Цього суботнього ранку я затіяла шарлотку. Тому що осінь, й хотілося чогось теплого та простого. Та й тому, що Руслан любив, коли в хаті пахне випічкою.

Телефон заверещав якраз у той момент, коли я розбивала в миску яйце. На екрані висвітлилося «Зовиця Таня», і перед тим, як відповісти на дзвінок, я забарилася.

Тому що дзвінок зовиці зазвичай не віщував нічого хорошого.

– Раю! – Закричала Таня, коли я таки зняла слухавку. – Ти зовсім байдужа, так? Мама ногу зламала, а ти навіть не подзвонила їй! Ну як так можна, га?

Я мовчки дивилася, як жовток розпливається в мисці, і думала про те, що за двадцять років Серафима Михайлівна жодного разу – жодного разу! – Не назвала мене на ім’я. Говорячи про мене, вона обмежувалася виключно займенниками, наче моє ім’я могло осквернити її уста.

Про те, що зі свекрухою трапилося таке от нещастя, я дізналася, власне, щойно від Тетяни.

– Ем… Співчуваю, – пробурмотіла я перше, що спало мені на думку.

– Співчуває вона… – хмикнула зовиця. – Тут потрібна допомога, а не співчуття! Їдь давай до неї та доглядай, як і належить невістці!

Яке чудове слово! Мені, мабуть, багато чого «належить», наприклад, ковтати образи, посміхатися на сімейних гуляннях, і слухати голосіння свекрухи на кшталт цього:

– Руслан, ну коли ж ти вже розлучишся з цією, та одружишся з нормальною жінкою?!

Я сказала, що подумаю і скинула дзвінок. Шарлотка, звичайно, не вийшла, вона пересохла та опала. Як, власне, і мій настрій.

Коли з роботи повернувся Руслан, я одразу зрозуміла, що йому вже зателефонували. Усі подзвонили.

І мати, і сестри, і, мабуть, сусідка тітка Клава з третього поверху, яка свято вірила, що Серафима Михайлівна – страждальниця, а я – непорозуміння, що занапастило хорошого хлопчика.

Руслан теж вважав, що допомагати постраждалій маю я.

– Раю, ну мама ж … – почав він і потер чоло.

Я ненавиділа цей його жест, тому що за ним завжди йшло якесь прохання, яке неможливо виконати без шкоди для власної психіки.

– Що мама? – Запитала я.

– Вона одна лежить, нога в гіпсі… Їй справді треба допомогти…

Я закотила очі.

– У твоєї мами три невістки, Руслан. Три! Я, Світлана та Маринка. І Свєтка з Маринкою все життя, на її думку, були кращими за мене. Зразкові. Ідеальні.

– Твоя мати ж на кожному розі розповідала, які вони розумниці, яка я нікчемна. То чому доглядати її повинна я?!

Чоловік роздратовано скривився.

– Ну… Світлана відмовилася. Сказала, що працює, їй ніколи. І Маринка теж не зможе, у неї дитина маленька.

– А в мене, значить, життя порожнє, мені робити нічого?

– Ну Раю… Ну, будь ласка…

Будь ласка… Начебто від «чарівного слова» щось має змінитись. Начебто після цього я могла забути, як двадцять років тому на нашому весіллі Серафима Михайлівна прошипіла мені на вухо:

– Ну нічого, ти недовго протримаєшся в нашій родині, мій син незабаром одумається!

Або, як вона одного разу надіслала Руслану фотографії доньки якоїсь своєї подруги з підписом:

– Глянь, яка красуня! І все ще незаміжня!

Я двадцять років терпіла та посміхалася. Двадцять років готувала на сімейні свята і взагалі робила те, що потрібно робити невісткам.

І що я отримала натомість? Тички та плювки. Не буквально, звичайно, але все ж таки.

Три роки тому я перестала приїжджати до свекрухи. Вітала зі святами через Руслана, надсилала подарунки через нього. Серафима Михайлівна, здається, навіть цього не помітила. А може, навіть зраділа…

То з чого мені знову починати мозолити їй очі?

