Мене звати Олена. Я з Харкова. А тепер – живу у селі Петрівка, що на Чернігівщині. Так, уявіть: метро – на до побачення, кав’ярні – тільки в снах. Тепер у мене в житті – корова Марта, 23 курки, хлів, і головне – моя свекруха Дарина Степанівна.
І щодня вона мені нагадує:
– Оленко, ти ж не з наших. З міста. Ні до чого не придатна.
У перші дні після весілля я щиро намагалась влитись у сільське життя. Вставала з півнями, качала воду з криниці, прибирала у хліві. Але кожен мій рух – не такий.
Одного ранку, щойно я вийшла з хати в халаті й капцях – як почувся крик:
– Господи, Боже мій! Та хто ж так у двір виходить?! Як міська, то вже й труси показувати можна? – кричала Дарина Степанівна, аж через вулицю було чути.
Я, ніяковіючи, зайшла назад у дім.
– Мамо, не кричіть на неї, – сказав Ігор, мій чоловік.
– А як не кричати? Он у Галі (сусідка через хату) невістка Люба, то ще до шостої ранку корову здоїла, обід зварила, пиріжки наліпила, ще й на городі скопала десять рядків. А твоя Олена – каву п’є з молоком і книжки читає. Нащо вона тобі така? Казала я – знайди собі нормальну жінку.
Я це чула, але нічого не сказала, не хотіла загострювати ситуацію.

Наступного дня стало ще гірше. Я вирішила довести, що теж можу. Встала ще до шостої, вийшла у хлів – кури як кури, але свиня не така проста. Ледь не зламала мені руку, поки я намагалась її нагодувати. Ще й вибігла надвір.
– Боже, та що ти робиш? – вибігла свекруха. – Та ти ж її не так годуєш. Вона ж не вегетаріанка, а ти їй буряк один кинула.
– Дарино Степанівно, ну я ж вчуся.
– Учишся? 30 років – і вчиться! Я в твої роки вже трьох дітей мала, господарство і бурякова бригада на мені була. А ти? Хоч яйце зможеш від курки взяти?
– Зможу.
А потім сталася одна розмова, яку я запам’ятаю назавжди.
Ввечері я випадково підслухала, як Дарина Степанівна говорила з Ігорем на подвір’ї:
– Сину, ти подумай. Хоч раз. Ти міг мати кого завгодно. А взяв цю пані з міста. Я ж бачила, як Галя на тебе дивилась. Гарна дівчина, працьовита. Вона б тебе берегла. А ця – тільки й знає, як нігті фарбувати. Подумай, поки не пізно і не маєте дітей.
– Мамо, досить. Я люблю Олену. Вона – моя сім’я. Якщо вона піде – я піду з нею.
Мене наче морозом пройняло. Я стояла в темному коридорі і не знала, плакати чи сміятись.
Тепер не знаю чи лишатись і намагатись догодити свекрусі, чи покинути все і переїхати в місто.
Як би ви вчинили? Дайте пораду.