– Єгоре, ти навіщо в батька бензопилку взяв?! – Іра височіла над чоловіком, що згорбився над дошками, грізно вперши руки в боки.

– Так я ж на спільний дах обрештовку роблю, – прокректів Єгор, розгинаючи спину.

– Це батькова пилка! Вона знаєш скільки коштує?

– Він же нею за п’ять років жодного разу не користувався. Я ланцюг замінив, заправив, мастило купив, а ще дошки, ізоляцію.

– І що? Це дає тобі право брати пилку? – не вгамувалася дружина.

– Але ж дах…

-Своїм потрібно інструментом працювати!

– У мене свого немає, грошей не вистачило після купівлі матеріалів, – виправдовувався чоловік, витираючи піт із брудного чола.

– У тебе нічого свого немає, – Іра, наче мокру ганчірку, кинула фразу в обличчя чоловіку і попрямувала до теплиць. – І тирсу не забудь за собою прибрати, бо всю доріжку мамі сміттям закидав, – крикнула вона через плече.

Єгор глянув на різноколірну плитку, яку купував минулого року на заводі, а потім сам же укладав, узяв в руки мітлу і почав змітати тирсу в одну купу.

– Ось, їжте, все своє, зі свого городу, зі своєї землі! – як завжди хизувалась теща, подаючи Єгору тарілку з нарізаними овочами.

– Мама каже, що їй ще одну теплицю потрібно поставити під перець, – подивилася Іра на чоловіка, що посипав сіллю помідори.

– І гною привезти. Кінського, – додала теща, сідаючи за стіл. – І насіння, – закінчила вона віддавати розпорядження і почала чавкати огірковим салатом.

– Полікарбонат, який я торік купував для теплиць, закінчився, а для гною машина потрібна, – обережно натякнув Єгор.

– Так докупіть! Як свіжі овочі їсти, так ви вперед, а як щось для цього зробити, то відразу проблеми? – посміхнулася теща. – А для гною знову, мабуть, нашу машину збираєшся брати? – самовдоволено крекнула жінка.

– То ж ви все одно на ній не їздите відколи Миколи Семеновича за «подвійну суцільну» водійського посвідчення позбавили.

– А ти й радий! У тебе ж в одного воно є, тільки машини своєї немає! Зате на нашій катаєшся. Зручно! – хмикала жінка, не відриваючи очей від своєї тарілки.

– Куди ж я катаюся? З вами по лікарнях та ринках? Ви ж мені ключі не даєте.

– А вчора ти машину не брав? – вступив у розмову тесть, повертаючись із ванної кімнати.

– Так я ж їздив за матеріалом на ваш дах, – розвів руками Єгор. – А потім ще весь вечір міняв зчеплення.

– От саме, на наш дах, а свого немає, – теща пробубнила це собі під ніс, але так, щоб чули всі.

Закінчивши з їжею, Єгор вийшов у двір, щоб нагодувати пса, подиміти та зіграти партію в шахи з тестем, у якого завжди після п’ятдесяти грамів за обідом прокидалася тяга до “спорту”.

– Бутуз, а ну, до ноги! – гаркнув тесть псові, який ніяк не відходив від Єгора, лизав йому руки, та виляв хвостом.

– Що за собака такий дур.ний! – крекнув голова будинку, роблячи хід слоном. – Ніколи не слухається.

– Він не дур.ний. Просто на річку мене кличе, бліх ганяти та купатися у вечірній воді. Погода весь день спекотна стояла, йому зараз нічого більше не цікаво, – Єгор погладив пса по голові та вдихнув солодке літнє повітря. Пес ніби повторив за ним: зробив вдих і задоволено примружився.

– Нема чого з ним няньчитися, – продовжував бурчати тесть. – Собака має бути слухняним, а не приставучим. Запам’ятай це, коли свою заведеш, тобі це знадобиться.

Увечері Єгор набрав води зі свердловини та заварив на всю родину чебрецю, який сам збирав та сушив. А потім налаштував новенький роутер, щоб усі змогли зібратися у залі та подивитись улюблений серіал.

Теща і тесть зайняли величезний кутовий диван, а Єгор із дружиною розмістилися у невеликому велюровому кріслі.

– Єгоре, мені тісно тут, – шепотіла Іра на вухо чоловікові.

– Мені теж, – зрадів Єгор. – Слухай, у нас є гроші на початковий внесок з іпотеки, давай уже з’їдемо.

– Я тобі про крісло говорю, а не про квартиру твою безглузду, – соваючись, відповіла Іра.

