– А ти куди зібрався? – Як не намагався Ілля піти по-тихому, Надя все ж почула, як він одягається, і вийшла в передпокій.

– Надю, ти тільки не лайся… – Ілля винувато подивився на дружину.

– Ти мене обдурив! Щороку одне й те саме. І як я могла тобі повірити?! Ти ж казав, ні, ти клявся, що цього року не будеш чергувати, що зустрінеш Новий рік вдома, зі мною. – Надя стиснула губи.

– Розумієш… – Ілля дивився на свої черевики.

– Нічого не хочу розуміти. Всі зустрічатимуть Новий рік вдома, з родиною, тільки ти чергуєш. Навіщо ти одружився зі мною, якщо для тебе на першому місці стоїть робота?

Ось і зустрічай з нею Новий рік. А я піду до Маринки з Єгором. Або до мами. Не сидіти ж вдома одній, як минулого року. Чому ти мовчиш? Ти знаєш, хто ти, Немченко?

– Здогадуюся.

– Ні, ти не знаєш. Ти безвідмовний осел. На тебе сіли і поїхали всі на чолі з завідуючою, а ти не можеш нікому відмовити.

– Хтось же повинен чергувати…

– І цей хтось, звичайно, ти. Ти мені обіцяв!

Надія розійшлася не на жарт. Здавалося, на ялинці задзвеніли скляні кулі від її крику.
– Я обіцяв, але…

– Та що я з тобою розмовляю. Як я могла повірити? Як я взагалі погодилася вийти за тебе заміж?! Почекай. – Надія раптом замовкла і пильно подивилася на Іллю. – А може, справа не в роботі? Ну, звичайно. Як я відразу не здогадалася. Вся справа в молодій медсестрі. Ну, чого мовчиш?

– Надя, що ти таке говориш? Яка медсестра? Нікого у мене немає. Я люблю тільки тебе. Як ти могла так подумати?
– ю
– Все, мені набридло. Та катися ти, Немченко, на свою улюблену роботу. – Надя різко розвернулася.

– Надь, зачекай! – Він спіймав її біля дверей, розвернув до себе, спробував обійняти. – Вибач, але я не міг відмовитися…

– Не чіпай мене! – Надя відштовхнула Іллю. – Все, Немченко. Тепер дійсно все. Я втомилася так жити. Ми одружені три роки, можна на пальцях однієї руки порахувати, скільки свят ми святкували разом. То чергування, то складна операція, то важкий хворий. Я сподівалася, що хоч цей Новий рік ми зустрінемо разом…

– У Сімейка дружина пішла з життя, вчора тільки поховали. Він не може працювати в такому стані. Його самого пора лікувати…

Самойленко в декреті, на її місце взяли молодого лікаря, але його поки не можна одного ставити на чергування. Петрук повинен був чергувати, але він у гуляє третій день. Я давав клятву Гіппократа…

– А інші її не давали, так виходить? Ну чому ти такий? Іди на своє чергування і не повертайся. – Надя пішла в спальню, грюкнувши дверима.

Ілля хотів було піти за нею, але глянув на годинник і зрозумів, що запізниться, якщо затримається хоч на хвилину.

Він вийшов на вулицю, сів у машину і, вилаявшись, одразу вийшов з неї. Лобове скло засипане снігом. Немченко взяв щітку і змахнув пухкий сніг, але під ним виявилася примерзла до скла кірка льоду. Довелося її зішкрібати.

Тридцять перше грудня. Народу на вулицях мало, всі вже накривають на стіл, чекають гостей, а хтось вже активно проводжає старий рік.

Раніше Ілля любив це свято, чекав подарунків, об’їдався цукерками і мандаринами. Але ставши хірургом, зненавидів його. У новорічну ніч обов’язково у когось запалиться апендикс, загостриться холецистит від рясної їжі, когось привезуть з черепно-мозковою травмою або переломами кінцівок. І він всю ніч простоїть біля операційного столу, рятуючи чиїсь життя.

Перша дружина не витримала і пішла від нього до іншого через шість років після весілля. Він тоді набирався досвіду, не вилазив з операційної, додому приходив тільки ночувати.

