Єгор, як завжди, запізнювався до школи. Він звично гаркнув на батька, який спав на підлозі кухні, так і не діставшись до дивана після вчорашньої гулянки, нагрубив матері, не показуючи, що його турбує свіжий синець на її обличчі і вже наполовину порожня пляшка на столі.

Заглянув у холодильник, схопив обвітрений шматок ковбаси.

“- Хоч щось”, -подумав хлопець і зло грюкнув дверцятами. Мати намагалася щось сказати, але Єгор відмахнувся від неї, як від настирливої мухи, і вискочив у під’їзд, на ходу натягуючи куртку.

Голова боліла від недосипання, гулянка батьків затягнулася далеко за північ, живіт звично бурчав від голоду. Але їсти ковбасу на ходу він не став.

– Не такий я вже й пропащий, як кажуть ці коз.и,- подумки заспокоїв він сам себе. Цими самими ко.лами для нього були однокласники, сусіди і вчителі, які невпинно нагадували про його батьків і обіцяли не особливо райдужне майбутнє.

Холод пробирав до кісток, спати хотілося неймовірно. І ноги самі по собі звернули до занедбаного будинку. Там жив давній знайомий Єгора, безхатько Толік, і можна було поспати в купі ковдр і в відносному теплі. Ні, Єгор не гребував.

Толік був нестандартним безхатьком. Вранці він ходив у привокзальний туалет, вмивався і голився старенькою бритвою, щотижня ходив у лазню, а при найменшій можливості тягнув свій нечисленний одяг і ковдри в пральню.

У тісній комірчині нікого не виявилося, але Єгор звично почав вмощуватися на ковдрах. Толік був у курсі його проблем і не гнав хлопця. Як раптом звідкись почувся писк.

– Ось миші знахабніли,- подумав він і різко струснув імпровізоване ліжко, з надр якого несподівано випало три маленьких грудочки.

– Кошенята? Звідки тут кошенята,- промайнула думка.
Грудочки розгублено повзали по підлозі і пищали.

– І що з ними робити? Толік кошенят точно не схвалить, викинути чи що подалі, а то ще подумає, що я їх притягнув.

Єгор взяв одне кошеня в руки, а те несподівано замурчало і почало тикати носом у долоню, винюхуючи щось смачне. І тут нахлинули спогади.

Щасливий батько і радісна мама, яку вони забирають з пологового будинку, крихітна сестричка, така незграбна, але вже з серйозними оченятами.

Несподівана хвороба малечі, швидка, яка приїжджає як мінімум раз на тиждень.
Постійні походи до лікарні, щоб хоч на хвилинку побачити маму. Він довго мерзне під вікнами, його женуть, кажуть, що не можна.

Похмурий батько, мовчки дістає з холодильника пляшку , Єгор вперше побачив його напідпитку і плачучим навзрид.
Наступного дня приїхала мама, схудла, з загубленим поглядом, і одна.

Пляшка, пляшка, ще одна пляшка. Єгор тоді накрив голову подушкою, щоб не чути цю страшну тишу, періодично переривану глухими схлипами і дзвоном пляшки об чарку.

Похорон. Батьки з порожнім поглядом. Він намагався підійти, щось сказати, але у відповідь тільки мовчання.

З того часу минув лише рік. Батьки вживали, а Єгор ріс сам по собі. За цей час з відмінника він перетворився на справжнього бешкетника. Так, йому хоч і 15 років ще, але секція боксу, в яку він ходив раніше, давала йому фору перед старшими супротивниками. Тепер його хоч і обзивали, але тільки за очі, інакше справа закінчувалася бі…ою.

Двері комірчини скрипнули, і Єгор повернувся в реальність.

Толік… Зараз влетить, тільки й встиг подумати він, так і тримаючи кошеня в руках.
Толік похмуро подивився на кошенят, що повзали по підлозі.

– Ну і чого малечу морозиш,- сказав він і зібрав грудочок. – Давай, я їм коробку для гнізда приніс.

І дійсно, у нього в руках була коробка з пошарпаним, але м’яким і чистим пледом.

– А ти молодець, не образив маляток. -Толік раптово посміхнувся, і Єгор побачив, що він не такий вже й старий.

День пролетів непомітно. Єгор забіг на ринок до знайомої продавчині, допоміг перенести ящики, за що отримав пакет молока, батон і пару сосисок. Толік помчав до двірників і роздобув у них грілку і гарячу воду.

Вони погодували кошенят, перекусили самі, і решту дня спостерігали за їх потішною метушнею, зрідка переговорюючись.

З тих пір Єгор став щодня відвідувати Толіка і його кошенят, приносячи їм щось смачненьке, що можна було потайки вкрасти зі столу.

