— Утримуєш? Я працюю тут без вихідних! — кинула в обличчя чоловікові Анна. — Платиш за квартиру? А хто оплатить мої роки і нерви? Ніхто!…

— Досить робити з себе жертву, Аня! Ти прекрасно зрозуміла, що я мав на увазі! — його голос, різкий і чужий, різав слух, змушуючи стискатися серце.

Вона сиділа навпроти, вчепившись пальцями в край столу, відчуваючи, як по спині біжать мурашки від сорому і злості. Кафе було занадто світлим, занадто публічним місцем для цієї розмови.

— Я зрозуміла тільки одне, — її власний голос прозвучав тихо, але чітко, немов лезо. — Що я для тебе — прислуга, якій ще й платити не треба. Слухняна дурепа, що сидить у тебе на шиї.

Ігор відкинувся на спинку стільця, його обличчя спотворила гримаса роздратування. Він провів рукою по волоссю, наїжачуючи його.

— Не треба перекручувати! Я сказав, що працюю як кінь, а ти… Ти просто існуєш у цій квартирі! Ти навіть не уявляєш, як це — тягнути на собі все!

— Не уявляю? — Анна пирхнула, в її очах спалахнули колючі іскри. — Давай я тобі нагадаю, як це. Прокинутися о шостій, поки ти ще хропеш, щоб заштовхати в тебе згодом смачний сніданок.

Потім — бігти в поліклініку, відстоювати чергу до терапевта для твоєї мами, бо ти «занадто зайнятий на роботі».

Потім — магазин, де я, як боєць спецназу, штурмую полиці, щоб встигнути на акції, економлячи твої кровні.

Потім — дім, прибирання, прання, прасування твоїх двадцяти п’яти сорочок, бо ти, бач, не можеш два дні поспіль одну і ту ж одягнути!

А потім ти приходиш, з порога вимагаєш вечерю, дивишся в телефон і кричиш, що я «нічого не роблю»! Це твоє «просто існую»?

Вона випалила це на одному диханні, груди високо підіймалися.

Ігор дивився на неї, злегка ошелешений. Він не очікував такого натиску. Зазвичай вона замикалася в собі, занурювалася в мовчання.

— Я… Я не це мав на увазі, — пробурмотів він, відводячи погляд убік, до вікна, за яким метушилося мокре від дощу листопадове місто. — У мене був жахливий день. Місяць. Рік, зрештою!

— А у мене що, пікнік кожен день? — голос Анни знову став тихим і отруйним. — Ти думаєш, моє існування — це суцільне свято? Сиджу я, значить, у чотирьох стінах, як у золотій клітці.

Без своїх грошей, без можливості купити собі просто так, без звіту, нову помаду або чашку кави з подругою, тому що я відразу починаю вираховувати, скільки це у відсотках від твоєї зарплати.

Я відчуваю себе бідною родичкою, Ігор. І найогидніше, що ти цю бідність мені постійно пригадуєш.

— Я тобі нічого не пригадую! — знову спалахнув він, але в його тоні вже чулася невпевненість. — Я забезпечую тебе всім! Квартира, їжа, одяг! Тобі хоч раз у чомусь відмовляли?

— У чомусь матеріальному — ні, — Анна повільно похитала головою, і в її очах стояла така крижана туга, що йому стало не по собі. — А в повазі? У простому людському «дякую»?

У розумінні, що твій дім — це не офіс, а я — не твоя безкоштовна секретарка, швачка, кухарка і доглядальниця в одному флаконі? Мені відмовляють у цьому щодня. У дрібницях.

Ти заходиш і кидаєш портфель прямо біля дверей, хоча до вішалки два кроки. Ти залишаєш шкарпетки у вітальні. Ти дивишся телевізор, коли я мию підлогу, і навіть ногу не піднімеш.

Ти не помічаєш, що я пофарбувала волосся. Ти не пам’ятаєш, що я терпіти не можу гриби, які ти так любиш. Ти живеш у своєму світі, а я — всього лише частина інтер’єру, яка повинна бути зручною і німою.

Ігор слухав, і його обличчя поступово втрачало колір. Він вперше чув це все в такій сконцентрованій, відполірованій до блиску формі.