Немченко ні в чому не звинувачував дружину. П’ять років жив один. Жінки у нього були, частіше зі свого ж оточення. Не було йому коли ходити на побачення. Після операційного дня або важкого чергування хотілося лише одного – спати.

З Надею він познайомився в автобусі. Він тоді дуже втомився, залишив машину біля лікарні і поїхав додому на громадському транспорті. І заснув. На кінцевій зупинці його розбудили поліцейські, думали, що веселий, хотіли забрати до відділку. Виручила дівчина. Сказала, що він її чоловік, що вони посварилися.

– Ходімо додому, – сказала вона і рішуче взяла його під руку.

Він закохався в неї відразу. Інші жінки для доктора Немченка перестали існувати. Через чотири місяці вони одружилися.

«Та ні, вона не піде. Доїду до лікарні і подзвоню їй», – вирішив Ілля.

Біля приймального покою стояла машина швидкої допомоги. Новий рік ще не настав, а вже когось привезли.

В ординаторській нікого, денну зміну здуло попутним вітром. Ілля переодягнувся, перед дзеркалом над раковиною надів шапочку.

«Надя права. Всі святкують з компаніями, в сімейному колі, а вона буде сидіти вдома одна… А я всю ніч буде відкачувати, зашивати рятувати…»

– Та хай все пропаде! – голосно вилаявся Ілля, зірвав з голови шапочку і кинув на стіл.
Двері відчинилися і увійшла медсестра Марія.

– Ти вже прийшов, Ілля Семенович?
Немченко похмуро подивився на неї, взяв зі столу шапочку і знову одягнув.

– У тебе щось сталося? – запитала Марія, помітивши роздратування Немченка.

– Я абсолютно щасливий, – відповів він. – Ні, ну правда, чому народжувати потрібно саме в Новий рік? Я теж хочу напитися і ні про що не думати. Хочу сидіти вдома біля телевізора і дивитися все підряд. Скажи мені, Маріє, я що, не маю права хоч раз у житті зустріти Новий рік як нормальна людина, а не стояти біля верстата в операційній?

– Ти посварився з дружиною? – здогадалася Марія. – Може, це й на краще.

– Ти про що? – запитав Ілля.

– Ми, нарешті, могли б бути разом.

-Маріє , ніяких “нас” немає і бути не може. Все в минулому. Я люблю свою дружину. Те, що між нами було… Це все несерйозно…

– Несерйозно? Ось як? – спалахнула Марія.

-Маріє, я мав на увазі…
Ілля побачив, як згасли її очі, що ще хвилину тому сяяли радістю.

– Маріє, навіщо я тобі? Я старий, вдруге одружений, на роботі практично живу. Ти симпатична, хороша дівчина, зустрінеш хлопця…

Від дзвінкого ляпаса голова Немченка сіпнулася. Марія вибігла з ординаторської, грюкнувши дверима.

– Ну, звичайно, хто б сумнівався. У всьому винен я. Та пішло воно все… – Він знову зірвав з голови шапочку і хотів кинути її в двері, як вони відчинилися, і на порозі з’явилася огрядна Зінаїда Федорівна, медсестра з приймального відділення.

Немченко сховав шапочку за спину.

– Не могла до вас додзвонитися, Ілля Семенович. Привезли пацієнта з підозрою на інфаркт. Сьогодні чергує Ірина Володимирівна, молодий лікар. Вона і попросила сходити за вами.

– Я хірург, якщо ви забули. – Щока горіла від ляпасу, настрій гірше нікуди. – Гаразд, ходімо. – Немченко надів шапочку, маску і вийшов з ординаторської слідом за Зінаїдою Федорівною.

У приймальні на каталці лежав літній чоловік, його сива борода стирчала клином вгору. Маленька жінка тримала його за руку.

– Іване, тримайся, – примовляла вона.
Ірина Володимирівна підійшла до Немченка і простягнула результати ЕКГ. Погляд красивих чорних очей був переляканий. «Зовсім дівчинка», – подумав Немченко.

– Реаніматолога викликали? – поглянувши на ЕКГ, запитав Немченко.

– У них важкий пацієнт, я не була впевнена… – Ірина Володимирівна злякано закрутила головою.

