“– З вами говорить Юрій. Я – чоловік коханки вашого чоловіка

– Алло. Це Ганна?

– Так, я вас слухаю.

– З вами говорить Юрій. Я – чоловік коханки вашого чоловіка.

Аня сперлася на візок з продуктами і намагалася зрозуміти, хто ж їй дзвонить. Але в голові луною перегукувались слова: «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка».

– Так, я вас слухаю, – повторила машинально Ганна.

– Вас це не дивує? Ви вже знаєте?

– Так. Тобто ні. Я маю на увазі, що я не розумію, про що ви кажете. Точніше, розумію, але я не знаю, що я вам можу сказати, — Аня остаточно заплуталася як у словах, так і в думках. Вони наповзали одна на одну повільно та неповоротко. І ніяк не могли вишикуватися в слова.

– Я пропоную вам зустрітися і поговорити про все, – співрозмовник вражав своєю короткістю і врівноваженістю.

– Так я можу. Звичайно. Коли?

– Прямо зараз. Де ви знаходитесь? Я під’їду.

– Ой, я зараз у магазині. Мені лишилося купити молоко. Хоча ні. Навіщо? Це не важливо. Я зараз вийду. Я на перетині Молодіжної та Незалежності.

Аня подивилася на продукти у візку. Вони здавались їй штучними. Неїстівними. Із пап’є маше. Вони навіть втратили свої назви.

Дівчина залишила візок і машинально попрямувала до виходу. «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка. Мого чоловіка? Коханка Сашка? Може, я не так зрозуміла? – Розмірковувала Аня, – це неможливо ».

Аня з Сашком були одружені лише 5 років. Дітями поки не обзавелися. Поки що не виходило. Але це ще не здавалося проблемою. Весь вільний час подружжя проводило разом. І на лижах каталися, і всі ставки влітку об’їхали-обплавали.

А ще Аня хотіла машину. Свою. Ніссан Жук. Червоний. Мріяла про неї. Знала, що скоро станеться диво і мрія справдиться.

А тут… Коханка. «Гаразд, що панікувати завчасно. От зустрінусь, послухаю, що він мені розкаже. Може, переплутав щось».

Аня вийшла надвір, трохи заспокоїлася і почала чекати незнайомця. Під’їхав він швидко.

– Ви Аня? Я – Юра. Здрастуйте, ще раз. Сідайте.

– Юро, давайте розповідайте, що у вас там? Я з вами нікуди не поїду, бо бачу вас вперше.

– Не люблю розмовляти у машині, – не бачу очі співрозмовника. Добре, ходімо. Тут є хороше кафе. Посидимо, візьмемо кави.

У кафе Юра розповів, як він помітив зміни у своїй дружині Софії. Як приїхав за нею на роботу без попередження і побачив, що вона сідає до когось у машину та їде. Якось прийшов додому і почув її розмову з Сашком. Як випадково на перехресті зустрів той самий автомобіль із тими ж дійовими особами. Цього разу запам’ятав номер, і без особливих зусиль за своїми зв’язками номерочок цей «пробив». Ідилія між Софією та Сашком, судячи з усього, тривала. І тоді Юрій не витримав.

Аня забула, коли вона востаннє так плакала. Не соромлячись нікого, шморгаючи носом. Від образи. Від незнання, що робити далі.

– Аня, якби сльози чимось допомагали, я б із задоволенням з вами поплакав, – Юра простягнув серветку дівчині.

Стало якось легше. І правда. Ну що плакати. Справу зроблено. Потрібно думати, що робити далі. Розробили план. Спіймати на місці злочину.

– Маєте машину?

– Ні. Тільки права. Я іноді їжджу на машині Сашка. Собі ще не купила.

– Значить, зробимо так. Я вам дам машину на якийсь час. Як все закінчиться, повернете. Їздити не бійтеся. Усе застраховано.

– Ой дякую. Велике вам дякую, Юро, – Аня всім серцем хотіла швидше розплутати цю жахливу ситуацію. А ще вона хотіла, щоби все це виявилося помилкою. І її Сашко у цій помилці не брав участі.

Відразу після кафе новоспечені детективи поїхали за машиною.

