— Я більше не витримую, Андрію. Щовихідних одне й те саме: готування, метушня, прибирання. Я не пам’ятаю, коли востаннє просто лежала й нічого не робила. Для мене полежати — вже як розкіш.

— І що з того? — чоловік знизав плечима. — Це ж нормально. Ти господиня, маєш створювати такий затишок, щоб усім хотілося приходити знову.

Марина стояла біля плити, помішуючи овочі з індичкою. На годиннику була сьома тридцять. Андрій, як завжди, затримувався на роботі. Донька Катруся сиділа за кухонним столом, схилившись над зошитом.

— Мамо, а в суботу ми щось будемо робити? — запитала вона.

— Поки що не знаю, — зітхнула жінка. — Можемо з’їздити до міста. Тобі купимо нові джинси, а я зайду до тітки Даші.

Задзвонив телефон. Андрій.

— Привіт, я вже майже вдома, — сказав він бадьоро. — Мама дзвонила. У суботу вона зі Стасом і його сім’єю приїдуть на шашлики. Підготуй усе, я м’ясо сам куплю.

Марина застигла. Знову. Втретє за місяць — жодного вихідного для себе.

— Андрію, — її голос став холоднішим. — У мене вже були інші плани.

— Які ще плани? — розсміявся він, наче почув щось безглузде. — Родина — головне!

— А я хіба не твоя сім’я? Я ось — вдома, чекаю тебе з вечерею, — відповіла вона, але чоловік уже кинув слухавку.

Катя з тривогою дивилась на маму.

— Бабуся знову приїде?

— Так, — Марина втомлено кивнула.

— І ми знову будемо прибирати й мити посуд, поки вони сидітимуть до ночі? — дівчинка зітхнула.

Марина нічого не відповіла. Вона глянула у вікно — її улюблений зелений дворик повільно зникав у сутінках. Колись він приносив радість.

Андрій повернувся пізно, вже після опівночі. Марина не спала. Вона сиділа на кухні, в’язала шарф, дивлячись серіал.

— Ти ще не спиш? — здивувався він, заглянувши до холодильника.

— Дивно, що ти взагалі згадав дорогу додому. Може, поясниш, де пропадав?

— Та нічого такого. Стас заїхав — перекинулись кількома словами.

— «Перекинулись»? — перепитала вона. — Ти ж спеціально до них поїхав?

— Ну і що? Хотів обговорити плани на суботу, — знизав плечима Андрій.

— І саме це я хотіла з тобою обговорити.

— Знову ця тема? — він закотив очі.

— Так, знову! — Марина встала, і з рук випали спиці, гучно вдарившись об стіл. — Я виснажена, Андрію. Кожні вихідні в нас або твоя мати, або твій брат. І все — на мені! Я не маю ані хвилини спокою, а про відпочинок годі й мріяти.

— Ну і що? Це ж твоя роль — тримати дім, приймати гостей. Тобі ж подобається, коли всім у нас добре!

— Я нічого нікому не винна! — голос її зірвався. — Я — не прислуга. І навіть із нею, мабуть, рахувались би більше, ніж зі мною!

Андрій насупився.

— Ти взагалі у своєму розумі? Це моя мати, мій брат! Як ти можеш таке казати?

— А я? Я тобі хто? Чому те, що я хочу, для тебе нічого не варте?

Він лише фиркнув і пішов у спальню, грюкнувши дверима.

Катя стояла в коридорі. Вона бачила, як знову і знову повторюються ці сцени. За свої дванадцять — звикла до сварок.

Але останнім часом мама виглядала надто втомленою. Навіть дитина це помічала.

— Мамочко… — прошепотіла вона.

— Все добре, сонце, — Марина обійняла її. — Не хвилюйся.

Але в глибині душі жінка знала: більше так не буде.

У суботу з самого ранку вона прокинулася, тихенько зібрала речі, нахилилась до доньки:

— Катю, поїхали в місто?

— А тато?

— Нехай сам усе розгрібає.

Вони поїхали, поки Андрій ще спав.

Марина провела день так, як давно мріяла: зустрілася з подругою в кав’ярні, неспішно пройшлася по улюблених вулицях, зробила манікюр. Вона навмисно не брала слухавку — від Андрія вже було понад два десятки пропущених дзвінків.

