– Алло, Олено Ігорівно, ну ви де? Ви ж обіцяли прийти посидіти з дітьми… Ми на вас чекаємо, між іншим, уже годину! – Галя роздратовано дивилася на годинник, розмовляючи зі свекрухою.

– Галю, у мене тиск підскочив, так почуваюся погано… Я не прийду… – голос Олени Ігорівни був ніби навмисне слабким і втомленим.

– Тиск підскочив? Ви ж гіпотонік… Звідки тиск? Знову обманюєте!? Ми з Льошею і так не часто кудись ходимо, а ви ще так нас підводите! Слів немає!

Галина злісно вимкнула телефон і в серцях мало не кинула його на стіл. Їх давно запланований похід у ресторан із чоловіком зривався через непередбачуваність свекрухи.

Останнім часом та часто могла викинути подібний фортель – то не прийде у потрібний час, то їй терміново кудись треба бігти, то просто цурається сидіти з онуками.

– Що там знову сталося? – Олексій із сином на руках зайшов на кухню і запитливо глянув на дружину.

Галя зітхнула, намагаючись взяти себе в руки й знизала плечима.

– Твоя мати знову не може прийти. Сказала, що у неї тиск.

– Тиск? – здивувався чоловік. – І що робити? У нас уже столик заброньований.

Вони обоє вже були одягнені – Олексій у костюмі, Галина – в елегантній сукні. Тільки піти у них, мабуть, не вийде – трирічний син та семирічна донька ще не в тому віці, щоб залишитися одним.

– Я не знаю, що робити. Може, попросити сусідку?

– Тітку Марію? Знову? Ну, вона, звичайно, може й погодиться… Але минулого разу з дітьми сиділа саме вона, і позаминулого. Та й взагалі часто з ними проводить час. Не можна постійно її просити. Це непристойно.

– Мамо, а бабуся прийде? – на кухню забігла Соня.

– Ні, бабуся погано почувається.

– Знову? Може, їй у лікарню треба?

– Я теж так думаю, – Галина мимоволі посміхнулася та обійняла доньку. – Посидите сьогодні у тітки Марії?

– Добре, – дівчинка любила ходити до доброї сусідки.

У Марії Єгорівни не було ні дітей, ні онуків, і вона все своє невитрачене кохання виливала на цих двох малюків.

І сама часто просила Галю та Льошу, щоб вони приводили дітей до неї. Але їм було ніяково весь час обтяжувати її своїми проблемами.

– Ой, мої ж ви хороші, – тітка Маша з посмішкою сплеснула руками, коли відчинила двері Галі з дітьми. – Давайте, заходьте швидше.

– Дякую вам, – Галина зі щирою подякою дивилася на жінку похилого віку.

Марія Єгорівна посадила дітей з іграшками, які зберігала спеціально для них, а сама підійшла до Галини.

– Це я дякую вам. Я ж душею відпочиваю з вашими дітками. Я одна живу, а тут потрібною себе почуваю. Ви навіть не уявляєте, що це для мене означає!

Галя кивнула, вона в чомусь розуміла цю жінку. Але не могла зрозуміти свою свекруху. Та теж жила сама, її чоловік давно пішов, залишивши свекрусі велику квартиру.

Але мати чоловіка все одно не прагнула підтримувати близькі стосунки із єдиними родичами. Напевно, вона просто була такою людиною… Яка любить самотність.

– Гаразд, тітко Маша, я побігла, у нас столик на сьому вечора. Пізніше зайду за дітьми.

– Добре, – жінка посміхнулася.

Галина швидко спустилася до себе у квартиру. Льоша вже чекав її біля порога.

– Ну що? Як усе пройшло?

– Як завжди – добре, тітка Марія рада нашим дітям, – відповіла Галя і не втрималася від їдкого коментаря, – на відміну від твоєї мами.

Олексій зітхнув, спостерігаючи, як дружина одягається.

– Я сам не розумію маму. Їй начебто все одно на нас і наших дітей.

– Добре, що у нас є тітка Марія.

Вони переглянулись і Галина посміхнулася.

– Гаразд, давай не псувати вечір. На нас чекає смачна вечеря у ресторані, та кілька годин без дитячого крику. Воля!

– Так, це тішить, – засміявся Льоша.

Вони провели чудовий вечір, насолоджуючись суспільством один одного. А потім поїхали додому. Діти та тітка Маша теж були задоволені. Жінка просила якось привести дітей до неї ще раз.

– Це ми можемо, – засміялася Галя, забираючи сплячого сина. – Моя свекруха не рветься проводити з ними час.

– Погано це, звичайно, – тітка Маша погладила сплячого сина по голівці. – Вони у вас такі чудові…

– Дякую, – задоволена Галина навіть почервоніла.

– Давайте я вам потримаю двері, – Марія Єгорівна допомогла Галі вийти.

Кілька днів пройшли досить спокійно, хоча справ у Галі та Льоші вистачало – робота, діти, домашні клопоти – все це йшло нескінченним колом.

І коли у двері пролунав дзвінок, Галина здивувалася. Вона нікого не очікувала побачити. Льоша поїхав у відрядження на пару днів, а більше ніхто не мав прийти.

– Хто там? – Запитала вона, потім відчинила двері й здивовано відступила.

На порозі стояла свекруха. Вона зробила крок уперед і безцеремонно протиснулася повз невістки до квартири.

– Олено Ігорівно, добрий день, – пробурмотіла Галя, згадавши про ввічливість.