Юра з дружиною жили за містом у своєму 2-поверховому будинку. Юра будував ці хороми, як він потім назвав своє помешкання, для того, щоб народжувати багато діточок. Щоб усім було просторо та вільно. Але Софія про дітей і чути не хотіла. Ще рано. Давай, мовляв, поживемо собі. Народити завжди встигнемо.

Юра відкрив ворота і Аня заціпеніла. Вона втиснулася в сидіння і впала у ступор. Вже вдруге за цей день.

– Друг мій залишив. Попросив продати. Вони з дружиною до Голландії відлетіли. На ПМЖ. Ось поки не займуся ніяк, — Юра махнув рукою в бік мрії Ані.

Тепле ставлення Юри, хоч і на якийсь час яскраво здійснена мрія. Все це трохи притупило Анін біль.

Незабаром солодку парочку викрили.

Сашко не вибачався. Не говорив про те, що зустріч із Софією випадкова. Не почував себе винним. Навпаки, крижаним тоном він заявив Ганні:

– А що ти хотіла? Розберися спочатку в собі. Господиня ти, звичайно, хороша, але не більше. Тим більше, ми з Софією давно вже вирішили жити разом. Я робив усе, що міг, але мені не вдалося змінити тебе. Пробач.

Наче грозова хмара нависла над Анею. Що? Господиня? Змінити мене? Це про що?

Вона дивилася на Сашка і не вірила, що він все це каже їй. Що за помутніння розуму? Адже було все добре.

Софія теж особливо не переживала.

– Та ти згадай, коли ми востаннє були в кіно? Ти завжди працюєш. Тебе вічно немає. Я втомилася. Я хочу пожити. Для себе. А не для тебе. На розлучення подам сама.

На тому й роз’їхалися.

Аня плакала і кидалася по квартирі. «Як підло! Як низько! Адже нічого не віщувало такого результату! Що тепер буде? Як я житиму?». Вона вирішила випити заспокійливого, але в будинку не знайшлося нічого слушного. Та й нащо заспокійливе в будинку, де панувала любов? Любов???

«Піду в аптеку. Заодно прогуляюся. Нестерпно сидіти в квартирі. Одній».

Пролунав дзвінок. Аня тремтячими руками намацала в кишені телефон. “Саша!”. Але це був Юрій.

– Аня, ви як? Я ось подумав… Вам, мабуть, ще важче, ніж мені. Вирішив зателефонувати.

– Мені. Так. Просто якось усе вийшло. Я зараз в аптеку зібралася. Та ще ключі вам треба якось віддати. А ви як?

– Більш менш. А що трапилось? Навіщо до аптеки? Може вам чимось допомогти?

– Та ні, що ви. Не потрібно. Це так. Купити щось. Для будинку. А то все скінчилося.

– Аня, а ви не хочете посидіти десь, поговорити? Відзначити, так би мовити. Все, що не робиться – робиться на краще.

З Юрієм Аня почувалася спокійно. Якось захищено. Не хотілося ні про що думати. Звичайно, вона не думала про нього як про чоловіка. Адже вона любила Сашка.

Юрі було дуже шкода цю дівчину. Можливо, не треба було її вплутувати в цю історію? Потім дізналася б сама. Розібралися якось. На Сашка він був злий подвійно. Через дружину. І через Аню. Як можна залишити таку чисту беззахисну жінку?

Аня одразу погодилася на зустріч. Аби не зводити себе у чотирьох стінах.

Сиділи в наймилішому кафе. Пили каву. Згадували життя. Кожен своє. Іноді Аня готова була заплакати, але навпроти сидів її ангел-охоронець. Відчуття спокою та просто чоловічого плеча. І вона стримувала сльози.

Ключі від машини Юрко не взяв. Катайся на здоров’я.

Місяць за місяцем. Кафе на кафе. Прогулянка за прогулянкою. Ні Аня, ні Юра не помітили, як пролетіло півроку з їхньої першої невеселої зустрічі. Ні Аня, ні Юра не помітили того болю, який буває при розлученні. Начебто бальзамом для душі були одне для одного.

Так і побралися.

Ось уже не думала Аня, що разом із мрією своєю чотириколісною, здобуде вона такого чоловіка. Чоловіка, з яким проживе щасливе життя, сповнене діточок, спокою та кохання.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!