі сусіди лікті кусатимуть від заздрощів, побачиш!

— Ми живемо вчотирьох у тісній двокімнатній квартирі, — Олена ледь стримувала себе, щоб не схопити важку чавунну пательню.

— До нас постійно, мало не через день, приїжджає ночувати твоя мама, наче в неї власного даху над головою немає! І ти мені зараз отак спокійно кажеш, що здихався доброї трикімнатної квартири заради залізної іграшки? Яку ти навіть поставити тут не маєш де — у нас же під під’їздом і курці ніде клюнути!

— Не лізь не в свої справи! — гаркнув Сергій.

Олена мовчки вимкнула плиту. Вечеря нехай стоїть — кому вона тепер лізе в горло?

Вона зібрала дітей і пішла до батьків. Їй треба було виплакатися, виговоритися і, головне, почути бодай якусь розумну пораду, бо в голові була одна холоднеча.

Так далі триматися не могло. Можливо, хтось і назвав би її меркантильною, але в ту хвилину Олена просто зненавиділа чоловіка за те, як легко він пустив за вітром їхній шанс на людське життя.

Вони ж могли переїхати в нормальні умови! Діти б нарешті мали власну кімнату, а не тулилися в залі на розкладних кріслах.

Чому він не подумав про сім’ю? Чому вирішив спустити солідний спадок на таку дурницю? Таку дорогу машину в їхньому не дуже спокійному районі або пошкрябають у першу ж ніч, або, боронь Боже, вкрадуть. А ремонт?

Запчастини ж до такої красуні зараз вдень зі свічкою не знайдеш, та й коштують вони як крило від літака!

Олена пробувала достукатися до свекрухи — просила, щоб та хоч якось вплинула на сина. Але де там!

У відповідь отримала цілу лекцію з отруйними примовками. Суть була одна: не заглядай, невістко, у чужу кишеню. Захоче Сергійко — хоч усі гроші в карти програє, і ніхто йому не указ.

Але Олену таке «право» не влаштовувало.

Чому вона має гарувати з ранку до ночі, намагаючись забезпечити дітям майбутнє (ще й примудряючись нишком від чоловіка відкладати копійку до копійки на розширення житла), а її «дорогий» благовірний спускає такий капітал на вітер?

Йому що, подобається цей вулик, де всі одне в одного на головах сидять?

Та навіть якщо йому байдуже до стін — хіба мало дірок у родині? У меншого сина здоров’я слабеньке, лікарі в один голос кажуть: треба хоча б раз на рік у санаторій возити, оздоровлювати.

У старшого — випускний клас, НМТ на носі, репетитори потрібні, щоб дитина в університет на бюджет пройшла.

Але Сергійка то не обходить. Хлопчик Сергійко хоче нову «машинку»! Все життя, бачте, про таку мріяв!

Мама Олену ні засуджувати, ні відмовляти не стала.

— Хочеш розлучатися? Розлучайся, доню. Я тобі ще давно казала, що твій чоловік тягне вашу сім’ю на дно, як камінь, — похитала головою старенька. — Заробляє втричі менше за тебе, роботу міняти й не думає, зате апетити — як у пана.

Спочатку комп’ютер дорогий собі купив — ніби то дітям треба! Потім мотоцикл, який розбив через тиждень. Тепер от готовий усе на чергову цяцьку витратити…

— Та я взагалі не розумію, навіщо вона йому! — сплеснула руками Олена. — По наших дорогах, особливо як снігу навалить або ожеледиця, вона ж і з місця не зрушить — занизька дуже.

— Роби так, як серце каже, — зітхнула мати. — Хлопці вже дорослі, вони зрозуміють.

І Олена таки подала на розлучення з розподілом майна. Квартира (та сама тісна двокімнатна) була куплена у шлюбі, тож гроші Олені зараз були ох як потрібні. Як Сергій буде викручуватися — їй стало байдуже.

Ох і скільки ж бруду вилив на неї колишній! І сім’ю вона руйнує, і мрію його розтоптала, і взагалі — остання людина на землі. А потім раптом перевів їй усю суму за частку квартири одразу, додавши холодне:

«Більше від мене й копійки не побачиш».

Олена на аліменти навіть не подавала — вирішила, що сама дітей на ноги поставить. Тим паче тепер не треба було годувати дорослого «синочка» з його іграшками та щотижневими посиденьками з друзями в барі.

Хлопці сприйняли новину дивно спокійно. Батько їх увагою ніколи не балував, зате постійно дорікав, скільки грошей на них іде. Тож сумувати за ним вони не збиралися.

Минув час, і Олена просто розквітла. Більше ніхто не читав їй нотацій, не вимагав обідів з п’яти страв і не тринькав сімейний бюджет на дрібниці.

Жінка змінила гардероб, зробила стильну зачіску і, за словами всіх знайомих, помолодшала років на десять.

Вона змогла взяти в кредит чудову квартиру поруч із батьками, оплатила синові навчання (він, до речі, блискуче здав іспити й вступив на омріяний факультет), серйозно зайнялася лікуванням молодшого.

А згодом доля звела її з дуже цікавим і надійним чоловіком. Одне слово — життя налагодилося.

А от про Сергія такого сказати було не можна. Свою частку грошей він таки вгатив у той омріяний автомобіль. Оскільки на власне житло після цього майже нічого не залишилося, він зміг купити лише стареньку хатинку на самій околиці міста.

На своїй «мрії» він проїздив рівно два дні — потрапив в аварію.

Сам, слава Богу, відбувся переляком, а от машина перетворилася на купу брухту. Ремонт нарахували такий, що можна було ще одну хату купити.

І от сидить він тепер один-однісінький: ні сім’ї, ні грошей, ні машини… А все тому, що в гонитві за блискучою обгорткою забув про тих, хто був для нього справжнім золотом.

Знаєте, у народі кажуть: «Хто хоче всього й одразу, той часто лишається ні з чим». Життя — воно як те поле: що посієш, те й пожнеш.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Олена, що не стала рятувати шлюб і «розуміти» мрію чоловіка, чи, може, треба було дати йому ще один шанс?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!