– Слухай, доню, тут така справа…

Ольга приготувалася до довгої розмови. Коли мати починала так – вкрадливо, з розтягнутим «слу-у-ухай» – нічого хорошого чекати не доводилося.

– Пам’ятаєш Наташку, доньку тітки Віри? Ну, троюрідну мою племінницю? Між іншим, твою якусь там сестру.

– Якусь там… Мамо, я її один раз бачила на похороні бабусі років десять тому.

– Та яка різниця! Рідня є рідня. Так от, у неї біда. Їх із чоловіком та сином виселяють з орендованої квартири. Господарі продають житло. Уявляєш?

Ольга помасажувала перенісся. За вікном повільно сірів грудневий полудень, і кава в кухлі остигала так само невблаганно, як її терпіння.

– Мам, співчуваю. А я тут до чого?

– Ну як же! У тебе трикімнатна величезна. Одна там мешкаєш. Їм би тимчасово в тебе перекантуватися, місяць-другий, доки не знайдуть…

– Ні.

Слово вилетіло раніше, ніж Ольга встигла все обміркувати.

– Як – ні? – Мати навіть розгубилася від такої прямоти. – Ти навіть не послухала!

– Мамо, я не збираюся пускати у свою квартиру людей, яких практично не знаю. Тим більше з дитиною. Тим більше на невизначений термін.

– Як невизначений? Я ж сказала – це тимчасово! Кілька місяців максимум. У Наташки чоловік працює, вони накопичать на заставу і з’їдуть. Оля, у них восьмирічний хлопчик. Дитина на вулиці залишиться, якщо ти не допоможеш!

– Хай винаймуть кімнату. Хостел. Готель. Що завгодно!

– На що? Вони без грошей! Їх же виганяють, розумієш? Викидають на вулицю!

– Мамо, це не моя проблема!

Потім мати зненацька заплакала. Не голосно, не показушно – тихо, з переривчастими зітханнями. Ольга заплющила очі.

– Я не впізнаю тебе, – сказала мати крізь сльози. – Моя дочка стала такою… холодною. Чужою. Рідні люди у біді, а тобі все одно.

– Вони мені не рідні. Це твоя рідня.

– Отже, і твоя! Чи ти забула, що таке сім’я? Що таке допомогти своїм?

– Мамо, я працюю з дому. Мені потрібна тиша. Мені потрібний особистий простір. Я не можу жити із чужими людьми!

– Тимчасово! Господи, ну що тобі варто? У тебе три кімнати! Три! А ти одна, як сич сидиш. Навіть кота не завела. Хоч би користь була від цієї квартири.

– Користь є. Я живу в ній!

– Егоїстка, – мати схлипнула. – Я виростила егоїстку. Ось уже не думала, що власна дочка відмовить рідні у шматку хліба.

– Я відмовляю не в шматку хліба. Я відмовляюся пускати незнайомців у свій дім!

Розмова йшла по колу. Мати наводила одні й самі аргументи, Ольга повторювала одні й самі заперечення.

Хвилин за сорок Ольга спіймала себе на тому, що вже двічі погодилася «подумати». А потім – що “в принципі, напевно, можна спробувати”.

– Тільки на місяць, – сказала вона нарешті. – Максимум два. І якщо щось піде не так, вони з’їжджають одразу.

– Звісно, ​​звичайно! Олю, дякую тобі величезне! Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна!

Усередині підіймалася нудота. Не фізична – інша. Та, що накочує, коли точно знаєш: ти щойно зробила величезну дурість.

…Наступного дня у двері подзвонили о сьомій ранку. Ольга, заспана та зла, відчинила та відступила під натиском валіз, баулів, коробок та гучного дитячого вереску.

– Олю! Сонце! – Наташа влетіла в передпокій і цмокнула господиню в щоку. – Дякую-дякую-дякую! Ти нас просто врятувала!

За нею ввалився здоровенний чоловік у спортивних штанах і хлопчик років восьми, який відразу рвонув дослідити квартиру.

– Льоха, сюди тягни велику сумку! – Крикнула Наталка.

Ольга нарахувала сім валіз, чотири коробки та два величезні пластикові контейнери. Для “пари місяців” – якось занадто.

– Ми швидко облаштуємось, – запевнила Наталка. – Ти нас навіть не помітиш.

…Перші два тижні пройшли в керованому хаосі. Ольга ховалася у своїй кімнаті, працювала під шум телевізора з вітальні та дитячого тупоту з коридору. Вона намагалася переконати себе, що це тимчасово, терпимо. Нічого страшного.

Потім Наталка переставила меблі на кухні. Тому що «так зручніше». Льоша зайняв балкон під зону відпочинку. Мишко зламав ручку на дверях ванної й ніхто не збирався її лагодити.

– Наташ, – Ольга перейняла гостю на кухні. – Нам треба поговорити. Ви тут уже майже місяць. Як справи із пошуками житла?

– Шукаємо-шукаємо, – відмахнулася та, не відриваючись від телефону. – Все так дорого зараз, ти не уявляєш. Але скоро знайдемо, не хвилюйся.

– Мені потрібні конкретні терміни.

Наталка підвела очі. Щось у її погляді невловимо змінилося.

– Оль, ну куди нам іти? Надвір? З дитиною?

– Я не говорю про вулицю. Я говорю про…

– Ми шукаємо! – Наталка підвищила голос. – Що тобі ще треба? Хочеш, щоб ми на вокзалі ночували?

З кімнати вийшов Льоша.

– Якісь проблеми?

