Я сама з невеличкого села на Львівщині. І після 9 класу переїхала до Львова, завжди мріяла жити у великому місті. Навчалася старанно у технікумі, мала стипендію. А ще писала одногрупникам за гроші курсові та семінари, аби заробити собі якусь копійку на одяг чи косметику. 
А от моя молодша сестра Світлана після закінчення школи одразу вискочила заміж. Її чоловік з сусіднього села, буквально хата через річку. Так, як хата у її свекрів старенька, невеличка, то молодята переїхали до наших батьків. У нашому селі то називають “піти у зяті”.
Степан допомагав моєму батькові біля хати, мама зі Світланою дітей няньчили. Чоловіки привели до ладу літню кухню, добудували другий поверх, провели опалення та інтернет, бо раніше ми грілися тільки від пічки.
Я про рідних не забувала. Передавала зі Львова гостинці, приїздила у гості. Коли вийшла заміж, то з чоловіком щосуботи їхали в село. Ми старалися батькам та сестрі допомагати. Минулої осені, коли почалися відключення світла, то подарували потужний генератор та возили солярку, аби заправляти. Для племінників завжди маю солодкі гостинці, одяг, книжечки та іграшки.
Але не все так було казково. Влітку не стало тата, мав проблеми з серцем. Ми з чоловіком оплатили йому операцію в дорогій столичній клініці, взяли окрему палату. Однак, у серпні татка не стало.
У Світлани тоді не було грошей, її Степана звільнили з роботи. І ми оплачували похорон, поминки у кафе та пам’ятник на могилу.
І 2 тижні тому не стало мамочки. От вийшла до церкви, а біля воріт схопилася за серце, навіть не встигла покликати на поміч. Ми одразу приїхали зі Львова, кинувши всю роботу і хатні справи.
Знову Софія сказала, що не має грошей на похорон, бо купили машину до хати. Авто недешеве, майже 15 тисяч доларів. Тому ми знову з чоловіком діставали все зі своєї “заначки”.
На 9 день по мамі ми приїхали в село. Я вирішила поговорити з сестрою щодо хати. Бо, якщо порахувати витрати, то ми з чоловіком вклали набагато більше, ніж вона зі Степаном.
– Ми і так хочемо залишитися у Львові. Нащо нам сюди переїжджати? Я найму нотаріуса, він прийде, все оцінить і скаже. Віддасте половину.
– З якого це дива? Чому я повинна тобі хатою поступатися?
– Дійсно, мені то, напевно, наснилося. Ми з чоловіком двічі за похорон платили, давали на церкву, на пам’ятник. А генератор? А ремонт?
Так ми з сестрою посварилися, вона вигнала нас з хати. Я ж не чужа людина, а старша донька, маю повне право на спадок.
Тим паче, гроші нам потрібні. Старший син хоче одружуватися, ми б могли купити їм невеличку однушку в місті. А Світлана ні сном, ні духом про нашу родину. Певно, забула, як я їм возила продукти, як домовлялася в університеті за її сина та він жив у нас місяць.
Та і по закону, я дійсно маю право претендувати на половину хати. Ми вклали не менше, ніж Світлана. І що вона тут зробила? В літній кухні плитку нову поставила і на 2 поверсі одну кімнату добудували.
Не знаю, що робити далі. Бо сестра чинить несправедливо. До суду я йти поки не збираюся. Не вистачало, аби ще сусіди про нас пліткували.
