Лариса повернулася додому в поганому настрої. Сьогодні вона вирішила зайти на міський ринок і купити щось до святкового столу. А коли виходила з овочевого ряду, зіштовхнулася із сусідкою свекрухи.

Відразу після весілля вони з Віктором деякий час мешкали у матері чоловіка. Будинок був старий, відомчий, багато родин жили в ньому давно, тому сусіди добре знали одне одного.

Побачивши Ніну Юхимівну, Лариса привіталася з нею і хотіла пройти повз, але та її зупинила:

– Ларисо, почекай-но. Добре, що я зустріла тебе. Давно хотіла поговорити з тобою.

– І про що ж? – поцікавилася Лариса.

Вона пам’ятала Ніну Юхимівну і знала про її прагнення залазити без дозволу в чужі життя та сім’ї – жінка була самотня, але вважала себе експертом у сфері сімейних стосунків.

Якби була хоч найменша можливість ухилитися від розмови з колишньою сусідкою, Лариса обов’язково скористалася б цим, але Ніна Юхимівна перегородила їй дорогу і відтіснила в куток біля виходу.

– Що це ви робите? Закинули стару людину, не відвідуєте, не допомагаєте! А твоя свекруха хворіє. Вже тиждень із дому не виходить.

– Коли вам треба було, вона вам дала притулок, впустила у своїй квартирі. А тепер стара нікому не потрібна, покинули, – заявила Ніна Юхимівна.

– З чого це ви взяли, що ми покинули Ольгу Семенівну? – Запитала Лариса. – Віктор тільки вчора в неї був, продукти привіз і ліки.

– Тож у вас, Ніно Юхимівно, невірні відомості. Ніхто вашу сусідку не покинув. А зараз вибачте, мені треба йти, я поспішаю.

Вона відсунула з дороги Ніну Юхимівну та й пішла.

Вже не вперше їй нагадували про те, що вони колись жили у квартирі Ольги Семенівни. І ніхто не згадував, що свекрусі належала лише третина. Дві інші частини були частками Віктора та Світлани – його старшої сестри.

Світлана вийшла заміж та переїхала до чоловіка, Віктор та Лариса купили квартиру в іпотеку, яку нещодавно виплатили.

Але ж ні! Щойно заходить розмова про свекруху, або колишні сусіди, або хтось із рідні, обов’язково нагадує, що колись вони жили у цій квартирі.

Жили цілих три місяці – саме стільки витримала Лариса. Наразі вона дивується, що змогла витерпіти цей термін.

Ольга Семенівна ставилася до сина, та особливо невістки, як пані-поміщиця до кріпаків: вона виділила їм час перебування на кухні – тридцять хвилин уранці та годину ввечері.

Не дозволяла користуватися своїм посудом і пральною машинкою, о десятій годині вечора світло у всій квартирі мало бути вимкнене.

Загалом, “не там сидиш, не так свистиш, не по тій половині пройшла”. При цьому вони сплачували дві третини всіх комунальних платежів.

Лариса добре пам’ятала день, який став останнім, проведеним у квартирі свекрухи.

Напередодні вона дізналася, що при надії. Звичайно, це був не найкращий час, але вони з Віктором вирішили, що дитина повинна народ итися.

У Лариси цього дня був вихідний. Вона сиділа за ноутбуком у їхній десятиметровій кімнатці та вивчала пропозиції банків щодо іпотеки.

Звичайно, у них поки що не було грошей на перший внесок, але Лариса хотіла дізнатися, до чого їм треба прагнути.

Їй захотілося пити. Вона подивилася: кут, де в них стояла питна вода в пляшках, був порожній. Тоді Лариса взяла кухоль та пішла на кухню.

Вона наливала воду з чайника, коли відчинилися двері й на кухню влетіла Ольга Семенівна.

– Я не дозволяла брати мій посуд! – Закричала вона і вибила кухоль з рук Лариси. Вода розлилася по підлозі.

Коли за три години з роботи прийшов Віктор, Лариса вже склала у валізу всі свої речі.

