Я поїхала за кордон, коли дітям було по 10 і 12. Плакала в автобусі всю дорогу – але знала, що інакше їх не поставлю на ноги. І пішли роки… Довгі, холодні, робочі, з болючими спиною та руками. Я там старіла швидше, ніж тут.

Але я вперлася. Працювала на фабриках, у будинках няньчила дітей чужих людей, мила сходи в готелях. І з кожної копійки відкладала – дітям на квартири.

Через 8 років я купила синові однокімнатну. Через ще 3 – дочці невеличку двокімнатну. Їхні очі тоді були найкращою нагородою.

Потім взялася за наш будинок. Добудувала другий поверх – своїми руками планувала, матеріали оплачувала. Ремонт зробила, сантехніку, меблі – все моїми грошима, які я заробила за кордоном. Та я була щаслива: нарешті наш дім виглядав так, як я мріяла. А тоді почалося те, до чого була не готова.

Останні 2 роки, коли приїжджала додому, відчувала: чоловік став холодним. Мовчазний, відсторонений… Я питала:

– Що сталося? Ти мене чекаєш хоч трохи?

– Та все нормально. Не вигадуй.

А одного разу… пам’ятаю той день до секунди. Я повернулась без попередження, на тиждень раніше. Він сидів на кухні. І коли побачив мене, ніби злякався.

– Ти чого такий? – питаю.

Павло глянув якось дивно, важко видихнув і сказав:

– Я більше не люблю тебе. В мене інша.

Мені наче землю з-під ніг вибили.

– Що? Ти… ти серйозно? Після всього? 

– Серйозно. Так буває.

– І що тепер?

– Є 2 варіанти. Або розлучення і ділимо все майно. Або живемо далі в одному домі, але кожен сам по собі.

– Поділ… Якого майна?? Все, що тут стоїть – куплено за мої гроші! Я по чужих хатах мила підлогу, поки ти тут…

– Не перебільшуй. Ми жили разом, значить – спільно нажите. Закон є закон.

У мене в голові стукотіло: як він може? Я пішла до дітей. Думаю, хоч вони мене підтримають. Син лише опустив очі:

– Мамо, ми не ліземо… Ви самі розбирайтесь.

Дочка теж плечима знизала:

– Ми вас обох любимо. Не втручатимемось.

І я зрозуміла, що одна. У власному домі, який збудувала своїм потом.

Тепер живу в розпачі. У хаті, де кожна стіна – моя робота, а він ходить, ніби господар царства. Може, мовчу тільки тому, що втомилась воювати з життям. А Павло іноді ще й сміє казати:

– Можеш хоч знову в Італію їхати. Гроші не завадять.

Я дивлюсь на нього і думаю: “Оце мій “чоловік”?”

Хочеться кричати так, щоб увесь світ почув, але поки просто пишу. Бо в реальності мене ніхто слухати не хоче.

Що порадите? Як вчинити в цій ситуації?