– Та чому безглузду? Я хочу жити окремо від твоїх батьків, – продовжував шепотіти Єгор дружині на вухо.

– Я не збираюся жити в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, огорожу поставити та фундамент під лазню залити, – трохи голосніше від шепоту відповіла Іра.

– Але ж це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! – не витримав Єгор, теж підвищивши голос.

Ніхто вже не дивився серіал – всі косилися в бік бунтаря, що раптово оперився.

– Не хоче він! А сам потім у цій лазні митиметься, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

– Я маму не кину, – відрізала Іра.

– Але я так більше не можу! Мені набридло жити з твоїми батьками, – вже на повний голос заявив Єгор і підвівся з крісла.

– Просто в тебе своїх немає, от ти й бісишся! – гаркнула дружина.

Після цих слів Єгор більше не знайшов, що відповісти. Він мовчки вийшов з кімнати, потім з дому, і через хвилину почувся стукіт хвіртки.

– Єгор! – крикнула Іра і схопилася з місця.

– Нехай іде! – зупинила її мати. – Теж мені – незадоволений! На все готове прийшов, свого нічого не маючи, і ще щось не подобається! Бачили ми таких нахлібників! Я взагалі не знаю, навіщо ти зв’язалася з ним.

Іра послухалася і лишилася на місці.

– Не хвилюйся, повернеться, йти йому нікуди, – впевнено заявила теща і зробила телевізор голосніше.

Єгор не повернувся цього вечора. І наступного дня його нога не переступила поріг чужого йому будинку. Він навіть за речами не прийшов, тільки за два дні надіслав дружині поштою заяву на розлучення.

– Колю, а чого це у мене зі стелі капає? – спитала якось увечері теща у свого чоловіка, визирнувши у вікно з другого поверху.

– Так дощ починається, а Єгор не доробив дах. Там одна ділянка незастелена залишилася, – крикнув їй у відповідь господар будинку, що сидів під навісом і грав сам із собою в шахи.

– Так залізь і сам дороби, у тебе ж весь інструмент є, не те що в цього халтурника Єгора, – гаркнула дружина.

– Я що, схожий на покрівельника? Відчепись! І так партія не клеїться, – відмахнувся від неї чоловік і зробив хід.

– Ну і дубак у нас тут, – потираючи передпліччя і здригаючись, сказала Іра, прийшовши додому з роботи.

– Так треба просто котел розпалити, – відповіла їй мати, з ніг до голови загорнута в шерстяні хустки.

– Дрова та брикети закінчилися ще вчора, їх Єгор зазвичай замовляв. або на машині привозив, – відповіла Іра, стукаючи по градуснику. – Ти, до речі, не знаєш, де Бутуз? Я зранку його не бачила.

– Батько каже, втік. Два дні скиглив щось, а сьогодні зірвався і досі немає. Не здивуюся, якщо до твого чоловіка помчав, зрадник, – бурчала мати, накидаючи на плечі чергову кофту.

– І я не здивуюсь. Це ж він Бутуза годував та грав із ним.

– Та й плювати, – махнула рукою мати. – Хіба це нам гірше? У нас все є.

– А що у нас є? – раптом запитала дочка.

– Ну як же? – здивувалася мати й почала перераховувати: – У нас є дах над головою.

Вона не встигла домовити, як на голову їй знову капнуло, потім ще й ще.

– Дружна сім’я… – продовжила вона, і в цей момент в будинок вбіг голова сімейства – весь мокрий від дощу, що його наздогнав.

– Дай пройти, – грубо відштовхнув він дружину і попрямував до холодильника, звідки вивудив пляшку біленької.

– Сімейне вогнище… – вже зовсім тихо промовила жінка, дивлячись на нульові показники манометра котла та на чайник із засохлим листям чаю всередині, – і вірні друзі… А в нього нічого свого. Він прийшов на все готове. Паразит…

Мати подивилася у вікно на порожню собачу будку і відчула, як її власний голос тремтить, а в очах з’являються сльози.

– Ти куди? – спитала вона стривожено, почувши, як Іра попрямувала до виходу.

– Я тільки зараз зрозуміла, що коли він пішов, то все це забрав із собою.

– Та немає в нього нічого! – крикнула навздогін мати.

– Помиляєшся, мамо! Це в нас майже нічого не залишилося! – Вигукнула дочка, грюкнувши дверима.

Чи вдасться їй повернути коханого, вона не знала. Але була впевнена, що зробила велику помилку, пішовши на поводі у матері. Не дарма кажуть, – що маємо, – не цінуємо, а втративши – плачемо…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!