Я приїхала до дому, який сама збудувала, а син з невісткою так зустріли, що й ворогу не побажаєш

Коментарі Вимкнено до Я приїхала до дому, який сама збудувала, а син з невісткою так зустріли, що й ворогу не побажаєш

Я виїхала, коли Андрій ще був підлітком. Пам’ятаю, як стояла на вокзалі з однією сумкою і грудкою в горлі.

– Мамо, ти ж швидко повернешся? – спитав син тоді.

– Повернуся, синочку. Потерпимо трохи – і все буде.

Ті “трохи” розтягнулися на роки. Я мила чужі підлоги, доглядала старих людей, спала по 4 години. Надсилала гроші щомісяця: на навчання, ремонт, фундамент, дах. Коли син дзвонив, завжди казав одне й те саме:

– Мамо, ми так тебе чекаємо. От ще трохи – і будеш вдома, будемо разом.

Я вірила. Дім справді збудували – великий, гарний. Кожну цеглину там оплачувала своїми руками. Коли Андрій одружився, я ще більше старалася.

І от приїхала: з валізою, з подарунками, з серцем, повним надії. Перші 5 хвилин – обійми, а потім тиша: холодна і важка. На другий день я взяла на кухні рушник витерти руки.

– Мамо, не той рушник, – різко сказала невістка.

– А що, він кусається?

– Тут у нас усе по місцях, і треба питати, як хочете щось узяти.

Я промовчала. Потім була ще одна ситуація: поклала випрані речі в шафу.

– Навіщо ви туди лізете?

– Я ж хотіла допомогти.

– Не треба нам такої допомоги. Не вмієте складати по-людськи речі – не беріться.

Син сидів поруч, і мовчав, а потім додав:

– Мамо, тут тепер наші правила.

Мене наче вдарили. За вечерю я взяла “не той” посуд.

– Ви завжди все робите по-своєму! – зірвалася Ніна.

– Я ж у своєму домі.

– Це вже наш дім! – крикнув син. – І не треба тут командувати!

Тієї ночі я плакала так, як не плакала на чужині, бо була потрібна рідному синові, – зайва.

Через тиждень зібрала валізу.

– Ти куди? – спитав Андрій.

– Туди, де мене не кричать за рушники.

Я поїхала назад на заробітки, і вперше перестала слати гроші. Тоді Андрій подзвонив:

– Мамо, ну що ти так образилась?

– Я не образилась, а зрозуміла ваше ставлення.

– Та в нас просто настрій був поганий, бо проблеми на роботі. Ти ж знаєш, зараз важко.

– Мені теж було важко. Роками.

– Ну не починай. От побачиш, все буде інакше. Перешли трохи грошей.

Я мовчала в слухавку.

– Мамо?

Та я нічого не сказала і поклала слухавку. І тепер не знаю, що робити. Як би ви вчинили на моєму місці?

Related Articles

— Ні копійки на екскурсії! Сиди в готелі! — заявив чоловік, замикаючи гроші в сейфі. Але він не знав, що моя відповідь уже лежить на кредитній картці.

Коментарі Вимкнено до — Ні копійки на екскурсії! Сиди в готелі! — заявив чоловік, замикаючи гроші в сейфі. Але він не знав, що моя відповідь уже лежить на кредитній картці.

– А ти моїх грошей не рахуй! У нас вдома завжди варення та компоти на зиму варили. Це зараз з’явилися ваші новомодні рецепти. Але я якось сама розберуся, що мені зі своїх ягід робити, – відповіла Валентина Іванівна. – Вибачте. Ви, звичайно, маєте рацію, – сказала Віка і пішла до машини, де на неї вже чекав чоловік.

Коментарі Вимкнено до – А ти моїх грошей не рахуй! У нас вдома завжди варення та компоти на зиму варили. Це зараз з’явилися ваші новомодні рецепти. Але я якось сама розберуся, що мені зі своїх ягід робити, – відповіла Валентина Іванівна. – Вибачте. Ви, звичайно, маєте рацію, – сказала Віка і пішла до машини, де на неї вже чекав чоловік.

– Оксано, якось це все… Не по-людськи чи що. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку… – Миколо, думаєш у мене душа на місці? Ми не маємо виходу. – Думала хату її продати. Адже мама її на мене переписала. Так, хто її купить. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?

Коментарі Вимкнено до – Оксано, якось це все… Не по-людськи чи що. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку… – Миколо, думаєш у мене душа на місці? Ми не маємо виходу. – Думала хату її продати. Адже мама її на мене переписала. Так, хто її купить. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?