Вітя, одумайся! Вона ж розлучена! Та ще й старша за тебе! – мама витирала сльози краєчком хустинки.
-Мамо, ну не склалося у Олени… З ким не буває? Ти знаєш, яка вона чудова! Я впевнений, коли ти з нею познайомишся ближче, ти зміниш свою думку про Олену.
-А цей її…синочок… Все село про нього говорить. Що тут скажеш – безбатченко!
-До речі, мамо, давно хотів сказати тобі, що Олена вагітна. Ми чекаємо на дитину.
– Давно хотів сказати? Все, це вже остання крапля… – мама махнула рукою на Віктора, вийшла в сінки і гірко заплакала.
Надія Петрівна виховувала сина одна. Чоловіка не стало, коли Віті було 7 років. Син був гордістю матері. Гарний, розумний, закінчив престижний виш, обіймав високу посаду в адміністрації району, подавав великі надії.
Ні, вона не дозволить синові зіпсувати своє майбутнє!
– Я боротимуся за щастя сина, – прошепотіла Надія Петрівна. – Якщо знадобиться, до баби Оксани схожу. Нехай виправить ситуацію, вона вміє.
Надія вирішила, що діяти треба дуже обережно. Якщо недолюблювати Олену відкрито, вона може назавжди втратити сина.
– Життя саме все розставить на свої місця. Я лише допоможу синові побачити, як він помилявся. Я вже розплющу йому очі, – міркувала жінка.
На сімейній раді вирішено було, що молоді поки що житимуть у свекрухи. У Олени був невеликий будинок.
Олена та Віктор вирішили, що згодом збудують свій великий будинок, де буде багато місця для дітей.
Прокинеться вранці Надія Петрівна, а Олена вже крутиться на кухні.
– Мамо, я млинців напекла, сирників насмажила, та чаю зі смородиною заварила. Ідіть, поснідайте, – голос невістки дзвенить, як дзвіночок.
А Олена вже у двір швидше біжить, із господарством поратися. А на городі ні травинки, квітники пахнуть!
Окине свекруха прискіпливо будинок – чистота, порядок, кожна річ на своєму місці. Стіл, гнеться, від їжі домашньої. А Олена ще й догодити у всьому свекрусі намагається.
-Мамо, що Вам приготувати на вечерю? Вітя казав, Ви любите грибний суп. Ми з Андрійком вчора галявину лисичок знайшли. Такий супчик вийде!
А Андрійка й не видно ніде, тихіше води, нижче трави. Одного разу він увійшов до Надії Петрівни, побачив на полиці саморобний кораблик і взяв його в руки.
– Хто тобі дозволив брати без дозволу? – від несподіванки Андрійко випустив кораблик із рук і голосно заплакав:
– Бабусю, пробач мені. Тільки не виставляй нас із дому.
Надія Петрівна здивувалася від такої реакції:
– Чому я вас повинна виставити з дому? Хто тобі таке сказав? Підійди до мене, Андрію.
Хлопчик, озираючись на всі боки, несміливо підійшов до бабусі.
-Баба Зіна, сусідка … Сказала, що ти нас скоро виставиш, недовго нам радіти, – Андрійко розмазував по щоках сльози. – Мама сваритиметься, що я без дозволу кораблик взяв.
Надія Петрівна погладила хлопчика по голові.
-А можна, ти будеш моєю бабусею? У мене бабусі не стало, коли мене ще не було. Я завжди до бабусі Сергійка ходив. Вона така старенька, пирогами мене годувала, цукерки давала. Я тебе дуже любитиму, — шморгаючи носом, говорив Андрійко.
Надія Петрівна пригорнула голівку хлопчика до себе і заплакала.
-Бабусю, ти чого? Не плач! – Андрійко знову заплакав у голос. – Раптом тебе не стане, як моєї бабусі. Він обхопив тоненькими рученятами шию Надії Петрівни і міцно притулився заплаканою щокою.
З того часу Андрійко та бабуся стали найкращими друзями. А ось прийняти невістку Петрівна ніяк не могла. І розумом розуміла, що чудова дружина дісталася синові, але щось усерединї, не давало спокою. Вона все чекала слушної нагоди, щоб невістку на місце поставити, в чомусь викрити.
– Ой, щось мені недобре, мамо, – Олена прилягла на диван, – Ще, начебто, рано …
Надія Петрівна захвилювалася не на жарт. Вона швидко викликала швидку, зателефонувала синові і сіла поруч із Оленою. Свекруха взяла її за руки, ласкаво погладила по волоссю.
-Мамо, мамо … дякую Вам … За все! За самого чудового чоловіка – мого чоловіка, – Олена витерла мокрий слід від сльози, що скотилася по щоці. – Дякую, що прийняли мене, як рідну. Переживаю, що не стане мене… Ось хотіла сказати…
-Та що ти таке кажеш. Всі народжують, і ти народиш! Доню, – свекруха вперше за весь час так назвала Олену, – тримайся, мила. Надія Петрівна поклала руку на животик невістці. Малятко ворухнулося. – Внучечко моя рідна, потерпи. Мамі он, як важко!
У душі свекрухи творилося щось незрозуміле. Її хвилювало від любові до внучки, що ще не народилася, від почуття провини, від материнської ніжності до цієї чудової жінки, в душі якої було стільки мудрості і терпіння.
Як тільки швидка забрала Олену до пологового будинку, Петрівна дала волю сльозам. Вона сиділа в порожньому будинку і повторювала, як мантру:
– Доню моя мила, пробач мені. Пробач мою образу і нелюбов до тебе. Вибач, що хотіла зруйнувати вашу родину. Вибач…
Через три дні Олену виписали з пологового будинку. Надія Петрівна навела ідеальний лад у дитячій кімнаті, все підготувала до зустрічі внучки.
Син світився від радості:
-Мамо, зустрічай нового члена нашої дружної сім’ї – Надійку, – він простягнув крихітний пакунок матері.
-Надійка… – ахнула свекруха. Її щоки заблищали від сліз. – От заради таких щасливих хвилин я і прожила своє життя. А тобі, доню, дякую за ангельське терпіння твоє.
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
