Чоловік зайшов, як завжди, втомлений, ще й з важким пакунком, де, певно, лежала брудна спецівка. Очі блищали, а на джинсах — зелені плями від трави.

— Святкували? — з підколкою запитала дружина.

— Лідо, так п’ятниця ж сьогодні…

— Роздягайся прямо в коридорі, і мерщій у ванну.

— Та я в душі на роботі мився, — спробував відмахнутися чоловік.

— Знаю я, як ти там миєшся. Давай, кажу, у ванну!

Сама пішла на кухню. Дістала хліб, нарізала помідорів. «Геть голодний, — майнула думка. — Нормальної закуски в них там, певно, і не було». Дістала домашньої ковбаси.

Коли чоловік вийшов із ванної, вона крадькома окинула поглядом його худорляву, трохи сутулу постать.

«Ніколи красенем не був, а зараз і поготів — старий став, шістдесят три вже. Та й мені шістдесят один… Але я хоч тримаюся, чоловіки ще заглядаються. Єдина користь від мого Льошки — що гроші вміє заробляти».

Налила йому гарячого курячого супу з добрими шматками м’яса.

— Сідай, їж уже!

Той сів, тільки ложка задзеленчала.

— Ти за той місяць скільки «закрив»? — почала розмову Ліда.

— Тисяч сорок п’ять буде.

— Хочу онуків до школи зібрати, у доньки тепер двоє школярів. Не встигнеш озирнутися — і третій піде. Маємо тепер трьох козаків…

На її телефоні заграла мелодія. Ліда всміхнулася:

— От, згадала баба про мак… — провела пальцем по екрану. — Валеріє, що там таке?

— Мамо, ми сьогодні пізно будемо. Заберіть малого із садочка! Зайдіть до нас, гляньте, як там старші. Зваріть їм щось, бо вони ж голодні будуть.

— Добре вже, зайдемо.

— Що там? — спитав Олексій.

— Давай, доїдай і біжи за онуком! — Ліда кинулася до холодильника. — Зараз зберу тобі хліба, ковбаси, зробиш їм там бутерброди. Печива з чаєм даси. Звариш щось швиденько, бо й батьки їхні прийдуть голодні як вовки.

— Доведеться йти, — погодився чоловік.

— Чай собі налий і ковбасу доїдай!

Олексій уже звик, що молодшого онука із садочка найчастіше забирає він. Та й вечерю готувати дітям теж нерідко доводиться. Донька із зятем вічно в роботі, крутяться як білки в колесі. От дідові, після зміни за верстатом, не завжди вдається на дивані полежати чи телевізор подивитися.

Онуки одразу кинулися до пакунків:

— Діду, що приніс?

— Зараз зроблю вам бутерброди, — пройшов на кухню. — Ви навіть зі столу не прибрали, розбишаки.

Малі кинулися допомагати. За чверть години всі дружно вминали ковбасу та чай з печивом. А дід поставив варити м’ясо і взявся чистити картоплю.

Повернувся Олексій додому аж о дев’ятій вечір. Уже було не до телевізора. Під бурчання дружини зайшов у свою кімнату, роздягнувся і заснув, щойно торкнувшись подушки.

Ліда ще довго сиділа перед екраном, слухаючи новини впівока:

«Думала, піду на пенсію — буде мене мій «коханий» по оксамитових сезонах возити, десь на моря… А він, не пам’ятаю, коли востаннє зі мною просто поруч спокійно лежав. Усі гроші на онуків ідуть. Добре хоч, що Льошка стабільно заробляє.

Через два роки йому на відпочинок, легше стане. Хоча працювати він не кине, років п’ять, а то й десять ще потягне. Ні, десять не витримає… Він уже й зараз іноді за серце хапається».

Цієї суботи Олексій мріяв виспатися, але планам не судилося збутися.

— Льошо, вставай! — почувся голос дружини. — Син дзвонив. Запрошує нас на дачу, ви ж там альтанку хотіли добудувати.

