– Маріє, ви коли завдаток принесете? Бо охочі, знаєте, є.

Я випросталася, почервоніла від напруження.

– Який завдаток, Геннадію Павловичу? – Роздратовано запитала я. – Я у вас нічого не просила.

– Ну як же, – сусід часто заморгав важкими, червонуватими, повіками, – за «ластівку» мою. Вадим же сказав, що цього тижня точно віддасть. Я вже зателефонував та дізнався, які документи потрібні для переоформлення.

Я розгубилася, вибираючи потрібні слова. Річ у тім, що сусід за віком перестав їздити на своїй «ластівці», – підводив зір.

А мій Вадим давно хотів машину, але лише гіпотетично. Тому що його зарплати вистачило б хіба що на крило від чогось більш-менш пристойного. Він це знав і розмов про купівлю машини не заводив.

Принаймні зі мною. Я, загалом, була не проти машини, але вважала і вважаю досі, що купувати іржаву розвалюху немає сенсу. У ремонт вкладеш більше, ніж у нову. А тут така новина…

– Звичайно, – відповіла з навмисною впевненістю, ніби була в курсі того, що відбувається, – цього тижня, Геннадію Павловичу, не хвилюйтеся. Вадим вам передзвонить, раз обіцяв.

Я так і не змогла впоратися з неслухняною блискавкою, зачинила двері та пішла шукати інше взуття.

У мене була мрія. Я хотіла змінити професію. Не через гроші, просто я ненавиділа бухоблік. Я все життя любила малювати, але пішла на економічний через матір, яка вважала, що митець – не серйозна професія. Але зараз я стала великою дівчинкою, давно не залежу від маминої думки.

Навчання у наш час коштує не дешево. Три роки я відкладала з кожної зарплати на мрію спочатку по три, потім по п’ять тисяч. Потім, коли підвищили зарплату, почала відкладати по десять.

Це ні з чим не порівнянне, приємне почуття, коли відчиняєш комод і перераховуєш накопичені купюри.

Це почуття не має нічого спільного з жадібністю, це відчуття, що життя таки кудись рухається. Що ти не просто вариш ці нескінченні супи та прасуєш ці незмінні сорочки, а будуєш щось нове.

Я хотіла закінчити курси з дизайну інтер’єрів. Дурість, скажете? Можливо. Але то була моя дурість. Моя власна, вистраждана, виношена. Як дитина, яку все не виходить завести.

Вадим, звісно, ​​про це знав. Я показувала йому програму навчання, тицяла пальцем в екран ноутбука, дивися, мовляв, ось модуль з колористики.

А ось 3D-моделювання. А ось стажування у бюро. Він кивав, вдавав, ніби він слухає, ніби йому не байдуже.

Додому я повернулася до сьомої. Вадим сидів на кухні, їв макарони із сосискою. Мабуть, відварив собі сам, доки мене не було. Я сіла навпроти зі змовницьким виглядом, склала руки на колінах.

Він глянув на мене, в його очах промайнуло швидкоплинне занепокоєння.

– Ти чого?

– Вадиме, – сказала я повільно, – я сьогодні мамі гроші віддала. Усі.

Він перестав жувати. Сосиска так і залишилася висіти на виделці.

– Які гроші?

– З комода. Які я збирала.

Вадим мовчав, потім відклав виделку.

– Ти що, зовсім? – голос у нього став тоненьким, майже верескливим. – Твоя мати, вона ж як п’явка! Вона все життя із тебе гроші тягне! То їй на ремонт треба, то на ліки, то ще не знаю, на що! Ми збирали, а вона просто так взяла?

– Ми? – перепитала я. – Хто це ми?

– У сенсі? – образився чоловік.

– Ти сказав, що ми збирали, – повторила я. – А збирала я одна! Ти тут до чого?

Він затнувся. Моргнув, занервував, підбираючи правильні слова.

– Так, звичайно, ти. Але ж ми все-таки чоловік і дружина! Це наші спільні гроші.

