Матір моя одружена на вітчимі.

У мене весілля було невеличке, мама зовсім відмовилася допомогти в організації і не дала ні копійки. На кінець святкування, коли гості почали розходитися, підійшов вітчим і сказав, щоб я навіть не надіялася на їхню допомогу. Ніби то, якщо я задумаю народжувати, це будуть мої проблеми, адже у нього теж є діти, яких потрібно ставити на ноги.

Я була вражена з такої категоричності, але нічого не сказала у відповідь. Вже пройшло багато часу, я доросла жінка, яка вже й сама має двоє дітей. З мамою стосунки в мене так і не склалися і я завжди заздрила подругам, які розповідали про дуже теплі та добрі відносини з мамою.

Моїй матері було не до мене, в неї розпочалося нове життя з новим чоловіком. Вона стала для мене зовсім чужою. І, що дуже дивно, взагалі не спілкується з онуками.

А одружилася вона з вітчимом, коли мені було 25 років. В нового чоловіка було двоє дітей від попереднього шлюбу, про які він піклувався. Я вже в цей час жила в іншому місці та влаштовувала власне життя.

Вітчим забрав матір у своє село й вона довго не думала, й продала нашу спільну квартиру. За одну частину купила хату в селі, а другу віддала мені. Спілкувалися ми з матір’ю все рідше. 

Згодом я зустріла Миколу, ми щиро покохали один одного. Після весілля ми з чоловіком орендували квартиру, на свою власну назбирати не вдавалося — я вже була вагітна, а Микола працював на всю сім’ю. Згодом я дізналася, що біля мами в селі продається з боку невеличка хатинка. Люди продавали її за мізерну ціну. Тоді ми з чоловіком вирішили придбати цей будинок, як-не-як, але у своєму кутку краще, ніж в орендованій квартирі. 

Жили ми з мамою хата з хатою. Спершу мені було дуже важко, адже треба було навести порядок на господарстві, а в мене ще й на руках маленька дитина. В мами я допомоги не просила, оскільки знала, що почую відмову. Та й в неї було вже своє життя та власні турботи.

Приходила вона до нас дуже рідко подивитися на маля. 

Через 3 роки ми вже мали донечку. Але мамині візити до нас ставали все рідшими, завжди вона говорила, що має вдома і своїх справ вдосталь. Ми з чоловіком звикли і навчились все встигати самі, адже допомоги чекати нам немає від кого.

Саме в цей час діти дядька Івана теж подарували їм маленьких онуків. І там ситуація стала зовсім протилежною, мама мало не з пелюшок їх гляділа, знала, що вони люблять, коли вперше заговорили, пішли, коли перший зубчик з’явився. Вони постійно були в селі у дідуся з бабусею.

Мені було дуже неприємно, адже мої дітки теж би хотіли мати бабусю, яка їх буде щиро любити. Дуже прикро, що рідня бабуся проміняла їх на чужих. Для нас вона не зробила нічого, а заради чужих дітей готова на все.

Мої діточки підростають з кожним днем. Скоро стануть питатися, чому бабуся їх не любить, а я не знаю, що їм відповісти…

Скільки раз я хотіла поговорити з матір’ю, а вона все шукає відмовки. Не знаю, як бути далі…

Що ви думаєте з цього приводу?