Кілька років тому ми з братом серйозно поговорили про маму і про квартиру. Мама тоді вже не була молодою, здоров’я почало підводити, і хвилювалася, щоб потім між нами не було сварок.

– Діти, я хочу все зробити по-людськи, поки ще можу, – сказала вона.

З Олегом вирішили так: мама переписує квартиру на нього, а він бере на себе повний догляд за нею. Я тоді вже жила за кордоном, мала сім’ю, роботу, дітей і чітко розуміла, що назад повертатися не планую і ця квартира не була життєво необхідною.

– Мені не треба нічого. Ти живеш поруч, і квартира потрібніша. Але ти доглядаєш маму, домовились?

– Звісно. Та ти що, це ж мама.

Мама переписала квартиру, я заспокоїлась, бо була впевнена: вона не сама.

Але рік тому Олег одружився. І з того моменту все пішло шкереберть. Невістка з першого дня не злюбила маму. Їй усе було не так: мама “не туди поставила”, “не так зварила”, “зайве говорить”.

– Мамо, краще мовчіть, бо ви все псуєте, – якось сказала Інна, а я почула, бо якраз говорила з мамою телефоном.

– Я у власній квартирі вже слова сказати не можу?

Олег мовчав і робив вигляд, що нічого не бачить.

А потім мама потрапила в лікарню: швидка, крапельниці, обстеження. Вона дзвонила мені й плакала в трубку.

– Доню, я тут сама. До мене ніхто не приходив.

– А Олег?

– Ні, сказав, що зайнятий.

Я була в шоці, бо оплатила лікування, аналізи, ліки. Домовилась з лікарями, дзвонила щодня. А Олег за цей час жодного разу не прийшов, не подзвонив, не спитав, як вона. Тоді не витримала й набрала брата.

– Ти пам’ятаєш, про що ми домовлялися?

– Що знову не так?

– Ти мав доглядати маму. Вона в лікарні, а ти навіть не з’явився!

– У мене сім’я, не маю часу – справи.

– А квартиру маєш, так?

– Не починай.

Я вже не стримувалась.

– Якщо тобі щось не подобається, приїжджай сама і доглядай!

– Тобто це я маю кинути роботу, сім’ю, дітей, бо ти вирішив жити для себе?

– Ти ж сама відмовилась від квартири!

– Я відмовилась не для того, щоб мама була покинута!

Він кинув слухавку.

Мама вийшла з лікарні з порожніми очима. Вона більше не питала про сина. Лише одного разу сказала:

– Я, мабуть, помилилась.

Тепер я живу з думкою, що найбільша помилка – це довіряти рідним на слово. Бо обіцянки легко давати, коли мова йде про чуже життя, але зовсім не про твою відповідальність. Як би ви вчинили?