– Руслан, я не буду доглядальницею у твоєї мами, – твердо сказала я, – все, крапка.

Він грюкнув долонею по столу так, що брязнули тарілки.

– Це ж моя мати! – ображено вигукнув він.

– Ось ти і їдь до неї сам, – озвалася я.

Повисла пауза. Така дзвінка, яка буває тільки перед скандалом, які в нашій родині, на жаль, траплялися регулярно.

– Я? – Руслан дивився на мене так, ніби я запропонувала йому полетіти на Місяць. – Але… я ж… працюю!

– А я, на твою думку, на дивані лежу? – Огризнулася я. – У мене замовлення, Руслане. Я шию. Я також заробляю. І в мене часто бувають дедлайни.

Він глянув на мене, як на зрадницю.

– Гаразд… – тяжко видихнув він. – Добре ж. Тоді я… візьму відпустку.

І взяв. І справді поїхав жити до матері.

Протримався Руслан рівно три дні. Повернувся він увечері, коли я шила сукню для однієї з постійних клієнток. Він був вимотаний, з темними колами під очима. Щойно переступивши поріг, чоловік закричав:

– Більше ніколи! Чуєш? Ніколи!

Він кидався по квартирі, як поранений звір, кидав стільці, штовхав капці.

– Вона… Вона нестерпна! – кричав він. – Вона кричить на мене через те, що я не правильно чищу картоплю!

– Що я криво стелю ліжко! Що я вмикаю телевізор надто голосно! Що я тупаю, що я дихаю і думаю надто голосно!

Я мовчки кивала. Ну треба ж, яке відкриття.

Руслан зупинився і тицьнув у мене пальцем.

– І вона! – він перейшов на фальцет. – Вона сказала! Що це ти винна! Що ти мене зіпсувала! Що я раніше був хорошим хлопчиком, а тепер… Тепер…

– Тепер ти звичайна людина, яка не хоче терпіти хамство, – я перекусила нитку і подивилася йому у вічі. – Ласкаво просимо в мою реальність, Руслане. Я живу у ній двадцять років.

Він сів на диван і раптом обм’як.

– Вона … – хрипко, стомлено продовжив він. – нажалілася всій рідні. Каже, що це ти мене навчила кинути її пом ирати на самоті. І він важко зітхнув.

Я відклала шиття, налила йому чай, міцний, з м’ятою, як він любить, і сказала:

– Слухай, Русь, у мене ідея. Давайте зберемо гроші на доглядальницю, га? Скинемося всі – три невістки, троє синів і дочка. Порівну. Га?

Руслан підвів голову і подивився на мене з такою надією, що я ледь стримала посмішку.

– Думаєш, вони погодяться?

– А куди подінуться?

Я написала всій рідні чоловіка, так, мовляв, і так, раз ніхто не може доглядати, треба наймати доглядальницю. Коштує це стільки.

Світлана відповіла перша:

– О! Чудова ідея! Я за!

Потім написала Маринка:

– Давно треба було!

Брати Руслана, Геннадій та Олег, мовчки скинули гроші. Таня теж не залишилася осторонь.

Серафима Михайлівна, звісно, ​​вирувала. Вона дзвонила кожному, ридала в слухавку, кричала, що її зрадили, що чужа людина в будинку – це ганьба, що вона виростила невдячних дітей… Але доглядальницю таки найняли, і життя потекло далі.

Свекруха спочатку дзвонила Руслану та решті своїх дітей по кілька разів на день, скаржилася то на ногу, то на доглядальницю, то на те, що її покинули.

Але потім перестала дзвонити. Чи то змирилася, чи голос зірвала від крику. Не знаю, та й знати не хочу.

Чоловік іноді відвідує її в неділю. Повертається похмурий, мовчить пів вечора, але потім таки відтає.

А шарлотка у мене з того часу виходить ідеально. Можливо, тому, що я нарешті перестала місити тісто тремтячими від злості руками…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!