Але одного разу все змінилося.
Після школи Єгор, як завжди, звично повернув до занедбаного будинку, але там було ціле стовпотворіння – швидка, кілька машин і купа людей. Тихо підійшовши до натовпу, він штовхнув у бік смутно знайомого хлопця.

– Що там, – запитав Єгор, киваючи на двері комірчини.

– Та безхатько якийсь пішов з життя, он вже винесли, зараз двері забиватимуть і все,- відмахнувся той. – Загалом, нічого цікавого.

Єгор відійшов і влаштувався у дворі дитячого садка. Звідти був чудовий огляд, а сам він не привертав уваги, ну сидить хлопець, та й сидить. Серце незвично тріпотіло, боліло в грудях, очі пекли сльози. Ех Толік, Толік, ну як же все ось так…

Через годину всі розійшлися по своїх справах, і хлопець підійшов до дверей. Крізь товсті дошки було чутно писк голодних малюків.

– Ось же…, – зло вилаявся він крізь зуби і пішов за шматком арматури, яку вони з Толіком збиралися здати в металобрухт.
Двері швидко піддалися.

Єгор зайшов у комірчину. На імпровізованому столі калюжа з перевернутого пакета молока, на підлозі розбите блюдце, розкидані ковдри, перевернута коробка з кошенятами з відбитком чиєїсь брудної підошви. Двоє малюків злякано забилися в кут, а третій нерухомо лежав на підлозі.

– Коз.и, які ж вони всі коз.и,- крізь злі сльози лаявся Єгор, закутуючи малюків у їх пледик. Додому мчав як на крилах, третє кошеня було ще живе… поки живе.

Двері квартири були, як завжди, відчинені, батько з матір’ю звично сиділи за столом.

Хлопець кинувся до шафи, де лежали мізерні заощадження, що залишилися від зарплати вантажника і прибиральниці. Схопивши всі купюри, він кинувся до ошелешених батьків і сунув кожному по кошеняті.

– Я це, мені в лікарню, ось з нею.
Єгор показав на долоні ледь дихаюче маленьке тільце.

– Це Василь і Толік, а її я назву Лізою, і вона обов’язково виживе.

Він грюкнув дверима квартири і вже не чув, як глухо заридала мати, а батько вдарив кулаком по столу так, що пляшка впала на підлогу і розбилася.

Лізою звали сестричку Єгора, яка так і не дожила до 3х місяців…

Він біг до клініки з однією думкою, аби тільки встигнути. І його не турбувало, що потім йому скажуть за всі витрачені гроші.

Лізу довелося залишити в стаціонарі. У неї були шанси вижити, але потрібне було постійне лікування, крапельниці і уколи.

Додому Єгор йшов з найсумнішими думками.
На подив, двері квартири були зачинені.

– Ось же,- звично подумав він і в серцях стукнув кулаком по старій оббивці. – Кинули малечу і втекли.

Але раптом у коридорі почулися кроки, і двері відчинив батько. У квартирі панувала незвична тиша, зазвичай о цій порі на кухні збиралися товариші по чарці батьків. Але там було порожньо.

– Ми кошенят у тебе в кімнаті облаштували, – сказала мати, виходячи з кухні. – Там молоко в холодильнику і корм для кошенят, я спеціальний купила, а то вони худі. А молоко підігрій, не забудь, їх годувати скоро.

– Як там… Ліза?- Запитав глухо батько і ковтнув, його очі підозріло заблищали і він відвернувся.

– Жити буде, відповів Єгор, але лікувати потрібно.

– Там у шафі гроші, я позичив, візьмеш на лікарів. – Батько різко повернувся і пішов до себе в кімнату. Мама підійшла до Єгора і обійняла його, вперше за цілий рік.

– Який ти у мене, сказала вона. – Виріс, а я й не помітила. І людиною став. Пішли малечу подивимося, а завтра до Лізи поїдемо. Виживе вона, обов’язково виживе.

Спина матері дрібно затремтіла.

– Не плач, все добре буде, – обійняв її у відповідь Єгор. – Все обов’язково буде добре…

І дійсно, у них все було добре. Не так, як у казках, звичайно, але Ліза вижила і з кумедного кошеняти перетворилася на нахабну кішку, а Василь з Толіком на двох здоровенних пухнастих клубочків.

Ні, батьки не відразу кинули пляшку, і вживають досі, але помірно і виключно у вихідні, без товаришів по чарці.

Вони іноді сваряться, лають Єгора за поведінку, терплять візити дільничного. Але в холодильнику є їжа, в тому числі і для котів, вони часто сидять на кухні і просто розмовляють, а як тільки хтось із них підвищує голос, на шум відразу біжать три волохаті грудки, залазять на руки і починають муркотіти. І скандал вщухає сам по собі. Адже неможливо лаятися і одночасно гладити кота…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!