Дзвінок від матері пролунав не вчасно: Ганна збиралася на роботу і шукала у шафі білу блузку.

– Так, мамо, слухаю тебе. Тільки давай швидко, я спізнюся.

– Як я дзвоню, ти завжди кудись спізнюєшся! Ніколи в тебе на матір немає часу!

Аня зітхнула. Вона однією рукою тримала телефон, іншою намагалася зняти з плічок знайдену блузку.

– Я тобі чого дзвоню, – продовжила мама, – ти пам’ятаєш, які подарунки цього року ти купувала Алісі?

– А навіщо тобі?

– Треба. Ти напиши мені список, обов’язково вкажи ціну, а якщо чеки збереглися, то додай їх, – сказала Ніна Володимирівна. – Зробиш надвечір?

– Мамо, я, правда, вже запізнююся. Давай увечері поговоримо, – швидко відповіла Ганна та закінчила розмову.

Але питання, навіщо матері знадобився список подарунків, які Ганна зробила племінниці, так і залишилося без відповіді.

Аліса була дочкою старшого брата Ганни. Олег розлучився з дружиною минулого року. Квартира, в якій вони жили, належала Вікторії, тож Олег після розлучення перебрався до матері.

Ніна Володимирівна була дуже рада, що її рідний син знову живе з нею, що вона знову може піклуватися про нього так, як це здатна робити тільки мати.

Ганна завжди дивувалася, коли спостерігала, як мама змінюється, якщо справа стосувалася сина. Розважлива і навіть прагматична у повсякденному житті, здатна дати тверезу пораду, висловити зважену думку, вона втрачала всі ці якості, щойно проблеми виникали в Олега.

Світ одразу розпадався на дві половини: білу – ту, в якій був син, та чорну, – де виявлялися всі ті, хто протистояв йому.

При цьому Ганну завжди дивувала здатність матері так вивертати ситуацію, що винен у тому, що трапилося, був будь-хто, тільки не її улюблений синок.

Наприклад, коли Олег у дев’ятому класі отримав двійку з математики за чверть, Ніна Володимирівна звинуватила у цьому вчителя:

– Ви не виконали своїх обов’язків! – Кричала вона в кабінеті завуча. Вчитель зобов’язаний навчити кожну дитину!

– Якщо ви бачите, що у хлопчика складнощі з вашим предметом, треба було додатково з ним позайматися!

– Ви цю двійку собі поставили! Я на вас скаржитися буду, бо замість знань дитина отримала емоційну травму!

Те, що Олег частенько прогулював уроки математики, не виконував домашніх завдань, не з’являвся на додаткові заняття, які вчитель щотижня проводив для тих учнів, кому треба було ще раз щось пояснити, Ніна Володимирівна не брала до уваги.

Не зрозумів хлопчик матеріал на уроці – учитель винен: не так пояснював. Не захотіла дитина прийти на урок – знову вина школи: не змогли зацікавити Олежка, знайти до нього індивідуальний підхід.

І так було все життя. Коли Олег, відпочиваючи на дачі приятеля, взяв без дозволу автомобіль його батька та подряпав об дерево пасажирські двері, Ніна Володимирівна звинуватила господаря.

– Навіщо ти залишив ключі на видному місці – адже знав, що хлопчику захочеться покататися, і спеціально спровокував його!

Коли брат вирішив одружитися і привів додому Віку – симпатичну дівчину двадцяти трьох років, Ганна дуже здивувалася. Що вона знайшла в Олегу?

Якби Віка була її подругою, Аня порадила б їй тікати від такого нареченого якнайдалі і якнайшвидше. Але в ситуації вона не мала права втручатися.

Як показало подальше сімейне життя Вікторії та Олега, – Ганна мала рацію. Брат, як був махровим егоїстом, так і залишився ним. Навіть народження доньки – маленької Аліси – не вплинуло на нього.

Коли Віка була у декретній відпустці, Олег міг спокійно у день зарплати витратити майже всі гроші на якісь розваги чи спонтанні покупки. Він зовсім не думав про те, що дружині та дочці треба щось їсти, купувати одяг та взуття.

– Слухай, ну що ти нудиш? Я заробив, я й витратив! Я тобі того тижня п’ять тисяч дав – куди ти їх поділа? – говорив він у відповідь на прохання Віки дати грошей на дитяче харчування, чи памперси.

Аня дружині брата співчувала, вона підтримала Віку, коли та зважилася на розлучення. Як тоді обурювалася мати!

– Ти пішла проти рідного брата! Хто тобі ця Віка? Сьогодні вона є, а завтра її нема! Брата пошкодуй – йому тепер п’ятнадцять років платити аліменти! – кричала Ніна Володимирівна.

– А те, що разом з Вікою живе Аліса – твоя внучка – це тебе не турбує? – Запитувала Аня у матері.

