Вона прокинулася, відкрила очі і побачила над собою білу стелю палати. У коридорі було чутно кроки лікарів і медсестер.

Відчувався запах ліків і бузку. На тумбочці стояла ваза з її улюбленими квітами. Підвівшись, вона завмерла: поруч з красивою вазою стояла якась скринька.

Минуло більше тридцяти років, але цю скарбничку вона не забувала ні на мить. Відчинилися двері. До палати увійшов чоловік у білому халаті. Вона поглянула на нього, і по щоках сивочолої жінки потекли сльози.

Чоловік підійшов і обійняв її за худенькі плечі. Ніна Іванівна не переставала ридати, як маленька дівчинка. Чоловік у білому халаті гладив її по сивій голові.

– Накопичуй добро, і воно повернеться, – сказав він.

У палату зайшла медсестра. Здивуванню не було меж. За роки роботи з Дмитром Володимировичем вона ніколи не бачила його в такому стані. Незважаючи на весь свій професіоналізм, Дмитро Володимирович характеризувався як суворий, часом навіть жорсткий лікар.

Не дивно, що весь персонал був вражений побаченою сценою: їх головний лікар плаче, обійнявши пацієнтку.
***
Ніна Іванівна не завжди була сивочолою, тендітною, з зморшками навколо блакитних очей, дамою.

Їй було двадцять років, коли вона вперше переступила поріг дитячого будинку. Багато хто засуджував, чому Ніна, будучи молодою, вибрала таке місце роботи. Її однокурсниці влаштувалися на роботу в звичайні школи, а вона вибрала саме такий заклад – але вибір був зроблений. Тоді юна дівчина ще не розуміла, що це змінить її життя.

Перший рік роботи дався важко, діти були складні, з непростою долею. Вона до кожної дитини намагалася знайти свій підхід, щоб стати ближчою. Ніна майже півроку просила у керівництва виділити їй невелике приміщення, щоб вона змогла зробити з нього, свого роду, куточок доброти.

Сюди кожен міг приходити, щоб розповісти те, що його мучить, або просто поговорити про життя.

Нарешті, Ніні виділили невелику підсобку. Приміщення розташовувалося на першому поверсі, в кінці коридору. До ремонту тут зберігалися різні речі для прибирання будівлі.

Кімната була холодною і темною, але Ніна, завдяки своєму доброму серцю і чистій душі, разом з небайдужими учнями, перетворила її.

Працівник дитбудинку Дядько Коля провів електрику, а діти самостійно виготовили полички. Дівчатка з Ніною змайстрували різні прикраси, щоб створити затишок. Буквально відразу ця кімната стала віддушиною для дітей. Ніна проводила тут весь свій вільний час.
***
Ще до кінця не встиг розтанути сніг, як до дитячого будинку привезли нового хлопчика. Його звали Діма, на вигляд йому було не більше чотирьох, хоча за документами він повинен був ходити в перший клас. Хлопчик – переляканий, дикий, нетовариський.

Кожна дитина по-своєму сприймає дитячий будинок: хтось замикається в собі, хтось починає влаштовувати істерики, але з Дмитром все було інакше. Він міг годинами сидіти в кутку з відстороненим поглядом. Здавалося, що це маленька лялька, а не жива людина.

***
Навчальне відрядження Ніни затягнулося на кілька тижнів.

Нарешті вона в рідному місті! Незважаючи на кілька вільних днів, що залишилися, ноги, немов за якимось чарівним заклинанням, несли її до рідних стін улюбленого дитячого будинку. Біля воріт Ніну зустріла дітлахи. Вони теж скучили за нею.

Обійнявшись з усіма, Ніна хотіла вже йти до себе в кабінет, але раптом побачила маленького хлопчика, який самотньо сидів у куточку на лавці. Вона підійшла до нього, і серце завмерло – щось рідне Ніна відчула в цих сумних очах.

Хлопчик дивився на неї, не відводячи очей, а потім сталося те, чого ніхто не очікував. Діма раптом посміхнувся і, зіскочивши з лавки, міцно обійняв Ніну. Всі, хто був свідком цієї сцени, здивувалися. Дмитро до цього дня просто нікого не підпускав до себе, не кажучи вже про обійми.

– Візьміть, будь ласка, – ледь чутно промовив малюк, простягаючи цукерку.

Ніна посміхнулася і ще раз міцно його обійняла.

– Дякую.

– А ви моя мама? – боязко запитала дитина.

Ніна завжди боялася, що хтось одного разу задасть їй таке питання, і відповіла:

– Я буду твоїм захисником, який буде тебе оберігати. Хіба ти не хочеш мати свого особистого захисника?

– Хочу! – майже викрикнув хлопчик і ще міцніше обійняв Ніну за шию.

Всю решту дня вони провели разом. Дмитрик (як називав його весь персонал) вперше за весь час перебування поїв, як слід, і навіть попросив добавки. Перед сном Ніна розповіла йому казку, і малюк, нарешті, міцно заснув.

З цим хлопчиком було все інакше, що Ніну сильно бентежило. Ніні хотілося… забрати його до себе, щоб ніколи не розлучатися. З такими думками дівчина йшла нічним
коридором.

Назустріч їй вийшла Зінаїда Петрівна, або просто Зіна, незмінна няня дитячого будинку.

