– Ми до вас у гості, а ви навіть шашлики не зробили? – Скандал почався з порога

– Тимофій, ти пам’ятаєш, у п’ятницю до мене Ліка з Андрієм приїдуть? – невинно спитала Віра, поки мила яблуко на кухні.

Якби ви знали, як він сподівався, що вони забудуть. Що придумають справи, раптово захворіють, поїдуть в село до тещі. Хоч щось. Але ж ні!

– Що? Цієї п’ятниці?! – Тимофій обернувся, як від стусана.

Він був впевнений, що це жарт. Або, на крайній випадок, щось неактуальне. Але Віра все тримала в голові. А він… він би з радістю все це викреслив.

Ні, він не ненавидів родичів дружини. Він просто насилу виносив їх у межах однієї житлоплощі. Особливо після переїзду до приватного будинку, коли кількість візитів різко побільшала. Ліка та Андрій стали почуватися, як удома.

– Віро, може, скажемо, що не вийде? Ну, не цього разу?

– Тимко, ну, будь ласка… Ти ж знаєш, якщо я їм відмовлю, особливо Ліці, то мама відразу буде в курсі, і почнеться ця пісня «рідну сестру вигнала», «сім’ю руйнує», і все в такому дусі.

Він мовчав. Тому що сперечатися не мало сенсу. Вже було пізно: рішення ухвалене, слова вимовлені. П’ятниця стала вироком.

З п’ятниці все й почалося. Десь о пів на шосту пролунав дзвінок у двері. Тимофій, знаючи, хто це, не поспішав. Сподівався, може, Віра сама зустріне. Але голос зовні був гучний:

– Ну що, господарі, зустрічаємо гостей чи будемо тут із валізами стояти, доки ноги відваляться?

Він зітхнув і пішов відчиняти.

На порозі стояли Ліка з Андрієм. Вона в леопардовому пальті, він – у спортивних штанах та з пінним у пакеті.

– А чого навіть ніхто не вийшов? Принцеси заїлися? – хмикнув Андрій.

– Ми взагалі-то з потягу, голодні, втомлені…

– Проходьте, – крізь зуби сказав Тимофій.

Вони увірвалися, як ураган. Скинули взуття, кинули сумки на підлогу. Ліка промайнула коридором і вже з кухні крикнула:

– А де гаряче? Я думала, хоч хтось нас по-людськи зустріне. Не бутерброди ж жувати?

– Буде, зараз розігріємо, – стримано відповіла Віра.

Тимофій спостерігав цю сцену з обличчям, у якому боролися втома, злість та безсилля. Він був з інтелігентної родини. Для нього «гості» означали ввічливість, теплу розмову, акуратність. А тут – табір.

– А шашлик не зробили? Ми ж у приватний будинок приїхали, як-не-як! – вставив Андрій, плюхаючись на диван із ногами.

Тимофій стиснув кулаки.

– Ну, вибачте, у нас зима, сніг, і мангал не працює за мінус десяти, – промовив він.

– А ти розтопи. Ти ж мужик начебто. Чи ні? – реготнув Андрій, дивлячись на Ліку.

Вона хихикнула, дивлячись у телефон.

Коли сіли вечеряти, ситуація погіршилася.

– Віро, а що ти така тиха? – Почала Ліка, колупаючи салат виделкою. – Все працюєш? Все начальницею прикидаєшся?

– Так, я днями стала керівником проєкту. Багато завдань, але цікаво, – відповіла Віра.

– Господи, Віро, ну ти прямо кар’єристка. Все б тобі працювати, а дітей коли плануєте? Вже не дівчинка. Тридцять п’ять, а в тебе навіть пузика нема.

Вірі стало ніяково. Але вона намагалася тримати обличчя.

– Ми просто поки що не поспішаємо. Спочатку хочемо стабільності, накопичити, підготуватися.

– Та ти що! А ми думали – просто не можете, – вставив Андрій, і засміявся, ніби розповів анекдот.

– Натомість у нас двоє дітей, і нічого. Кредит – так, є. Але ж ми не для себе намагаємося, а для сім’ї.

– Ми теж хочемо дати все найкраще, коли вирішимо, – сказала Віра. – Приватний садочок, медицина, школа …

– Та це ти зажерлася, сестричка. Дитині потрібна увага, а не приватний садок. Віддаси в цю вашу «елітку», а сама на наради бігатимеш. А що, прекрасна мати!

Тимофій не витримав:

– Досить! Ми з Вірою самі вирішимо, як нам жити, та як виховувати дітей. Ви можете робити по-своєму, ми по-своєму.

– Та гаразд тобі, чого одразу напружився? – промимрив Андрій. – Слова не скажи, одразу вибухаєте.

Наступного ранку був фінальний акорд.

Андрій вийшов у двір, став біля машини Тимофія і захоплено свиснув:

– Оце тачка! Нова, так?

– Нещодавно взяв, – коротко відповів Тимофій.

– Даси покататися? Ну так, по району, кілька кіл.

– Ні.

– Це ще чому?

– Тому що я не даю своєї машини нікому. Навіть друзям.

– А ми тобі не друзі? – різко підвела голову Ліка, почувши це з вікна.

– Ви мені родина, але не така близька, щоб я довіряв свою машину.

– Я зрозуміла, – стиснула губи Ліка. – Ми вам чужі. Запам’ятала.

– Та ви просто жадібні, от і все! – Вставив Андрій. – Не всі мають можливість, як у вас, але міг би хоч родичеві дати посидіти за кермом.

– Я нічого вам не зобов’язаний. Поважайте межі.

Ліка схопилася і скомандувала чоловікові:

– Все, ми їдемо. Поїхали. Не заважатимемо цій «елітній» парі жити.

Вони грюкнули дверима. Буквально. А ввечері пролунав дзвінок від тещі.

– Віра, мені зателефонувала Ліка. Сказала, що їх вигнали. Що Тимофій машину пошкодував. Серйозно?

– Мамо, ніхто нікого не виганяв. Просто Тимофій не дав Андрієві свою машину – він не зобов’язаний.

– Я шокована! Раніше ви були іншими. Нині зажерлися. Все у вас дороге, елітне. Простих людей ми тепер цураємося?

– Мамо, будь ласка…

– Не хочу навіть слухати! Розчарували! І твій чоловік, і ти поруч з ним стала іншою.

Після цього Віра довго мовчала.

Вона сиділа на краю ліжка, не підводячи голови.

– Тимко… ти мав рацію. Вони справді не поважають ні нас, ні наші кордони.

– Мені шкода, що тобі довелося почути від своєї матері. Я не хотів сварок. Але й дозволяти користуватися собою також не можу.

Вона кивнула. Вперше без спроби виправдати сестру. Тимофій обійняв її за плечі.

– Ми сім’я. Справжня. А будинок – це наш будинок. І лише ми вирішуємо, хто може сюди входити.

Минуло два місяці.

Ні Ліка, ні Андрій не з’являлися, не писали, не дзвонили. Теща кілька разів надсилала короткі повідомлення, але без звинувачень. Видно, заспокоїлася.

А Тимофій та Віра жили далі. Тихо. Спокійно. По елітному…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.