– Пустиш? – Запитала мати, не привітавшись. – Ні, – сказала Тамара. – Я на роботу йду, а більше вдома нікого немає! Сама розумієш, я не можу залишити у квартирі чужу людину

Свого батька Тамара ніколи не бачила, але знала, що його звуть Іваном, бо вона була Тамара Іванівна. Прізвище, щоправда, носила мамине – Сизова, оскільки узаконити свої стосунки її батьки не спромоглися.

Ще дівчинка знала, що в нього було темне волосся і карі очі й що вона, Томка, на нього схожа – бабуся якось сказала, що батько нічого не залишив їй, крім гарненької мордочки.

Зник він, коли дівчинці ще не було двох років, і після цього вони втрьох жили у двокімнатній квартирі, як казала бабуся, «бабиним царством».

Ніхто: ні мама, ні бабуся – про батька Тамарі нічого не розповідали, але з їхніх розмов та з розмов бабусі із сусідками дещо дівчинка все ж таки дізналася.

По-перше, те, що бабуся не любила Івана і якось заявила, що його ноги в їхній квартирі не буде. По-друге, – що мама не послухалася бабусі й потай втекла з дому в орендовану квартиру до «цього недолугого».

По-третє, – що він через два з половиною роки покинув маму та її, Томку, у цій орендованій квартирі, та ще й з боргами за три місяці. Борги сплатила бабуся, коли забрала додому доньку та онуку.

А коли Тамарі виповнилося шість років, у їхньому житті з’явився Микола – «серйозний, позитивний чоловік», як говорила про нього бабуся.

Він працював на заводі та мав свою двокімнатну квартиру, куди й привів Ганну – матір Тамари – разом із дочкою.

А влітку, перед тим як Тамарі йти до школи, мама їй пояснила, що вони – одна сім’я, що дядько Коля – її тато, і всі вони тепер мають одне прізвище – Сарана.

Таким чином, із дитячого садка випустилася Тамара Іванівна Сизова, а до школи вступила Тамара Миколаївна Сарана.

Жили вони добре. Батьки працювали, грошей вистачало. А невдовзі в сім’ї сталося поповнення – з’явився Борька.

Тома дуже любила молодшого брата, намагалася допомагати мамі доглядати його, з гордістю катала по двору візок, поки мама займалася домашніми справами.

Микола, приходячи з роботи, не спускав сина з рук, але й Томку не забував: допомагав робити уроки, вчив грати в шашки, ремонтував велосипед.

Тамара називала його татом і їй подобалося, коли він казав: «Дякую, доню», якщо вона приносила йому в кімнату чай.

Звісно, у сім’ї траплялися дрібні сварки – у кого їх не буває, але загалом нормально жили.

Але несподівано все звалилося.

Борі було вже шість років, через рік він мав іти до школи. Тамара навчалася у восьмому класі – збиралася після одинадцятого класу поїхати вступати до медичного університету.

Вона не відразу помітила, що стосунки між батьками зіпсувалися: батько припинив усміхатися, часто сидів, замислившись, іноді навіть не чув, що до нього звертаються.

Вони з мамою майже не розмовляли, а вона стала приходити з роботи пізніше, ніж звичайно, а одного разу взагалі не прийшла додому ночувати.

Після цього Микола перебрався до Борьки – спав на старій тахті.

Якось у школі скасовували останній урок, і Тамара прийшла додому раніше. Увійшовши до квартири, вона почула голос бабусі, яка вичитувала маму.

– Ганно, ти з глузду з’їхала? У тебе сім’я! Доньці чотирнадцять! Борька скоро до школи піде! Я розумію, раніше ти була молода і недолуга, але зараз маєш цінувати те, що маєш!

– Він кинув тебе дванадцять років тому, жодного разу за цей час – ні листа, ні дзвінка, ні гривні дочці. А тут намалювався! Поманив, і ти все кидаєш і біжиш до нього, як собачка на мотузку!

Мама щось сказала, але дуже тихо, Тамара не почула.

– Кохання! – знову почувся голос бабусі. – Те, як ти в синцях ходила, не пам’ятаєш? А як у лютому прибігла до мене в халаті та домашніх капцях із тримісячною Тамарою, загорнутою у банний рушник?

– Це ти пам’ятаєш? А як він поїхав і кинув вас на орендованій квартирі, забравши все – навіть твій кнопковий телефон? І цього не пам’ятаєш? Тобі перед Миколою не соромно?

– Він тебе, як путню заміж узяв, дочку твою на себе записав, працює, всю зарплату до гривні в сім’ю несе. А ти? З’явився цей пройдисвіт, поманив, і ти біжиш до нього, як кішка драна, задерши хвіст!

– Зовсім гордості немає? На себе наплювати, то про дітей подумай! Про чоловіка! Про мене! Як нам людям у вічі дивитися?

Тамара тихенько вийшла з дому, сіла на лавку на дитячому майданчику. Ось, виявляється, в чому річ! Повернувся її справжній батько, і мати бігає до нього? Вдома каже, що на роботі затрималася, а сама, виявляється… Микола, звісно, все зрозумів.

– Як ми тепер житимемо? – думала вона. – Тато піде, а замість нього мама приведе цього Івана? Хоча чому тато має йти зі своєї квартири?