Ольга глянула на них обох. На їхні обличчя – вже не вдячні, не збентежені.

– Ні, – сказала вона. – Жодних проблем.

І пішла до себе.

…Проблеми, звісно, ​​були. З кожним днем ​​їх ставало більше. Льоша тепер займав ванну вранці саме тоді, коли Ользі потрібно було збиратися на зідзвон з клієнтами.

Наташа переклала продукти Ольги на нижню полицю холодильника, а свої – на верхні, «бо так зручніше діставати». Мишко навчився вмикати мультики на повну гучність о сьомій ранку у вихідні.

Ольга працювала уривками. Засинала під бурмотіння телевізора із вітальні. Прокидалася від гуркоту – Льоша впускав щось у коридорі.

…Одного разу вона повернулася з магазину і виявила свій робочий стіл завалений іграшками Мишка. Наталка сиділа в її кріслі та гортала щось у телефоні.

– А, ти прийшла, – кинула вона, не встаючи. – Слухай, нам би інтернет швидше. Цей твій ледве вантажить.

– Це мій робочий кабінет!

– Ну то й що? Мишкові ніде грати. У кімнаті тісно.

Ольга мовчки зібрала іграшки та винесла їх у коридор. Наташа пирхнула, але промовчала.

Невдовзі прийшла квитанція за комуналку. Сума зросла вдвічі. Ольга поклала папір на кухонний стіл, коли всі збиралися вечеряти.

– Нам треба обговорити витрати.

Льоша жував, не підводячи очей. Наталка розрізала котлету.

– Які витрати?

– Комунальні. Вас троє, я одна. Логічно розділити рахунки хоча б навпіл.

Наталка відклала виделку.

– Оль, ти серйозно зараз? Ми ж родичі. Ти що, гроші з нас брати зібралася?

– Я збираюся розділити витрати. Це нормально!

– Нормально? – Льоша нарешті підняв голову. – Нормально – це допомагати сім’ї. А не трясти бабки з людей, які й так у складній ситуації.

– Ви тут мешкаєте два місяці. Безплатно. Користуєтесь моїм інтернетом. Я навіть не говорю про оренду – тільки про комуналку.

– Знаєш що, – Наташа встала, – якщо тобі шкода пару гривень, так і скажи. Не треба тут зображати благодійницю.

Ольга дивилася, як вони виходять із кухні. Як Мишко забрав зі столу останній шматок хліба. Як Льоша кидає через плече: «Скнара».

Вона просиділа на кухні до півночі. Думала. Згадувала материнські слова про «родинний обов’язок». Рахувала, скільки грошей витратила на непроханих гостей. Прикидала, скільки ще витримає.

Наступного ранку Ольга увійшла до вітальні, де Наташа з Льошею дивилися телевізор.

– У вас тиждень.

Наталка навіть не повернулася.

– Що?

– Тиждень на те, щоб знайти житло та з’їхати.

Тепер обидва повернулися.

– Ти з глузду з’їхала? – Льоша схопився з місця. – Куди ми підемо?

– Це не моя турбота. Я вам дала два місяці. Ви не шукали житла, не платили за проживання, не шанували мої межі. Досить!

– Та хто ти така взагалі? – Наталка теж піднялася. – Уявила тут із себе! Квартирка дісталася – і все, королева?

– Я – господиня цієї квартири! І я хочу, щоб ви з’їхали!

– А мати твоя знає, як ти з ріднею поводишся? – Льоша ступив уперед. – Може, їй зателефонувати?

– Дзвони.

Наталя схопила телефон. Ольга не рушила з місця. Нехай дзвонить. Хай мати кричить, плаче, звинувачує. Нехай. Ольга вже ухвалила рішення.

– Тиждень, – повторила вона. – Якщо через сім днів ви не заберетеся – я викликаю дільничного.

– Ах ти… – Наталка задихнулася від злості. – Ти… Та як ти смієш! Ми тобі допомагали! Ми…

– Ви мені не допомагали. Ви жили у мене! Безплатно! Різниця суттєва.

Ольга розвернулася і пішла до себе. Зачинила двері. Сіла на ліжко та обхопила коліна руками. Серце билося десь у горлі, але дивний спокій накривав з головою.

Тиждень видався пекельним. Наташа демонстративно не прибирала за собою, Льоша «випадково» зламав полицю в коридорі, Мишко малював фломастером на шпалерах. Ольга фіксувала все на телефон.

На сьомий день вони з’їхали. Льоша тяг валізи, чортихаючись на кожній сходинці. Наташа на порозі обернулася:

– Сподіваюся, все це повернеться до тебе бумерангом!

Ольга зачинила за ними двері.

Вона пройшлася кімнатами. Прибрала чужі сліди. Відчинила вікна, щоб вивітрити запах. Переставили меблі на кухні назад.

Надвечір квартира знову стала її будинком.

Ольга налила собі келих червоного та сіла на диван. Телефон мовчав – мати, мабуть, ще не оговталася від Наталчиних скарг. Нічого, переживе.

Доброта – гарна якість. Але доброта без кордонів перетворюється на слабкість. А слабкістю користуються!

Ольга пообіцяла собі, що більше ніколи! Жодних «родинних боргів». Жодних «тимчасово поживуть». Жодних чужих людей у ​​її будинку!

Вона допила напій, вимила келих і лягла спати. Вперше за місяці – в абсолютній тиші. Ображається хтось, не ображається, – їй начхати! Відсьогодні вона робить так, як зручно їй, а кого не влаштовує, – нехай йдуть під три чорти!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!