Я вийшла заміж після університету. Мирон був дуже гарним та турботливим кавалером тоді і майже одразу покорив моє серце. У нас було велике і радісне весілля. Хто б міг подумати, що то буде чи не одна з небагатьох потіх поруч з цією людиною.

Коли я зрозуміла який Мирон насправді, то аж гірко стало на душі. Все почалося після вагітності сином. 

Мирон виявився ще тим гулякою, жодної спідниці не пропускав і повертався додому ніби він зразковий сім’янин. Не знаю як, але така в нього була натура. А я терпіла це все заради сина, не хотіла, щоб він переживав. Так минали роки.

Коли син вступив до університету я твердо для себе вирішила, що більше не буду жити з Мироном. За цей час ми стали геть чужими людьми, що й поговорити нема про що.

Син після навчання закохався і розписався, але до нашої квартири повертатися не став. Я думаю йому набридли наші з чоловіком постійні скандали.

Розлучились ми з Мироном на диво тихо. Він не став заперечувати чи скандалити. Розійшлися як в морі кораблі та й так, що й на свята один одного перестали вітати.

Минали роки, я час від часу могла згадати про чоловіка, але про розрив не жаліла. От тільки дивно мені було, що він підтримував звʼязок лише зі сином та внуками, а до мене навіть звісточки не висилав. Вдруге заміж я так і не вийшла.

Та одного дня 10 років по тому у двері хтось подзвонив. Поглянувши у вічко я аж застигла на місці. Біля порогу стояв він.

– Мироне, що ти тут робиш? – через хвилину затяжної паузи спитала я.

– Можна зайти? – ніяково пробурмотав той.

– Заходь. 

Але то був не той Мирон, якого я так любила. Цей сивий, худий та кволий чоловік сів на стілець і все ніяк не міг почати розмову. А мені й самій не терпілося почути мотив його візиту, я дивилась на нього і не розуміла навіщо він тут.

Аж після другої чашки чаю чоловік почав розповідати як у нього складалося життя:

– У мене ніколи не було стабільності: ні в роботі, ні з жінками. Насправді я прийшов просити у тебе вибачення, – я дивилась на нього і думала скільки ж у людині може сидіти несказаних слів і мучити зсередини.

– Я вже не такий здоровий як колись, я більше нікому не потрібен! Вибач, якщо можеш! Ти єдина, хто мене кохав! Давай знову будемо разом?

Мирон багато тоді просив вибачення, а я й не знала, що відповісти на таку пропозицію. З одного боку він жодного разу за ті 10 років не поцікавився мною. А з іншого він таки батько мого сина і я знаю ту людину як своїх 5 пальців.

Чи може то він і сам дає мені другий шанс почати все спочатку? Я не дала йому однозначної відповіді, досі зважую всі переваги та недоліки. А як би ви вчинили на моєму місці?