– І тобі привіт, – пробурчала жінка.

У передпокої вона повернулася до невістки й суворо запитала:

– І з ким ви залишили моїх онуків? Я знаю, що ви були в ресторані того дня. Ви залишили дітей одних удома?

– Ви що? Ні, звісно! – Галя обурено глянула на свекруху. – З ними залишилася сидіти сусідка. І взагалі, це не ваша справа, чи знаєте!

– Як це не моя? Це мої онуки!

– Щось ви не згадуєте про це, коли нам потрібна ваша допомога!

– Я не зобов’язана сидіти з ними!

– А якщо не зобов’язані, тоді й не лізьте в наше життя! Ви спочатку обіцяєте, потім відмовляєте, а у нас усі плани зриваються. І нічого вимовлятимете мені тут, як маленькій дівчинці!

– Ось як? Тобто я ще й винна у тому, що ваші діти бовтаються незрозуміло де?

Галина примружилася і пильно подивилася на жінку.

– Олено Ігорівно, так, ви винні. І наші діти не бовтаються, а сидять із прекрасною жінкою! І вона їх любить! Вона ставиться до них краще, ніж їхня рідна бабуся!

Обличчя Олени Ігорівни від злості раптово вкрилося червоними плямами й невідомо, що вони наговорили б одна одній, але в цей час їхні голоси почула Соня і вибігла до передпокою.

– Привіт бабусю! Ти нарешті прийшла!

– Привіт, сонечко, – Олена Ігорівна поцілувала онучку. – Як у тебе справи?

– У мене добре! Завтра у школі свято. Ти прийдеш? Чи ти знову хворієш? Може, тобі в лікарню сходити? Тобі там допоможуть, бабусю.

Галина ледь стримувала сміх, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя свекрухи.

– Сонечко, я не хворію! Мені не потрібно до лікарні.

– Тоді чому ти не сидиш із нами? Ти обіцяла і ми на тебе чекали! Хоча у тітки Маші теж добре! Вона читала нам казки!

– Сонечко, йди до Дані, – Галя подивилася на доньку. – Не треба його одного залишати.

– Гаразд, бабусю, бувай, приходь до нас ще! – Дівчинка розвернулася і побігла в кімнату.

Олена Ігорівна обурено глянула на невістку. А та ледве стримувалась, щоб не розсміятися свекрусі в обличчя.

– Ви що дитині наговорили? Спеціально навчили?

– Нічого ми їй не наговорили! Вона сама все чує, та розуміє. Діти, вони такі, – швидко все схоплюють.

– Значить, з якоюсь тіткою Марією їм краще, ніж із рідною бабусею?!

– Вони частіше її бачать, ніж вас! – Галина похитала головою.

Олена Ігорівна хотіла щось сказати, але не стала. Вона схопила сумочку та кулею вискочила з квартири.

Ось тепер Галина засміялася від душі. Соня сама того не підозрюючи висловила все, що хотіла сказати сама Галя.

І про лікарню, і про тітку Марію. Нехай тепер Олена Ігорівна подумає, чи варто ще відмовлятися від онуків.

Увечері вона розповіла все Льоші телефоном. Той сидів у готелі іншого міста і весело сміявся.

– Молодець, доня, – нарешті сказав він. – Потрібно завжди її посилати до моєї мами. Вона її швидко на місце поставить.

– Ага, тільки твоя мати по-моєму образилася.

Льоша зітхнув і промовив:

– Ну, може, вона замислиться над тим, щоб приділяти нам хоч трохи свого дорогоцінного часу. Хоча може її й так все влаштовує. Принаймні, тітка Марія точно рада нашим дітям.

– Так, вона молодець. Її також можна зрозуміти, вона самотня, а Соня з Даником бігають, граються, сміються, і їй радісно на душі.

– Треба якось їй віддячити, – запропонувала Галя. – Може щось купити?

– А що ми купимо? З подарунком теж треба вгадати, – заперечив Льоша.

– Давай завтра з нею поговорю, – запропонувала Галина. – Хотіла сюрприз їй зробити, але краще все ж таки запитати.

– Гаразд.

Вони ще трохи поговорили, а наступного дня, коли Льоша приїхав додому, Галя залишила дітей із ним і пішла до сусідки.

– Здрастуйте, тітко Маріє, а я до вас у справі.

– Проходь, Галю, – жінка привітно посміхнулася і пропустила сусідку. Але дізнавшись про причину візиту, одразу ж замахала руками.

– Галино, ти що таке кажеш?! Мені нічого не потрібно! Просто іноді приводьте діток. Знаєш, як приємно, коли вони бігають тут! У мене душа оживає.

– Справді? – Галина зам’ялася. – Ну, якщо вам потрібна буде допомога якась, кличте нас, будь ласка. Льоша теж хоче віддячити вам.

– Дякую вам, – тітка Маша посміхнулася. – Але мені нічого не треба. Приводьте просто дітей частіше. Це і є подяка.

– А може ви до нас приходитимете? – наважилася Галина. – У гості просто так заходьте, та й з дітлахами посидіти.

– Я прийду, – Марія Єгорівна щасливо посміхнулася. – Я обов’язково прийду…

…Люди зустрічаються по-різному. Буває, що саме життя зводить їх разом. У нього на людей свої плани.

І дуже часто буває, що зовсім стороння людина стає ближчою і ріднішою, ніж кревний родич. Таких людей, мені здається, можна назвати рідними по серцю…

Можливо й у вас є такі “бабусі”? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!