– Ні, приїжджати зараз точно не треба. Сама подумай, мамо. Дорога далека, цілу ніч в поїзді, а ти вже не молода. Навіщо тобі цей клопіт? Та й весна, у тебе, мабуть, на городі зараз роботи багато, – каже мені син.

– Сину, ну як навіщо? Ми з тобою давно не бачились. Та й на дружину твою дуже подивитися хочу, як то кажуть, познайомитися з невісткою поближче треба, – чесно кажу як є.

– Тоді давай так домовимся, зачекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, якраз на Великдень буде багато вихідних, – заспокоїв мене син.

Якщо чесно, то я вже була налаштована їхати, але повірила, погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома.

Проте, ніхто так до мене і не приїхав. Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав, що дуже зайнятий, тому мені не варто його чекати.

Я дуже засмутилася. Я ж готувалася до приїзду сина з невісткою. Він одружився ще пів року тому, а я так невістку жодного разу і не бачила ще.

Сина свого, Олексія, я народила, як то кажуть, для себе. Мені вже 30 років було, заміж я так і не вийшла. Тож вирішила хоч дитинку собі народити.

Може це і гріх, але про свій цей крок я не пошкодувала жодного разу, хоч часто мені було непросто, адже грошей і не було, і ми не жили, а виживали. Та я працювала на кількох роботах завжди, аби лише у моєї дитини було все необхідне.

Син виріс, і поїхав вчитися в столицю. Щоб його перший час там підтримати, я навіть стала на заробітки в Польщу їздити, аби передавати йому необхідну суму на навчання і проживання в столиці. Моє материнське серце раділо від того, що я можу своїй дитині допомогти.

Олексій вже на третьому курсі став підробляти і сам на себе заробляти. А коли закінчив університет, влаштувався на роботу, то вже забезпечував себе сам.

Додому син приїжджав, але рідко, приблизно раз на рік. А я в Києві, соромно сказати, жодного разу в житті не була.

Подумала, що вже як син буде одружуватися, то я обов’язково поїду. Навіть для цього випадку гроші стала відкладати. Наскладала 60 тисяч гривень.

Пів року тому син зателефонував і повідомив мені довгоочікувану новину – він одружується.

– Мамо, але ти не приїжджай, бо зараз ми лише розпишемося, а весілля зробимо пізніше, – попередив мене син.

Я засмутилася, але що поробиш. Олексій мене з невісткою по відеозв’язку познайомив. Дівчина, начебто, непогана. Красива дуже. І багата. Мій сват, її батько, якийсь великий багатій. Мені залишалося лише радіти, що у нього все так добре склалося.

І ось уже минув час, а син і до мене не їде, і до себе не кличе. Мені вже нетерпілося побачити невістку, та й сина обійняти, тому я зібралася, купила квитки на потяг, зібрала домашньої їжі, навіть сама хліб спекла, закруток взяла трохи і поїхала. А сину зателефонувала перед тим, як в потяг сіла.

– Ну ти мамо даєш! Навіщо? Я на роботі, навіть не зможу тебе зустріти. Добре, ось адреса, викличеш собі таксі, – сказав Олексій.

Вранці я прибула до столиці, викликала таксі, і була неприємно вражена ціною за поїздку. Але ранішній Київ дуже красивий, то я з вікна авто могла насолодитися краєвидами.

Двері мені відчинила невістка. Навіть не посміхнулася, не обійняла мене. А лише сухо запропонувала мені проходити на кухню. Сина уже вдома не було, він рано поїхав на роботу.

Стала я сумки розкладати, витягла картоплю, буряк, яйця, сушені яблука, мариновані грибочки, огірочки, помідорки, ще кілька баночок варення. Невістка мовчки за усім цим спостерігала, а потім заявила, що даремно я все це привезла, адже вони такого не їдять, і взагалі, вдома вона не готує.

– А що ж ви їсте? – здивувалася я.