— Лідо, дай хоч у суботу по-людськи поспати…

— Завтра поспиш! Вже восьма година. Поки доїдемо — десята буде.

— Який уже тепер сон… — пробурмотів Олексій, підвівся і поплентався у ванну.

На славу вони з сином потрудилися. Альтанка вийшла — дивовижна! Стомилися, звісно. Після роботи трохи «обмили» нову будівлю там-таки, за столом, та й додому зібралися. Невістка сіла за кермо, розвезла всіх по хатах.

Настрій, попри втому, був піднесений. Коли лягали спати, Олексій підійшов до ліжка дружини і так бадьоро мовив:

— Ану, посунься трохи!

— Треба ж, про жінку згадав, — усміхнулася Ліда.

Звісно, усе було не як у молодості, все-таки обом за шістдесят. От тільки відчув Олексій, що серце зрадницьки коле. Тишком від дружини випив ліки — ніби полегшало.

Лягли. Дружині не спиться, почала мріяти вголос, як вони влітку на море поїдуть, а Олексій раптом відчув, що йому стає дедалі гірше.

— Лідо… щось мені з серцем зовсім погано…

— Ой! Льошенько!

Швидка… укол… лікарняна палата…

Незатишно Лідії в цей недільний вечір у квартирі. Чоловік у лікарні. Полегшало йому, але лікарі кажуть: треба тиждень-другий полежати під наглядом. Оце Ліда лежить на ліжку, а в голову лізуть нелегкі думки:

«А якщо мій Льоша отак раптом помре? Що я без нього робитиму? Сорок років разом. Усі ці перебудови, кризи, інфляції пережили, і ніколи він рук не опускав, завжди копійку в дім ніс. Але, видно, не безмежні сили в мого Льошеньки. А я його тільки пиляю та пиляю…

От не стане його, як я виживу на свої три тисячі пенсії? А діти? Син із невісткою ще проживуть, вони добре заробляють. А донька з чоловіком? Теж ніби нічого, але ж це тому, що я їм допомагаю. У них же троє хлопців…

Ой, Льошенько, одужуй швидше! Не буду тебе більше гризти. Будеш у мене відпочивати, свій футбол дивитися скільки схочеш».

Через тиждень Олексій повернувся додому, а ще через тиждень — знову на роботу. Що вдома висиджувати?

Та й начальство мало не щодня дзвонить, терміни підтискають.

Ліда стала менше навантажувати його домашніми справами, до доньки з онуками тепер частіше бігає сама. У вихідні, звісно, малечу беруть до себе. Дід із ними і гуляє, і в шашки грає — йому це тільки в радість.

А ще Олексій мріяв про той час, коли онуки підростуть, а він нарешті вийде на пенсію:

«Два роки залишилося. Буду з сином чи з зятем на риболовлю їздити. Онуками займатимуся… У сина он дві доні, ними хай Ліда опікується. Хоча вони вже великі, через три роки старша школу закінчить.

А онуки ж через два роки ще малими будуть, менший навіть до школи не піде. Все одно доведеться не тільки гуляти… Дівчата почнуть в інститут вступати, заміж виходити… Ні, через два роки на пенсію хоч і вийду, але роботу не кину.

Років п’ять треба ще попрацювати. Грошей треба піднакопичити. От тоді вже можна буде і на спокій. Мені тоді якраз сімдесят стукне. Оце тоді і поваляюсь!»

«Чоловік у хаті — це голова, а дружина — душа», і поки та голова тримається, душа знаходить спокій. Життя не дає нам пауз, але саме в цій нескінченній турботі про дітей та онуків ми, мабуть, і знаходимо сенс залишатися молодими духом.

А як ви вважаєте, чи варто на схилі літ так виснажувати себе заради допомоги дітям, чи все ж таки пора навчитися вчасно зупинятися і берегти сили для себе?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!