Він завжди думав, що вони сваряться через дурниці, через його втому, через її образливість. А виявилося, що під тонким льодом її мовчання накопичувалася ціла лава претензій.

— Добре, — він ковтнув, намагаючись взяти себе в руки. — Припустимо, я черствий егоїст. Припустимо. Але що ти пропонуєш? Я не можу взяти і перестати працювати. Ці рахунки самі себе не оплатять.

— Я пропоную тобі почати мене бачити, — різко сказала Анна. — Бачити не як предмет обстановки, а як людину, яка живе з тобою в одній квартирі.

І вкладає в твій побут свій час, свої сили і своє, прости Господи, життя! А по-друге, я виходжу на роботу.

Це прозвучало як постріл. Ігор моргнув.

— На яку роботу? У тебе ж немає…

— Досвіду? Кар’єри? — вона закінчила за нього. — Є. До того, як ми одружилися, я працювала. І знайду зараз. Мені все одно, ким — хоч офіціанткою, хоч кур’єром. Мені потрібні мої гроші.

Щоб я могла витрачати їх, не звітуючи. Щоб у мене було право встати і піти, якщо тут знову стане нестерпно. Щоб у мене була подушка. Подушка безпеки від тебе, Ігорю.

Від цих слів його ніби вдарило струмом. «Подушка безпеки від тебе». Він дивився на її напружене, бліде обличчя, на стиснуті кулаки і розумів — вона не блефує.

Вона продумала це. Ці три дні у мами вона не ридала в подушку, вона складала план втечі.

— Тобто все? — його голос зірвався. — Шість років шлюбу, і все до біса? Через одну сварку?

— Це не одна сварка! — вона майже крикнула, але тут же опустила голос, помітивши, що офіціантка з цікавістю дивиться в їхній бік. — Це остання крапля, Ігор!

Ти пам’ятаєш, як минулого року, перед самим Новим роком, я три дні вишивала тобі візерунок на тому светрі?

А ти, одягнувши його, сказав: «Нормально, але в магазині б купив і краще»?  Пам’ятаєш? Я пам’ятаю.

Я пам’ятаю, як ти в минулому березні при друзях пожартував, що моє головне досягнення — це ідеально випрасувані сорочки.

Я пам’ятаю, як ти в жовтні, коли у тебе були проблеми на роботі, звинуватив мене в тому, що я «сиджу на дивані і дивлюся серіали». Хоча я щойно закінчила розбирати завал на балконі, який ти обіцяв розібрати все літо!

Ти поливаєш мене цією отрутою по краплі, Ігор. А потім дивуєшся, чому я стала такою кислою і неласкавою. Може, тому що з мене вже всю душу висмоктали?

Він сидів, опустивши голову, і мовчав. Слова дружини падали на нього як важкі камені, і з кожним новим йому ставало все важче дихати. Він ніколи не думав, що його слова і вчинки мають таку вагу.

Для нього це було просто — виплеснути роздратування, скинути накопичену втому. Він був як той мужик, який пиляє гілку, на якій сидить, і злиться, що гілка тріщить.

— Я… я не знав, — глухо промовив він. — Я не думав, що ти все це запам’ятовуєш.

— А треба було вибити тобі на лобі? — в її голосі знову з’явилася втомлена гіркота. — Ти доросла людина. Ти повинен був здогадатися.

— Так, повинен був, — несподівано для себе погодився він. Він підвів на неї очі, і в них читалася розгубленість, майже дитяча. — Я записався до психолога.

Анна скептично підняла брову.

— Чергове «я виправлюся»? На тиждень? Поки я не повернуся?

— Ні. Вже сходив на першу зустріч. Вчора. — Він потягнувся до телефону, щоб показати чек про оплату, але вона відвернулася. — Мені… було неприємно. Соромно.

Вона, психолог, задавала питання, а я сидів і розумів, що поводжуся як останній покидьок. Виходить, я насправді використовую тебе, Аня. Як службу сервісу. І це правда.

Зізнання було настільки несподіваним і прямим, що Анна на секунду втратила дар мови.

— І що ти будеш з цією правдою робити? — запитала вона, все ще не довіряючи.

— Не знаю, — чесно відповів Ігор. — Мені сказали, що для початку потрібно це визнати. Прийняти. А потім… потім вчитися бути партнером. А не начальником і підлеглим.