– Я не залишуся тут жодної секунди, – сказала вона чоловікові. – Краще на вокзалі переночую.

Пішли вони за годину разом. Не на вокзал, в дешевий готель. А за три дні вже жили в кімнаті заводського гуртожитку, яку виділили Віктору.

Вони прожили там чотири роки – у кімнаті з підлогами в щілину, на які, щоб було тепліше, доводилося стелити старі килими у два шари, з вікном, раму якого Лариса утеплювала щоосені, зі зручностями наприкінці коридору та пральні у підвалі.

Тут народ илися їхні дочки-близнючки – Віра та Надя.

І лише за рік після того, як Лариса вийшла на роботу, їм вдалося взяти в іпотеку двокімнатну квартиру.

Лариса з того часу жодного разу не була у квартирі свекрухи й до себе її не запрошувала. Світлана, яка іноді була в них, говорила:

– Ну, вона така. Нічого із цим не зробити. Тобі час забути образи й не сварити Вітю з матір’ю. П’ятнадцять років минуло.

– А я не сварю. Віктор у матері буває стільки, скільки вважає за потрібне, я його не обмежую. Він купує їй продукти та ліки, допомагає з ремонтом, возить до лікарів. Що ще він має робити? – Запитала Лариса.

– Я не про нього говорю, а про тебе і про Надю та Віру.

– А до чого тут Надя та Віра?

– Ну, як. Вони ж їй онуки. Їм по чотирнадцять. Вони могли б прийти до бабусі бодай прибратися, – сказала Світлана. – Якось не по-людськи.

– Світлано, Ольга Семенівна сама не захотіла бачитися з дівчатками. Коли вони народ илися, вона навіть не поцікавилася, як ми живемо вчотирьох у дванадцятиметровій кімнаті.

– А коли Віктор хотів привезти їй дівчаток, вона відмовилася. Сказала, що її не цікавлять діти його ненормальної дружини.

– А тепер ти хочеш, щоб вони їздили до неї прибирати квартиру, з якої вона фактично вижила нас? Сама чого не допомагаєш матері?

– Даремно ви так. Я ось спеціально намагалася Аліка їй частіше підкидати. І я відпочивала, і мати до Аліка звикла. На кожне свято подарунок йому. На вісімнадцять років – сто тисяч дала, – похвалилася Світлана.

– Ну, ми такої милості не отримали. Я взагалі сумніваюся, що Ольга Семенівна пам’ятає, коли її онучкам день народження, – посміхнулася Лариса. – Тож нехай Алік у бабусі у квартирі підлоги миє.

А одного разу Світлана прийшла до брата, як парламентар.

– Слухай, Вітю, мама хоче квартиру продати. І купити дві однокімнатні – собі та Аліку, – сказала вона.

– І що?

– Треба, щоб ти підписав згоду на продаж.

– Добре, – відповів Віктор. – Тільки у вас не вийде дві квартири купити.

– Виходить, ми вже порахували. Мамина трикімнатна коштує трохи більш як три мільйони. А однокімнатна, якщо брати без ремонту та не в центрі – близько півтора. Тож якраз, – пояснила Світлана.

– Звідки у вас три мільйони візьметься? Адже я свою частку заберу, – сказав Віктор.

– Як забереш? Навіщо? У тебе ж є квартира. Ви й іпотеку вже виплатили, – здивувалася Світлана.

– Заберу по закону. У мене дві дочки. От і буде їм кожній по пів мільйона. Може, на навчання стане в пригоді, може, потім на житло. А ти як думала? Моїм дівчатам бабуся по сто тисяч не дарувала, то нехай у них хоч щось буде.

Квартиру Ольга Семенівна так і продала. Світлана на брата сильно образилася. А ще більше на Ларису:

– Якби не вона з Надькою та Віркою, Вітя б усе підписав, і Алік зараз мав би свою квартиру, – говорила вона всім знайомим.

А Віктор не міг збагнути, як найрідніші люди можуть бути такими нахабними та жадібними…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!