Немченко підійшов до жінки і м’яко відсунув її від каталки.

– Все буде добре. Вам з нами не можна. Бігом в реанімацію! – крикнув він Ірині Володимирівні і штовхнув каталку до виходу.

«Тільки зупинки серця мені не вистачало. Наберуть на роботу дитячий садок…» – на бігу подумав Немченко.

Через десять хвилин він вийшов з відділення інтенсивної терапії. Молода лікарка слідувала за ним по п’ятах.
– Дякую, Ілля Семенович, якби не ви… – схлипнула вона.

– Ви перший день на роботі? Не знаєте, що робити? А якби не встигли? – безжально вичитував він її. – Гаразд, не плачте, ходімо вип’ємо кави.

Сил підтримувати і заспокоювати її не було.
Повернувшись до ординаторської, він взяв телефон і подзвонив Наді, але вона скинула дзвінок, а потім взагалі вимкнула телефон. «Образилася. Невже пішла?»

– Ілля Семенович, вибачте мене. – До ординаторської зайшла Марія. – Вам каву зробити? Я принесла ігристе….

У цей момент задзвонив стаціонарний телефон.

– Ілля Семенович, привезли хлопця з підозрою на апендицит. Анестезіолога викликати?

– Попередьте тільки. Я зараз спущуся. – Немченкр поклав слухавку.

– Ну що, Маріє, готуй операційну.

– Добре, Ілля Семенович. Ви будете один оперувати? Може, покликати ще когось?

– Кого?- втомлено промовив Немченко.

Потім пацієнти йшли один за одним. Тільки до п’ятої години ранку настало затишшя. Пацієнти спали, біля приймального покою не стояла чергова «швидка», телефон мовчав.
– Невже все? – зітхнула Марія і потягнулася.

– Сплюнь, – сказав Немченко.

Він знову взяв телефон, але дзвонити не став. Надя, напевно, вже спить.

– Ігристого, Ілля Семенович?

– Ні, як вип’ю, так обов’язково когось привезуть.

Вранці в ординаторську увійшов початківець хірург Васильченко.

– Як пройшло чергування, Ілля Семенович?

– Як завжди. Зараз народ прокинеться, відійде і почне викликати «швидку». Впораєшся? Якщо що, дзвони. Удачі, колего.

– Ілля Семенович, ви на машині? Не підвезете до центру? – запитала Марія.

– Підвезу, чекаю в машині. – Немченко вийшов з ординаторської.

У машині він набрав номер дружини. «Телефон вимкнений або…» – сказав безпристрасний жіночий голос у слухавці. Немченко скинув дзвінок, кинув телефон на пасажирське сидіння, повернув ключ запалювання і поїхав геть від будівлі лікарні.

– Ілля Семенович, куди ж ти? – на ґанок вибігла Марія і проводжала поглядом машину Немченка, що віддалялася.

Під’їхавши до будинку, Ілля подивився на темні вікна своєї квартири. «Все-таки пішла. Зараз прийму на душу і ляжу спати», – вирішив він і увійшов у під’їзд.

У квартирі було темно. Немченко зняв пальто, нахилився, щоб розстібнути черевики.

– Привіт, як чергування? – пролунав голос дружини.

Немченко різко випростався.

– Я думав, ти пішла. Чому на дзвінки не відповідала?

– Я і пішла. А потім повернулася. Уявила, як ти увійдеш в порожню квартиру, як пикладешся до чарки і ляжеш спати…

– Я так і хотів зробити, – він посміхнувся і підійшов до дружини. Вона притиснулася до нього.

– Втомився?

– Я тебе кохаю, – відповів він, задихаючись від ніжності.

– Голодний?

– Дуже.

– Тоді підемо святкувати перший день нового року.

Немченко їв і думав, що якби Надя все-таки пішла, він би не зміг. Наступний Новий рік вони обов’язково зустрінуть разом. Більше він не погодиться чергувати в новорічну ніч аж до звільнення.

Але вголос цього не сказав. Навіщо обіцяти? У нього є час довести, що він кохає, що все зробить заради дружини і цього кохання. Він повинен рятувати не тільки пацієнтів, а й свою сім’ю…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!