Цього місяця я вперше за багато років сама зосталась. Річ у тім, що моя невістка Людочка з дітьми на море поїхала до Болгарії. Син на війні. Ми всі разом живемо, дуже дружньо. Діти переїхали до мене, коли чоловік помер. Я проти не була, адже сама з горя важко хворіти почала.
Люда – така чудова невістка, вона мені за справжню подругу і доньку. Завжди допомагає і підтримує, ніколи не злиться, коли я їй щось раджу чи пояснюю. А я маю з чим порівняти. З першою невісткою все було інакше. В мене два сини – старший Юра і Петро. Коли Юра привів у наш дім свою Ніну – я не сперечалася. Та вона відразу була налаштована вороже. Щодня ми сварилися. Щойно я робила їй зауваження – в домі починався скандал. А найгірше, що вона налаштовувала проти мене сина.
Ви не думайте, я зовсім не конфліктна людина. Просто хотіла, щоб ми якось ужилися всі разом. Та невістка мене зовсім не поважала і всіляко це демонструвала. Рік я терпіла, а тоді сама запропонувала:
– Бачу не клеїться в нас, краще переїжджайте на квартиру!
– То ви нас виганяєте! З вас не дивно! – кричала Ніна. – Тепер бачиш, Юра, яка в тебе мама!
Мені було боляче це все чути. Син образився і вони переїхали. Чоловік мій тоді ще живий був, заспокоював мене. Якийсь час ми зовсім не спілкувались. Помирились на весіллі Петра. Я так переймалась, що і з другою невісткою не складеться. Та Людочка зовсім інакша. Вона з бідної сім’ї, проста і щира. Коли чоловік помер – вона так мене підтримала. Не знаю, щоб я робила без них. Ніна ж навіть не приїхала, лиш на похороні з’явилась з кривим лицем.
Мені так важко було. Не могла ні працювати, ні за собою дивитися. Саме тому я так зраділа, що Петро запропонував поміч. Прожили ми прекрасно три роки. Лишень останній рік стало складніше. Адже сина на війну забрали. Зосталась я з Людою та онуками малими сама. А часом так треба чоловічої допомоги. Кілька місяців тому я не витримала і звернулась до Юри:
– Ти нас вигнала, а їх пустила до себе. То що тепер хочеш?
– Ти ж бачив, як ми жили. Ну не сходимось характерами і все!
– Це все вигадки, просто ти брата завжди більше любила.
Востаннє ми говорили кілька тижнів тому. Я подзвонила синові з проханням.
– Юрчику, мені дрова привезли, допоможи в сарай перенести! Ми ніяк не подужаємо!
– То наймайте людей.
– Вже шукали, немає нікого зараз, всі бояться йти.
– Це не мої проблеми!
Тієї миті я збагнула, що мушу оформити заповіт. Порадилась з юристом. Дітям нічого не сказала. А тоді Людочка поїхала на відпочинок.
І ось днями я приходжу додому. Двері відчинені, в коридорі безлад. Я так злякалася – словами не передати. Вже взялась за телефон, щоб поліцію викликати. Аж раптом чую знайомий голос.
– Шукай, мусимо знайти ті документи! Бо ця хвора стара все на Петра запише!
Я увійшла, стоїть Ніна з моїм онуком Денисом, котрому років 12. Та вони навіть не почервоніли.
– Що ти тут робиш?
– Документи шукаю.
– Які ще?
– Думаєте, ми не знаємо, що ви надумали. Завжди ви до нас так. А от чого? Це ж не чесно.
– Може того, що ви мені зовсім не допомагаєте. А зараз ти, як злодій в дім залізла. Геть звідси, бо я поліцію викликаю.
– І не подумаю, доки документи не дасте!
Я не витримала, вийшла з дому і викликала поліцію. Вони приїхали швидко. Ніна такого зовсім не очікувала. Її разом із сином забрали у відділок. Юра подзвонив мені оскаженілий.
– Що ти за людина? Як так можна!
– А як ви можна?
Посварились ми. І тепер я не знаю, як бути. Прошу порадьте, що мені робити? Невже я й справді щось не так зробила?