– Нам доставка щодня їду привозить. А готувати я не люблю, бо після цього на кухні поганий запах, який довго вивітрюється, – Каже Ілона.

Не встигла я оговтатись від її слів, як на кухню заходить дитина, маленький хлопчик віком 3-3,5 рочки.

– Познайомтесь, це мій син. Даниїл, – каже невістка.

– Данило? – перепитала я.

– Та ні, Даниїл, ніякий він не Данило. Не люблю, коли перекручують імена.

Дізнатися більше

Історія

– Добре, як скажеш, Ілонко.

– І я не Ілонка, я – Ілона. В місті ніхто не перекручує імена, але звідки ж вам знати…

Мені хотілося плакати. І навіть не від того, що син взяв дружину з дитиною, а від того, що мені він нічого про це не сказав.

Але це були ще не всі сюрпризи. Я глянула на стіну і побачила великий весільний портрет.

– О, весілля не було, то добре, що ви хоч фото гарні зробили, – кажу, намагаючись перевести тему.

– Як це не було весілля? Було, на 200 осіб. То тільки вас не було, але Олексій сказав, що ви прихворіли. Може воно і на краще, що так сталося, – зміряла мене з ніг до голови невістка.

– Снідати будете?

– Буду…

Ілона поставила переді мною чашку чаю і кілька шматочків дорогого сиру. Це в її розумінні сніданок.

А я так не звикла, мені зранку добре поїсти треба, та ще й з дороги. Я вирішила, що посмажу яйця, та й хліб домашній я з собою привезла. Але невістка мені категорично заборонила смажити яєшню, через запах в кухні.

Хліб вона відмовилася їсти, сказала, що вони з Олексієм на здоровому харчуванні.

Я вже теж перехотіла їсти, так мені прикро було від того, що син посоромився мене на своє весілля запросити. Я на цю подію стільки років чекала, гроші збирала, а виявилося, що все намарно.

Стала пити я чай. Невістка мовчить. Якась така неприродна мовчанка. Тут прибігла дитина і стала до мене тулитися. Я хотіла обійняти хлопчика, а Ілона як руками замахала, що це не можна, адже невідомо з чим я до них прийшла, а це ж дитина.

Гостинців для хлопчика у мене не було, то я йому простягнула баночку малинового варення, кажу – будеш мати смачне частування до млинців.

Невістка прямо з рук вирвала у мене ту банку із словами:

“Скільки разів вам повторювати? Ми на правильному харчуванні і цукор не їмо!”

Я відчула, що зараз розридаюся. Чай свій я так і не допила. Пішла в коридор, стала взуватися. Невістка на це ніяк не відреагувала. Навіть не питала, куди я іду.

Вийшла я під під’їзд, сіла неподалік на лавочку, і дала волю сльозам. Так прикро мені в житті ще ніколи не було.

А через якийсь час бачу невістка вийшла гуляти з дитиною, і всю мою консервацію на смітник винесла.

Слів не було. Коли вона пішла, я склала все назад в сумки і попленталася на вокзал. Мені пощастило, бо хтось здав квиток і я змогла його купити на вечір.

Біля вокзалу була харчевня. Я купила собі борщу, шматок смаженого м’яса, картоплі з салатом. Я вже дуже їсти хотіла. Заплатила чимало, але хіба я не варта щось доброго з’їсти?

Сумки поставила в камеру схову, і мала ще кілька годин, щоб погуляти Києвом. Місто мені сподобалося. Я навіть трохи забулася.

В потязі не спала. Плакала. Прикро було, бо син навіть мені не подзвонив і не запитав – де я?

Я б швидше влітку снігу сподівалася, ніж того, що моя дитина мене так зустріне. Він у мене єдиний син, на якого я покладала стільки надій, а в підсумку виявилася йому непотрібною.

Тепер я думаю, що робити з тими грошима, які я відкладала йому на весілля. Віддати сину ті 60 тисяч, нехай знає, що мама про нього завжди дбала? Чи нічого не давати, бо він не заслужив?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!