Вітя, одумайся! Вона ж розлучена! Та ще й старша за тебе! – мама витирала сльози краєчком хустинки.

-Мамо, ну не склалося у Олени… З ким не буває? Ти знаєш, яка вона чудова! Я впевнений, коли ти з нею познайомишся ближче, ти зміниш свою думку про Олену.

-А цей її…синочок… Все село про нього говорить. Що тут скажеш – безбатченко!

-До речі, мамо, давно хотів сказати тобі, що Олена вагітна. Ми чекаємо на дитину.

– Давно хотів сказати? Все, це вже остання крапля… – мама махнула рукою на Віктора, вийшла в сінки і гірко заплакала.

Надія Петрівна виховувала сина одна. Чоловіка не стало, коли Віті було 7 років. Син був гордістю матері. Гарний, розумний, закінчив престижний виш, обіймав високу посаду в адміністрації району, подавав великі надії.

Ні, вона не дозволить синові зіпсувати своє майбутнє!

– Я боротимуся за щастя сина, – прошепотіла Надія Петрівна. – Якщо знадобиться, до баби Оксани схожу. Нехай виправить ситуацію, вона вміє.

Надія вирішила, що діяти треба дуже обережно. Якщо недолюблювати Олену відкрито, вона може назавжди втратити сина.

– Життя саме все розставить на свої місця. Я лише допоможу синові побачити, як він помилявся. Я вже розплющу йому очі, – міркувала жінка.

На сімейній раді вирішено було, що молоді поки що житимуть у свекрухи. У Олени був невеликий будинок.

Олена та Віктор вирішили, що згодом збудують свій великий будинок, де буде багато місця для дітей.

Прокинеться вранці Надія Петрівна, а Олена вже крутиться на кухні.

– Мамо, я млинців напекла, сирників насмажила, та чаю зі смородиною заварила. Ідіть, поснідайте, – голос невістки дзвенить, як дзвіночок.

А Олена вже у двір швидше біжить, із господарством поратися. А на городі ні травинки, квітники пахнуть!

Окине свекруха прискіпливо будинок – чистота, порядок, кожна річ на своєму місці. Стіл, гнеться, від їжі домашньої. А Олена ще й догодити у всьому свекрусі намагається.

-Мамо, що Вам приготувати на вечерю? Вітя казав, Ви любите грибний суп. Ми з Андрійком вчора галявину лисичок знайшли. Такий супчик вийде!

А Андрійка й не видно ніде, тихіше води, нижче трави. Одного разу він увійшов до Надії Петрівни, побачив на полиці саморобний кораблик і взяв його в руки.

– Хто тобі дозволив брати без дозволу? – від несподіванки Андрійко випустив кораблик із рук і голосно заплакав:

– Бабусю, пробач мені. Тільки не виставляй нас із дому.

Надія Петрівна здивувалася від такої реакції:

– Чому я вас повинна виставити з дому? Хто тобі таке сказав? Підійди до мене, Андрію.

Хлопчик, озираючись на всі боки, несміливо підійшов до бабусі.

-Баба Зіна, сусідка … Сказала, що ти нас скоро виставиш, недовго нам радіти, – Андрійко розмазував по щоках сльози. – Мама сваритиметься, що я без дозволу кораблик взяв.

Надія Петрівна погладила хлопчика по голові.

-А можна, ти будеш моєю бабусею? У мене бабусі не стало, коли мене ще не було. Я завжди до бабусі Сергійка ходив. Вона така старенька, пирогами мене годувала, цукерки давала. Я тебе дуже любитиму, — шморгаючи носом, говорив Андрійко.

Надія Петрівна пригорнула голівку хлопчика до себе і заплакала.

-Бабусю, ти чого? Не плач! – Андрійко знову заплакав у голос. – Раптом тебе не стане, як моєї бабусі. Він обхопив тоненькими рученятами шию Надії Петрівни і міцно притулився заплаканою щокою.

З того часу Андрійко та бабуся стали найкращими друзями. А ось прийняти невістку Петрівна ніяк не могла. І розумом розуміла, що чудова дружина дісталася синові, але щось усерединї, не давало спокою. Вона все чекала слушної нагоди, щоб невістку на місце поставити, в чомусь викрити.

---

– Ой, щось мені недобре, мамо, – Олена прилягла на диван, – Ще, начебто, рано …

Надія Петрівна захвилювалася не на жарт. Вона швидко викликала швидку, зателефонувала синові і сіла поруч із Оленою. Свекруха взяла її за руки, ласкаво погладила по волоссю.

-Мамо, мамо … дякую Вам … За все! За самого чудового чоловіка – мого чоловіка, – Олена витерла мокрий слід від сльози, що скотилася по щоці. – Дякую, що прийняли мене, як рідну. Переживаю, що не стане мене… Ось хотіла сказати…

-Та що ти таке кажеш. Всі народжують, і ти народиш! Доню, – свекруха вперше за весь час так назвала Олену, – тримайся, мила. Надія Петрівна поклала руку на животик невістці. Малятко ворухнулося. – Внучечко моя рідна, потерпи. Мамі он, як важко!

У душі свекрухи творилося щось незрозуміле. Її хвилювало від любові до внучки, що ще не народилася, від почуття провини, від материнської ніжності до цієї чудової жінки, в душі якої було стільки мудрості і терпіння.

Як тільки швидка забрала Олену до пологового будинку, Петрівна дала волю сльозам. Вона сиділа в порожньому будинку і повторювала, як мантру:

– Доню моя мила, пробач мені. Пробач мою образу і нелюбов до тебе. Вибач, що хотіла зруйнувати вашу родину. Вибач…

Через три дні Олену виписали з пологового будинку. Надія Петрівна навела ідеальний лад у дитячій кімнаті, все підготувала до зустрічі внучки.

Син світився від радості:

-Мамо, зустрічай нового члена нашої дружної сім’ї – Надійку, – він простягнув крихітний пакунок матері.

-Надійка… – ахнула свекруха. Її щоки заблищали від сліз. – От заради таких щасливих хвилин я і прожила своє життя. А тобі, доню, дякую за ангельське терпіння твоє.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!