Я не прошу тебе повернутися прямо зараз. Я прошу… дати мені час. Шанс. Не для нас. Для мене. Щоб я міг виправитися. Стати нормальним. А там… подивимося.

Він говорив тихо, без пафосу, дивлячись кудись повз неї, на стелаж із сиропами для кави.

І за цю важку розмову Анна відчула, що він говорить щиро. Не для того, щоб її повернути, а тому що йому дійсно боляче і соромно.

— Мені теж потрібен час, — сказала вона, відводячи погляд. — Щоб зрозуміти, чи хочу я взагалі повертатися. Щоб відпочити. Ти навіть уявити не можеш, як це — три дні жити, не підлаштовуючись під твій настрій.

Не гадати, в якому ти стані прийдеш. Я спала, коли хотіла. Їла, що хотіла. Дивилася свої дурні серіали, не виправдовуючись. Це була не свобода, Ігор. Це було полегшення.

Її слова поранили його сильніше за будь-який удар. Він бачив, як вона говорить — плечі розправлені, погляд прямий.

Вона не намагалася його вколоти, вона просто констатувала факт. Її життя без нього було… кращим.

— Я розумію, — прошепотів він. — Я все зіпсував.

— Так, — холодно погодилася вона. — Зіпсував.

Вона встала, накидаючи на плечі вовняний палантин. Листопадовий вітер за вікном посилювався, зриваючи з голих гілок останнє сухе листя.

— Я подумаю, Ігор. І дам тобі відповідь. Але не чекай. І не тисни. Надішлеш хоч одне маніпулятивне повідомлення на кшталт «я гину без тебе» — все, кінець. Назавжди.

— Я не буду, — він теж підвівся. — Обіцяю.

Вона кивнула і, не прощаючись, пішла до виходу. Він дивився їй услід, на її пряму спину, на впевнену ходу, і вперше за довгий час побачив не свою втомлену дружину, а незнайому, сильну жінку.

І його охопив дикий, тваринний страх. Страх, що він запізнився. Що ті двері, в які вона щойно вийшла, зачиняться для нього назавжди…

…Минуло десять днів. Десять днів тужливої тиші в порожній трикімнатній клітці, де звідусіль на нього дивилися сліди її присутності.

Забута шпилька на тумбочці, її улюблений чай у шафі, пляма від її лаку для нігтів на ванні.

Він ходив на роботу, виконував рекомендації психолога, вів щоденник почуттів і намагався вести господарство.

Одного разу він витратив три години на прасування однієї своєї сорочки і в результаті пропалив її. Іншим разом забув оплатити інтернет, і його відключили.

Він відкрив холодильник і побачив, що продукти, які він купив в надії, що дружина повернеться, починають псуватися.

Світ, який Ігор вважав простим і керованим, розсипався на очах, показуючи всю його неспроможність.

Він не писав їй. Тільки раз на день відправляв коротке повідомлення: «День пройшов більш-менш. Сеанс був важким. Навчився варити гречку. Не згоріла».

Вона не відповідала. І він змирився з цим, навчаючись приймати її мовчання як даність.

На одинадцятий день пролунав дзвінок. Його мати.

— Ігор, що ти там, з кінцями Аню профукав? — голос у неї був сердитий, діловий.

— Мамо, не зараз…

— Зараз! Вона мені вчора дзвонила. Питала, чи не потрібна мені допомога з документами в лікарню. Голос у неї такий… інший. Твердий. Я аж здригнулася. Що ти з дівчиною зробив? Довів?

— Я… — він не знав, що сказати.

— Слухай мене, синку, і запам’ятовуй. Аня — золото. Не зарозуміла, не стерва, руки золоті, душа добра. Такі зараз на вагу золота.

А ти, я бачу, вирішив, що тобі королева небесна потрібна? Так знай, королеви на таких невміх, як ти, і дивитися не будуть. Отямся!

Вона тобі не мати, щоб за тобою прибирати і терпіти твої істерики. Вона — дружина. Партнерка. Або ти навчишся її цінувати, або ти її втратиш. Назавжди. І я її прекрасно зрозумію.

Він слухав і мовчав. Слова матері, людини старого гарту, яка ніколи не лізла в їхні стосунки, добили його остаточно. Він був неправий. Абсолютно і повністю.