– Внучка! Віка народила дівчину – нехай тепер сама з нею й няньчиться! Був би онук, я його не залишила б. Та й Олег теж сина хотів.

– Ну, мамо, дякую за відвертість. Хоч тепер я зрозуміла, чому в нашому сімейному королівстві місце Олега – на троні, а моє – ближче до дверей та кухні, – заявила Ганна.

– А я все життя мучилася – не могла зрозуміти, що я не так роблю, що мама з мене три шкури дере, а милому Олежці всі косяки прощаються!

Ось тому Ганна була впевнена, що несподіваний дзвінок мами знову пов’язаний із братом. Тільки незрозуміло було, до чого тут подарунки, які вона, Аня, дарувала племінниці.

Увечері мама не зателефонувала, а прийшла сама. Ганна щойно повечеряла і хотіла подивитись улюблений серіал, коли у двері подзвонили.

– Ти одна? – Запитала мама, входячи у квартиру. – От і чудово! А я боялася, що у тебе Віка з дитиною. Ти взагалі, Анюто, припиняла б із ними зустрічатися – вони тепер зовсім сторонні для нас люди.

– Мамо, Віка – мати твоєї онуки та моєї племінниці!

– Ось ти їх подарунками й задарюєш, – підібгала губи мати. – Ні б братові допомогти, адже ти знаєш, що його три місяці тому звільнили.

– Три місяці? – Здивувалася Аня. – Він що – досі без роботи сидить? На твоїй шиї?

– Він шукає роботу, але поки що не виходить. Гаразд, я до тебе не за цим прийшла. Ти підготувала список подарунків, які Віці та Алісі дарувала?

– Навіщо?

– Я ж тебе вранці телефоном просила це зробити! Мені треба знати, скільки ти витратила їм на подарунки. Олега пристави непокоять.

– У нього і до цього борг по аліментах був, а тут він ще за ці три місяці заборгував. Скоро до ста тисяч підійде.

– Мені сусідка сказала, що, якщо він і далі не платитиме, можуть права забрати чи взагалі – машину заарештувати чи інше майно.

– От я й хочу суму, на яку ти їм подарунків накупила, від цього боргу відняти. Ну і що, що це не Олег платив – ти його сестра, то гроші з бюджету нашої родини пішли.

– Мамо, ти розумієш, що кажеш? Жодного списку я тобі не дам! Я люблю Алісу і співчуваю Вікторії. Так, я роблю їм подарунки. І це моя особиста справа! А ти знову Олега покриваєш! Але я тобі в цьому допомагати не збираюся.

Аня зрозуміла, що мама не дасть спокійного життя ні їй, ні колишній невістці, тому вирішила поговорити з Вікою та дати їй пораду.

Річ у тім, що при розлученні Віка не стала подавати заяву про поділ майна, хоча було що ділити: автомобіль, на якому їздив Олег, був куплений у шлюбі, ще до появи Аліси.

Віка мала право на половину вартості машини, але вона боялася, що цей поділ затягне розлучення.

Ганна, зрозумівши, що аліментів з Олега Віка не отримає ще дуже довго, порадила тій зажадати поділити машину.

– З вашого розлучення минуло лише півтора року, а претензії щодо майна приймаються протягом трьох років, – пояснила вона їй.

Як кричала Ніна Володимирівна, коли Олег отримав документи із суду: окрім вимоги щодо поділу автомобіля, Віка попросила встановити виплату аліментів у твердій сумі у зв’язку з тим, що колишній чоловік має великий борг і офіційно не працевлаштований.

Через місяць було ухвалено рішення: автомобіль визнати спільним майном та зобов’язати Олега виплатити колишній дружині п’ятдесят відсотків його вартості. Машину довелося продати, Віка отримала близько трьохсот тисяч.

Крім того, Олегу потрібно було закрити борг за аліментами – дев’яносто шість тисяч – і щомісяця виплачувати на утримання дочки шість тисяч гривень.

– Звідки у нас такі гроші! – убивалася Ніна Володимирівна, – Аня! Продавай свою квартиру, допоможи братові вибратися з цього рабства!

– Ні, мамо, – відповіла Ганна. – Я працюю, щоб за свою квартиру іпотеку платити. Нехай і Олег на роботу влаштовується.

– Чи він збирається до пенсії на твоїй шиї сидіти? Не хлопчик уже, тридцять п’ять скоро, а ти його все в коротких штанцях тримаєш!

Ніна Володимирівна намагалася влаштувати сина кудись у «пристойне місце», зверталася до знайомих та родичів. Але люди вже чули про те, що являє собою Олег, і під будь-якими приводами відмовляли їй.

Довелося йому влаштуватись охоронцем у торговий центр, розташований неподалік будинку.

Щоранку мати будила Олега і відправляла на роботу. А ввечері вислуховувала скарги на відвідувачів, колег та начальство. Так вони й жили, та, мабуть, і житимуть, – кому таке неподобство потрібне?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!