Про таку жінку кажуть: «з багатим багажем досвіду». Зіна все і про всіх знала.

– Ти сьогодні хоч щось їла? – грізно подивившись, запитала вона Ніну.

– Ой, день був такий, десь перекусила, десь попила, ось і все, – посміхаючись, відповіла дівчина.

– У мене залишилися булочки, і знайдеться для тебе смачний чай.

Баба Зіна розповіла історію Дмитрика.

Мамі Дмитрика було всього шістнадцять років, коли вона його народила. Проґавила дочку мама. Просто в останній рік багато лежала в лікарні – ось і результат. Оформили опікунство на старшу сестру.

Начебто все складалося добре: дитина росла здоровою. Виховували її бабуся і молода тітка. Але здоров’я бабусі остаточно було підірвано – вона незабаром пішла з життя.

Юній мамі не до Дмитрика– навчання, романи, свобода. А тітка вийшла заміж, і чоловікові чужа дитина була зовсім не потрібна.

Так і потрапив Діма в дитячий будинок.
***
Минуло чотири роки. Наближався Новий рік.

Рано вранці Ніна поїхала за подарунками для дітей. Щоб нікого не образити, було вирішено купити для всіх однакові набори. Вона вже поверталася назад, як раптом побачила на вітрині незвичайну на вигляд скриньку.

Продавчиня пояснила, що це не просто скринька, а скарбничка добра. У Ніни якраз залишилася необхідна сума грошей, і вона без роздумів придбала її.
***
Свято вдалося на славу! Задоволені діти не відразу заснули, галасували в кімнатах до третьої години ночі. Наступного ранку Ніна разом з Дмитриком пішла в Добру кімнатку, і там вона вручила йому особливий подарунок – ту саму скарбничку добра.

Ніна пояснила хлопчикові її значення. Дмитро був кмітливим не по роках і все зрозумів.

– Дивись, як треба: робиш добру справу і пишеш на аркуші – яку. Нагодував кішку, допоміг молодшим зав’язати шнурки, слухався вихователів – це все твої добрі справи. Коли вона заповниться – подаруй її найкращому другові. Повір – така скринька принесе йому щастя!

Дмитрик цілий рік старався, щоб його скарбничка наповнювалася. Дійшло до того, що й інші діти зажадали подарувати їм такі ж скриньки.

Майстер Коля навчив хлопчаків цій нехитрій справі, а дівчата потім розфарбовували готові скриньки так, як душа забажає.

А через рік Дмитра усиновили.

Директорка запевняла Ніну, що сім’я, яка забрала хлопчика, благополучна, що вона подбає про нього краще, ніж це зробила б Ніна.

Дівчина присіла на ліжко Дмитрика. Ліжко було заправлене, залишилися всі його іграшки, крім однієї. Не було тієї самої скриньки, яку вона подарувала йому на Новий рік…
***
Все життя потім Ніна шукала хлопчика. Вона хотіла хоч на мить подивитися на нього, як він виріс, яким став. Особисте життя Ніни не склалося, дітей не було. Вона змінила роботу, переїхала в інше місто, але ніколи не забувала про хлопчика, який став Ніні рідним…

А вона навіть не встигла з ним попрощатися.
***
Хвороба підступила несподівано. Після обстеження з’ясувалося, що потрібна складна і дорога операція. У Ніни не було таких грошей. Залишалося тільки радіти кожному прожитому дню, скільки їх відведено.

Але одного разу…

Одного разу прийшов лист! У ньому йшлося про те, що Ніна потрапила в спеціальну програму – їй зроблять операцію безкоштовно…
***
Вони довго розмовляли, згадуючи минуле, сміялися і плакали, немов час зупинився для них.

– Дмитро Володимирович, вам треба збиратися на конференцію, – ледь чутно промовила медсестра.

Дмитро кинув у бік медсестри сердитий погляд.

– Незважаючи на те, що ти вищий за мене і майже вдвічі здоровіший, і у тебе вже немає веснянок, та й щоки зменшилися, ти все одно будеш для мене Дмитриком, – посміхаючись, промовила Ніна.

Організм після проведеної операції швидко відновлювався, і вже через тиждень була призначена виписка. Медсестра допомогла зібрати речі, Ніна хотіла попрощатися і подякувати за все Дмитра, але він кудись зник. Навіть виписку їй дав інший лікар.

Ніна вже викликала таксі, як раптом під’їхала красива машина. З автомобіля вийшла жінка з дитиною і… Дмитрик. В руках — букет бузку… її улюблених квітів.

***
— Ну, де ж вони, Ніна, Ніна, — в кімнату забігла дівчинка років десяти.

– Твій тато сказав, що вони вже під’їжджають, ми вже будемо накривати стіл, – посміхаючись, відповіла Ніна.

Вона стояла біля вікна. Два роки минуло, як вони сюди переїхали. Ніна, нарешті, знайшла сім’ю. Жінка вдихнула чисте повітря. Пахло бузком. Вона чула шум машини, що під’їжджала. «Мої приїхали», – промайнула думка в голові Ніни.

Колись давно вона дала слово маленькому, переляканому хлопчикові, що буде його ангелом, а виявилося, що це він її ангел.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!