– Значить, це нам доведеться йти. А де ми житимемо? Бабуся Івана до себе у квартиру не пустить. І потім – у неї тільки дві кімнати, ми там всі не помістимося.

Томка сиділа на дитячому майданчику ще годину, доки не побачила, як з їхнього під’їзду вийшла бабуся.

Коли дівчинка прийшла додому, мама як ні в чому не бувало поралася на кухні. Миколи у будинку ще не було.

Дівчинка мовчки пройшла до своєї кімнати, не відповівши на запитання матері.

– Ти що мовчиш? Я звертаюся до тебе,- сказала мати, зазирнувши до кімнати.

– А ти мені нічого не хочеш сказати? – Запитала Томка.

– Про що?

– Про те саме!

– Звідки дізналася?

– Чула, як ви з бабусею розмовляли.

– І що? Не хочеш познайомитися зі своїм рідним батьком?

– У мене є батько, і іншого мені не потрібно! Май на увазі: я з тобою до нього жити не піду, – сказала дочка.

– Ти ще мала – нічого не розумієш, – почала говорити мати, але Томка перервала її.

– Я розумію, що таке зрада!

– Микола не віддасть мені Борю, але ти – наша з Іваном дочка. Ти Миколі не потрібна, – сказала мама.

– Тоді я піду жити до бабусі, а вас обох я не хочу бачити!

…Мама пішла наступного дня. Вона зібрала речі, поки чоловік був на роботі, дочка – у школі, а син – у дитячому садку. Залишила записку Миколі. Що вона там написала, Тамара не знала.

А за тиждень Боря захворів. Піднялася висока температура, яку не вдавалося збити. Довелося викликати швидку – Борю забрали до лікарні.

Два тижні Тамара і бабуся щодня відвідували хлопчика, приносили йому улюблені млинці з варенням, фрукти. Батько приходив до нього у вихідні.

Боря просив забрати його додому, плакав, скаржився на те, що роблять багато уколів. Тамара тримала на колінах шестирічного брата, хитаючи його, як маленького.

Вона не розуміла, чому мама жодного разу не прийшла в лікарню, хоча Тамара відправила їй повідомлення про хворобу Борі.

– Виїхали вони, – пояснила бабуся. – Хотіла з Ганною ще раз поговорити, зайшла на квартиру, що вони винаймали, а мені сусідка сказала, що три дні тому поїхали – з валізами з під’їзду виходили.

Борю виписали з лікарні, але він дуже сумував за матір’ю, часто питав, коли вона повернеться.

– Не знаю, коли, Борю. Потрібно почекати, – казала йому Тома. – Давай ми з тобою літери повторимо, які ви в садку вивчали. Адже тобі скоро до школи.

– А коли я до школи піду, то мама приїде? – знову питав брат.

Та Ганна не повернулася. Де вона, що з нею – не знала навіть бабуся.

– Ось, прислала: “У мене все добре, не хвилюйтеся”, – сказала якось вона, показуючи внучці повідомлення в телефоні.

До школи Борю повели батько, бабуся та сестра.

Тамара зрозуміла, що не зможе залишити батька та брата, і вирішила після дев’ятого класу вступати до медичного коледжу. Для цього не треба було їхати з дому.

Микола розлучився із дружиною через рік після того, як вона поїхала.

– Правильно зробив, – сказала йому бабуся. – Ти чоловік молодий, цілком можеш ще своє щастя знайти. А дітей я заберу, якщо що.

Але Микола не поспішав шукати щастя, так само працював, займався сином, намагався умовити Томку не відмовлятися від своєї мрії.

Але вона таки пішла вчитися в коледж.

Минуло шість років.

Тамара вже працювала медсестрою у дитячому відділенні міської лікарні, Боря навчався у школі та займався у секції вільної боротьби. Микола працював – у його житті нічого не змінилося.

Якось, коли Тамара збиралася на роботу у нічну зміну, у двері подзвонили. Вона здивувалася: для батька це було зарано, Боря був на тренуванні.

Відчинивши двері, вона застигла: перед нею стояла мама – схудла, постаріла. За руку вона тримала дівчинку років чотирьох, дуже схожу на Тамару.

– Пустиш? – Запитала мати, не привітавшись.

– Ні, – сказала Тамара. – Я на роботу йду, а більше вдома нікого немає! Сама розумієш, я не можу залишити у квартирі чужу людину.

Мати взяла невелику дорожню сумку, що стояла на підлозі, повернулася і, не сказавши більше ні слова, пішла до ліфта.

Тамара зачинила двері. Коли вона за пів години вийшла з дому, матері та дівчинки у дворі не було.

Наступного дня їй зателефонувала бабуся.

– Пустила, куди подітися. Все, як і того разу: вигнав, сказав, щоб забиралася. Добре, що літо, а то б знову на снігу в капцях опинилася.

– Дівчинка, Віка, – глуха. І лікувати, лікарі сказали, марно. Просила в тебе дізнатися, пробачиш ти її чи ні.

– Не пробачу! І бачитись з нею більше не хочу! А Боря нехай сам вирішує, – сказала Тамара.

Мати з Вікою пожила у бабусі тиждень, потім зібралися та поїхали. Куди – Ганна не сказала. З колишнім чоловіком та сином вона так і не побачилася.

Невже не пам’ятала недолуга, що двічі в одну річку не ввійдеш?!

Як вам вчинок “матері”? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!