Але вперше за довгий час вона не почувалася винною. Навпаки — легкою, вільною, наче позбулася важкого ланцюга з обов’язків і втоми.

Кожна мить, присвячена собі, наповнювала її спокоєм і давала впевненість: вона має право на це.

Уже під вечір, коли все було куплено, Марина вела авто знайомим маршрутом — туди, де чекала їхня заміська домівка. Катя, втомлена від прогулянок, задрімала на передньому сидінні.

«Як же чудово просто бродити містом, без потреби поспішати», — подумки відзначила Марина, помітивши, що її плечі не зціплені від напруги, а дихання — рівне й спокійне.

Вона пригадувала, як реготала з подругою, як довго розглядала нову помаду в магазині, не відчуваючи тиску чи поспіху. Речі, які колись були буденністю, сьогодні здавались святом.

З сумки знову завібрував телефон. Двадцять третій виклик від Андрія. Марина навіть не глянула на екран. Вона і так здогадувалася, що там — звинувачення, обурення, претензії.

Вона сильніше стиснула кермо. У пам’яті знову сплив учорашній вечір — та сама сварка, крик, байдужість. Ні, вона не могла до цього повертатись.

Катя потягнулася:

— Мамо, ми вже майже вдома?

— Так, доню, ще кілька хвилин.

Дівчинка подивилася у вікно й нерішуче запитала:

— А тато… сердиться?

Марина зітхнула:

— Можливо. Але ми нічого поганого не зробили.

Автівка звернула у знайомий поворот. Марина відчула, як усе тіло стиснулося. Вона не прагнула сварки. Але повертатись до колишнього життя — не варіант.

Щойно вони під’їхали до будинку, вона помітила дві знайомі машини. «Всі вже зібралися», — промайнуло в голові.

Катя злякано прошепотіла:

— Може, краще ще кудись поїдемо?

— Ні, люба. Ми не повинні ховатись, — Марина взяла її за руку. — Йдемо.

Вони тихо зайшли через задній вхід. Будинок був заповнений голосами — з тераси долинали розмови й сміх. На кухні — порожньо. У холодильнику — хіба що пачка масла й пара яєць.

«Навіть не спробував нічого приготувати», — із болем подумала вона.

Кроки у коридорі. Вона обернулась. У дверях стояв Андрій. Його обличчя було перекошене від злості.

— ТИ ДЕ ПРОПАДАЛА?! — рикнув він так, що Катя мимоволі ховалась за маму.

— Я ж попереджала — у мене були свої справи, — Марина говорила спокійно, хоча серце калатало.

— ЯКІ СПРАВИ?! — він жестикулював, від нього несло алкоголем. — ТИ ВЗАГАЛІ БАЧИЛА, ХТО ЗІБРАВСЯ?! МОЇ БАТЬКИ! СТАС З ДІТЬМИ! ВСІ ЧЕКАЮТЬ СВЯТА!

— От і розважай їх, — Марина не відвела погляду. — Ти ж тут господар, правда?

До кімнати, наче за сигналом, влетіла Антоніна Іванівна. Очі її блищали від обурення.

— Це що, невістка така в нас?! — глянула на Марину зневажливо. — Гості в домі, а вона десь шляється! Навіть стіл не накрила! Безсоромниця!

— Я не знала, що тепер у мої обов’язки входить щовихідних обслуговувати всю родину, — Марина стримувала тремтіння голосу.

— Як це не входить?! — свекруха театрально розвела руками. — Ти ж заміжня жінка! Маєш готувати, накривати, служити чоловіку!

— А чому тільки я? — голос Марини став ще твердішим. — Чому всі відпочивають, а працюю — лише я?

Андрій різко схопив її за зап’ястя:

— Припини виставляти мене посміховиськом перед усіма! Іди й зроби вечерю, як належить!

— Ні, — твердо сказала вона, вирвавши руку. — Я більше не буду.

Повисла мертва тиша. Катя застигла, не дихаючи. І тут тишу розітнув різкий голос свекрухи:

— Андрію, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Це ж наруга над родиною! — обурено випалила Антоніна Іванівна.

— Мама має рацію, — сухо промовив Андрій. — Ти мене осоромила перед усіма.

