Їсти і пити на могилах – ганебна звичка, яка бере свої витоки з радянських часів.
У ті похмурі роки люди поступово втрачали справжнє розуміння пам’яті й шани до спочилих.
Скорботу підмінили обов’язковими застіллями просто на цвинтарях, де замість молитви й тиші лунали тости і дзенькіт чарок.
Все перетворилося на спотворений обряд: бенкет біля могили, де головним стало не згадати людину серцем, а наїстися й напитися.
Так виростала маргіналізована культура – пиячити там, де потрібно мовчати і думати про вічне.
Цвинтар – це не ресторан і не місце для пікніка. Це священний простір пам’яті.
Це місце, де серце має стискатися від спогадів і любові, де душа схиляється перед таїнством переходу у вічність.
Це простір тиші, молитви і сліз, де кожен може хоча б подумки доторкнутися до тих, кого вже не обійме в цьому житті.
І саме тому ставити горілку, пиво, олів’є та ковбасу біля могили – це наруга над святим.
Це зневага до того болісного “ніколи”, яке вже сталося.
Там, де мали б звучати молитви за упокій душі, часто чути дзенькіт чарок і запах наїдків.
Це – не традиція. Це – деградація.
Хочете по-справжньому вшанувати пам’ять рідних?
- Помоліться.
- Покладіть справжні живі квіти.
- Приберіть навколо могили.
- Посидьте в тиші, дайте серцю поговорити з тими, хто відійшов.
- Запаліть лампадку – світло віри і надії.
А якщо хочете зібратися родиною, поділитися спогадами, обійнятися, згадати добре слово і навіть підняти келих за пам’ять – зробіть це вдома, за столом любові, а не серед хрестів і могильних плит.
Пам’ятайте: пляшка і ковбаса на могилі – це не шана. Це ганьба і духовна сліпота.
Ми – християни.
Ми шануємо своїх померлих гідно: молитвою, любов’ю, пам’яттю і чистим серцем.
Ігумен Саватій Собко
