Останнім часом мама дуже дивує мене. Хоча раніше я ніколи із нею не сварилась. Батько мій пішов з сім’ї ще, як мені 14 років виповнилось. Та я його не звинувачувала, вони з мамою жили, як кіт з собакою. Щодня сварились. Він ідучи ж нічого не взяв, навіть свою двокімнатну квартиру нам залишив. Ще й щомісяця висилав солідні гроші, адже знав – мама не здатна багато заробляти. 

Тато ж тоді поїхав до Німеччини. Хотів заробити собі на житло. Мені дзвонив досить часто. Я за ним сумувала. Згодом сказав, що оплатить мені навчання. А коли я поїхала вступати в університет – придбав маленьку однокімнатну квартиру зовсім недалеко від вишу. Як я раділа, що маю власне житло – ви не уявляєте. Робила усе, аби не розчарувати батька. Прекрасно навчалась, а на третьому курсі вже й працювати почала. 

Мама ж моя довго жила сама. А тоді в її житті з’явився Ілля. Якось я приїхала до неї й просто побачила, що він вже живе в нашій квартирі.

 – Мамо, а ти не думала зі мною порадитись, перш ніж його до себе пускати?

– А що, я мусила?

 – Звісно. І взагалі, це ж татова квартира.

 – Тато нас покинув.

 – Ну не зовсім, ви розлучились.

 – Нічого ти не розумієш. Ілля мене кохає, в усьому підтримує. Чи ти не хочеш, щоб я нарешті щаслива була.

Не подобалась мені вся ця ситуація. Та я вирішила не втручатись. Поїхала собі додому. Згодом в телефонних розмовах мама увесь час розповідала про свого коханого й про те, що в них часто гостює його син. Мені було дивно це чути. Якось вона навіть зізналась, що вони збираються розписатися. Я була проти цього. 

 – Мамо, нащо тобі це? Живіть собі, але шлюб – це зайве.

 – Чого це. Ілля хоче, щоб все офіційно було. Каже, що не почувається чоловіком в нашому домі.

Згодом вони розписались, а мені навіть не повідомили. Мама перестала кликати мене додому. А якось я приїхала без попередження і побачила, що кімнату мою переробили, там вже кабінет Іллі.

 – Мамо, чому ти не сказала, що збираєтесь переробити кімнату, я б деякі речі забрала.

 – Все твоє – в гаражі. І на майбутнє, питай, перш ніж приїжджати. Іллі такі візити не подобаються.

 – А хіба ж я не маю права до себе додому приїхати, коли хочу.

 – В тебе вже інший дім.

Насправді це мене бісило. Та сваритись не хотілось. Згодом я почала працювати, вийшла заміж і народила дитину. Та мені була потрібна допомога мами. Але вона завжди відмовлялась, казала, що не може Іллю залишити. 

Найгірше було попереду. Мого чоловіка мобілізували, а в мене почались проблеми зі здоров’ям. Страшенно боліла спина, лікарі сказали, що треба оперувати. В розпачі я звернулась до мами:

 – Нехай Микитка в тебе поживе два тижні. Я відійду і заберу його. 

 – Я мушу в Іллі запитати!

 – Мамо, це твій онук! А я – твоя донька, яка опинилась у важкій ситуації. До чого тут Ілля? Їдь до мене і поживи там з малим.

– Як я Іллюшу лишу. Йому готувати треба, він такий безпорадний.

І що ви думаєте, врешті вона мені відмовила. Сказала, що забрати малого не може, бо вітчим не переносить дитячого плачу. До мене також поїде. В сльозах я зателефонувала батькові. Він сказав, що негайно приїде, хоча для нього це вкрай ризиковано, виїхати вже не зможе. Тож я переконала не робити дурниць. Звернулась до подруги про допомогу. На щастя, вона погодилась в мене пожити. 

Згодом тато зателефонував і дещо мені повідомив:

 – Ти знаєш, що та квартира тобі належить. Я коли розлучався, так документи оформив. Я хочу, щоб ти продала її, і купила собі велику квартиру.

 – А мама куди піде?

 – Нехай до свого Іллі йде.

Тато налаштований дуже категорично. А я от не знаю, чи не занадто це все. Як гадаєте?