Того ж вечора він отримав від неї смс. Коротке, без емоцій. «Завтра о шостій вечора буду забирати свої речі. Частину. Будь вдома».

Він прочитав і зрозумів — це вирок. Вона не повертається. Вона забирає те, що залишилося. Серце впало кудись у п’яти.

Весь наступний день він провів у гарячковій активності: прибрав всю квартиру, викинув мотлох з балкона, вимив підлоги, протер пил.

Це було схоже на відчайдушну спробу відбудувати житло перед цунамі, яке все одно все змете.

Рівно о шостій пролунав дзвінок. Він відкрив. На порозі стояла Аня. У темному пальто, волосся зібране у хвіст, в руках — порожня сумка-візок.

Вона пахла холодним листопадовим повітрям і дорогими парфумами, які він не впізнавав.

— Можна? — запитала вона, не дивлячись йому в очі.

— Так, звичайно.

Вона пройшла в спальню і почала не поспішаючи складати речі з шафи. Він стояв у дверях, не знаючи, що робити з руками.

— Як ти? — безглуздо запитав він.

— Облаштовуюся, — коротко відповіла вона, не обертаючись. — Знайшла роботу. В офісі, секретарем. Зарплата невелика, але мені вистачає. Знімаю кімнату з подругою.

— Це… це добре.

— Так. Дуже.

Він дивився, як її руки, швидкі і точні, вибирають із загальної купи її кофти, сукні, і розумів, що вона відсікає його від свого життя. Акуратно і безжально.

— Аня, — його голос затремтів. — Я все зрозумів. Я дійсно був мудаком. Сліпим… Я не виправдовуюся. Я просто хочу, щоб ти знала… Мені шкода. Дуже.

Вона зупинилася, на мить завмерла, потім повільно обернулася. В її очах не було ні злості, ні ненависті. Була втома.

— Знаєш, що я зрозуміла за ці дні, Ігор? Що я не хочу бути твоєю дружиною на таких умовах. Бути вічною служницею, яка ще й повинна бути вдячна за дах над головою. Я хочу партнерства. Або нічого.

— Я готовий бути партнером! — видихнув він. — Я вчуся. Я…

— Покажи, — перебила вона. — Не на словах. Слова я вже чула. Покажи ділом. Рік. Два. Стань іншою людиною. А потім… потім, можливо, ми і зустрінемося як нові люди. А може, і ні.

Вона зачинила сумку і викотила її в коридор. Потім повернулася і пройшла на кухню, щоб забрати свої кружки.

— Аня, — він пішов за нею. — Я не знаю, як жити без тебе.

— Навчишся, — безжально кинула вона, кладучи кружки в коробку. — Як навчилася я.

Вона оглянула кухню, потім її погляд впав на нього.

— Ти пам’ятаєш, в якій поліклініці у твоєї мами карта? Де лежать документи на квартиру? Коли потрібно платити за капремонт?

Він розгублено замовк, гарячково намагаючись згадати.

— Ось бачиш, — гірко посміхнулася вона. — А я пам’ятаю. Все. Я йду, Ігор. Не дзвони. Не пиши. Якщо захочеш довести, що ти змінився — живи. Просто живи сам. Без мене.

Вона підійшла до дверей, одягла черевики. Потім обернулася в останній раз.

— І почисти, до речі, злив у раковині. Він уже місяць засмічується. Ти обіцяв.

І вийшла. Двері зачинилися. Він стояв посеред передпокою, в чистій, вимитій ним самим квартирі, і слухав, як затихає звук коліс її візка в ліфті.

Потім його погляд впав на раковину. На засмічений злив, який він дійсно так і не полагодив.

Він залишився один. Наодинці з наслідками свого життя. І в цій тиші листопадового вечора до нього нарешті почало доходити, що одних «пробач» і обіцянок недостатньо.

Що шлях назад завалений уламками його ж зарозумілості. І що єдиний шанс — якщо він зможе не говорити, а робити. Довго, болісно і без будь-якої гарантії, що його дочекаються.

Він підійшов до раковини, взяв вантуз. Це було дріб’язково, нерозумно і нікчемно. Але це був початок.

Перший, нехай і крихітний, доказ самому собі, що він здатний на щось більше, ніж просто вимагати.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!