Марина глянула на чоловіка — очі сповнені гніву, лице перекривлене образою. Поряд — свекруха, яка ледве стримувала лють. І раптом у Марини ніби щось клацнуло всередині: вона більше не буде терпіти такого ставлення.

— Катю, зайди у свою кімнату й зберись, — тихо сказала вона.

— Куди це ви зібрались?! — зірвався Андрій. — Ще й дочку хочеш налаштувати проти мене?

— Ти сам її відштовхнув, — спокійно відповіла Марина. — Відійди з проходу.

Вона взяла доньку за руку й мовчки рушила до виходу. Не озираючись ні на погрози, ні на крики свекрухи, ні на закипи люті в голосі Андрія.

Три дні вони з Катею прожили у подруги Олі. Три дні тиші від чоловіка — ні дзвінків, ні повідомлень. І лише мовчазна впевненість: назад дороги немає.

Марина сиділа біля вікна, слухаючи дощ, що барабанив по шибці. Катя тихенько спала поруч. На екрані смартфона згасав останній дзвінок — вона щойно завершила розмову з юристом.

«Половина спільного майна, кошти на дитину, офіційне розлучення» — ці слова били в голову, як крижана вода. Шлюб, який був ніби дахом, тепер здавався кліткою.

Дзвінок у двері. В коридор зазирнула Оля:

— Це Андрій… Він хоче поговорити.

Андрій стояв на порозі, з опущеними очима.

— Можемо… обговорити все? — хрипко запитав він.

Вони сіли на маленькій кухні. Він крутив склянку з водою, не зводячи очей на Марину.

— Ти справді хочеш розлучення? — промовив нарешті.

— Так, — чітко відповіла вона.

— Через якусь там вечерю? — у голосі знову прорізалося роздратування.

— Не через вечерю, — спокійно сказала Марина. — Через роки ігнорування, принижень і відсутності підтримки. Я була тобі ніким — тільки кухарем і прибиральницею для тебе й твоєї родини.

Андрій різко підвівся:

— Якби не я, у тебе б нічого не було! Це мій дім! Моя машина!

— Смішно, — Марина теж встала. — Я двадцять років все тримала на собі. Варила, прала, терпіли образи від твоєї матері, а вдячності — нуль. І щодо машини — її я купила собі сама, бо ти вважав, що місце жінці — в маршрутці.

— Не перекручуй! Ти — жінка! А значить, зобов’язана піклуватися про чоловіка! — закричав він.

— А я більше нічого не зобов’язана, — холодно відповіла вона. — Документи вже подані. Юрист усе оформив.

Андрій знітився.

— Будинок на мені. Ти нічого не отримаєш!

— Ми одружені двадцять років. Я маю право на свою частку. І я її отримаю.

Його пальці стиснулись у кулаки, погляд потемнів:

— Ти знищила сім’ю! Забираєш у Каті батька!

— Ні. Це ти все зруйнував. Коли ти востаннє слухав її? Говорив із нею просто так, не по ділу? Ти знаєш, чим вона захоплюється?

У відповідь — мовчанка. Лише шум дощу за вікном наповнював тишу.

— Йди, — спокійно сказала Марина. — Через адвоката отримаєш усі документи.

Коли двері зачинилися за ним, вона сіла на стілець і заплющила очі. Сльози текли по щоках. Але вперше це були не сльози безсилля — це було очищення.

Минуло пів року. Будинок продали, майно поділили. Марина з Катею переїхали в невеличку, світлу квартиру в місті.

Одного вечора, стоячи разом на балконі, Катя раптом сказала:

— Мамо… А я рада, що ми тоді пішли.

— Справді? — Марина здивувалась.

— Так. Тому що зараз ти знову посміхаєшся. А раніше — майже ніколи.

Марина ніжно обняла доньку. Внизу шуміло місто, пробігали трамваї, дзвеніли голоси — життя тривало. І тепер у ньому було місце для радості.

— Мамо… А я рада, що ми тоді пішли.

— Справді? — Марина здивувалась.

— Так. Тому що зараз ти знову посміхаєшся. А раніше — майже ніколи.

Марина ніжно обняла доньку. Внизу шуміло місто, пробігали трамваї, дзвеніли голоси — життя тривало. І тепер у ньому було місце для радості.”