Ненька завжди наголошувала, що поїхала на заробітки заради нас з братом. Спочатку вона приїжджала раз на рік. А згодом зовсім рідко. Врешті лише гроші висилала. До себе також не кликала, стверджувала, що багато роботи має, не може нами займатися. Та на весілля моє все ж завітала, я щиро раділа, що вони з батьком разом на святі були.
– Може залишись вже з татом. Він так сумує без тебе!
– Ти що, я не можу. Сеньйора без мене зовсім ніяк.
І вона поїхала знову. І відтоді ми її лише по відеозв’язку бачили. Навіть коли я народила – мама не ощасливила нас візитом. Минуло вісім років і тата не стало. Він так сумував, що геть перестав дивитись за собою. Мені самотужки довелось все організовувати. Брат на війні. Ненька приїхала лише в день самого похорону. І мене так здивувало, що вона навіть не плакала. Після поминок я не стрималась і спитала у мами:
– Ти що, зовсім його не любила?
– Колись любила, але відколи з’явився Філіппо – все змінилось.
– Який ще Філіппо?
– Давно хотіла тобі сказати – я в Італії вже 14 років чоловіка маю. Ми давно розписатися хотіли, та я не наважувалась твоєму татові зізнатися. Хоча він відчував, питав постійно.
Ці слова пролунали, як грім серед ясного неба. Не чекала я від неньки такого.
– Це така підступна зрада. Як ти могла?
– Розумієш, ми з твоїм татом так бідували. І він хоч і добрий був, але зовсім не сильний характером. Якби ж забезпечив мене й дітей – нікуди я б не поїхала. А його ж все завжди влаштовувало. Тішився, що має роботу на заводі. Я Філіппо зовсім інакша людина. Він дбає про мене й дуже любить. Хіба ж я не заслуговую на звичайне жіноче щастя?
– Ти жахлива людина. І більше я в тебе ні копійки не візьму!
– Доню, спробуй зрозуміти!
Та я не хотіла її чути. За два дні мама поїхала. Та вона постійно дзвонить мені, пише. Каже, що хоче аби я з дітьми приїхала до неї і з Філіппо познайомилась. Та хіба ж я можу так вчинити? А як же тато? Ви б пробачили такій мамі?