Два роки тому я народила третю дитину. Вже десять років поспіль я в декреті. Ще до весілля ми з Михайлом вирішили, що хочемо велику й гарну сім’ю. Та я не думала, що буде так важко. Після народження першої дитини я повністю занурилась в материнські турботи. Була гарною господинею, дбайливою дружиною, старалась все робити ідеально.
Після народження донечки мені стало складніше. Чоловік багато працював, я увесь час була дома. Свекруха не хотіла мені допомагати, вона завжди мала свої справи. Я мріяла, що діти підростуть трохи і я нарешті знайду роботу. Все ж закінчила університет, маю диплом педагогічного. Та коли почалась війна чоловік почав мене вмовляти народити третю дитину.
– Ну, ми ж так і планували. Краще народити, доки ми молоді, маємо гарне здоров’я. Та й що ти робитимеш, якщо мене на фронт заберуть!
Тож я погодилась і народила ще одного хлопчика. Та стало ще важче. Я нічого не встигала. Часто зачинялась у ванній кімнаті й плакала. Згодом коли молодшому виповнилося два роки, я вирішила нарешті знайти роботу. Та коли про це почув мій чоловік – він наче сказився.
– Та що ти собі думаєш? Так не можна! Дітям мати потрібна!
– Я так не можу жити надалі. Мені потрібне й особисте життя.
– Ти подивись, наші старші діти погано навчаються, їм допомога потрібна! А ти на роботу зібралась.
Та я не збиралась відступати. Тоді чоловік розповів все своїй матері. І якось вона прийшла, аби пояснити мені, якою я маю бути мамою!
– В тебе діти недоглянуті, а ти на роботу хочеш?
– Все з дітьми нормально!
– Та де? Настя ще читати не вміє, а Андрій самі трійки приносить зі школи. І це ще молодший не виріс.
Я в розпачі, вже нічого не хочу. Сестра радить залишити чоловіка з дітьми і поїхати до неї в Італію. Та я не знаю, чи маю право на таке. Порадьте, як мені бути?