– Вадиме, – я говорила дуже спокійно, хоча насправді хотілося кинути в нього тарілкою, – ці гроші я відкладала зі своєї зарплати на своє навчання. Ти ж це знав!

– Ти погоджувався зі мною, коли я розповідала, що мрію стати дизайнером. А сьогодні я дізнаюся, що ти в обхід мене збирався спустити мої гроші на стару розвалюху.

– Яку розвалюху? – Чоловік знову безневинно заморгав.

– За яку ти пообіцяв завдаток Геннадію Павловичу, – відповіла я.

– Ну то й що? – Раптом нервово випалив чоловік. – Навчання зачекає. А машина – це ж потрібна річ!

– Вадиме, а чому я дізнаюся про твої плани не від тебе, а від сусіда? – Докірливо запитала я. – Ти, виявляється, вже все вирішив без мене? Ти про все домовився з Геннадієм Павловичем! Ти розпорядився моїми грошима без дозволу!

– Це ж для сім’ї! – спалахнув чоловік. – Машина – це практично! А твої курси – це дурощі, розумієш? Жіноча забаганка! Куди ти підеш зі своїми курсами? Ти бухгалтер! Який із тебе дизайнер?

А я, наївна, все чекала, що він зараз скаже: «Пробач, я мав спитати, це було не правильно». Я чекала, що він хоч щось скаже. Але в цій броні абсолютної впевненості у власній правоті я не знайшла навіть тріщин.

Чоловік стояв переді мною весь червоний, а в його очах була тільки злість. Не каяття, не сором. А злість.

– Я тобі маму не дозволю ображати, – сказала я. – Мама тут ні до чого. Вона нічого не брала. Гроші у мене. Я нікому їх не віддавала. Просто хотіла подивитись на твою реакцію.

– Ти мені тут перевірки влаштовуєш? – скипів чоловік.

– Так, – сказала я. – А ти за моєю спиною моїми грішми розпоряджаєшся!

Ми дивилися одне на одного. Гудів холодильник, штора на вікні гойдалася від протягу.

– Маріє, ну годі вже, – Вадим раптом змінив гнів на милість.

Він натягнуто посміхнувся, але посмішка вийшла змученою.

– Маріє, поговорімо нормально, будь ласка. Так, я не сказав тобі. Бо знав, що ти будеш проти. Бо ти вперта. Але машина ж для нас обох. Не лише для мене. Будемо на дачу їздити і у відпустку.

Я підійшла до вікна, подивилась униз. На подвір’ї під ліхтарем стояла «шістка» сусіда, іржава, з пом’ятим бампером. Не машина, а купа брухту.

– Вадиме, я хочу, щоб ти пішов, – сказала я. – Збирай речі і йди сьогодні ж.

– Ти серйозно? – посміхнувся чоловік. – Через якусь машину?!

Я обернулася. І сама здивувалась, як легко мені далося це спонтанне рішення. Рішення, до якого я не готувалася, не підбирала слова.

– Не через машину, Вадиме, – сказала я. – Через те, що ти брехун. Через те, що мої мрії для тебе – дурощі.

– Через те, що ти навіть зараз не вибачився. Жодного разу. Ти навіть не зрозумів, що вчинив підло! Ти досі посміхаєшся і не визнаєш своєї провини!

– Ти істериш, – роздратовано відмахнувся Вадим. – Давай завтра поговоримо, коли ти заспокоїшся? Лягай спати. Не мотай нерви мені й собі.

– Ні, – я похитала головою. – Я спокійна. Не повіриш, але вперше за довгий час я спокійна, як удав.

Ми ще деякий час сперечалися. Зрештою, Вадим зібрав речі та пішов. Я слухала, як стихли його кроки на сходах.

Потім підвелася, підійшла до комода, дістала конверт і перерахувала купюри. Усі до одної були на місці. Двісті тридцять вісім тисяч.

За вікном почав падати мокрий сніг. Вадим пішов – і скатертиною дорога. Тепер ніхто за моєю спиною не розпоряджатиметься моїми грошима, не назве мою мрію дурістю…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!