– Ти думала, я закохався в тебе, в жінку п’ятдесяти п’яти років? У твою розумну голову? Я просто хочу нормально жити. І хочу, щоб мій син жив нормально, а не поневірявся по кутках

Алла прожила п’ятдесят п’ять років і вважала, що знає про життя все. Лікар із тридцятирічним стажем, вона бачила людей наскрізь. Або так думала.

Мами не стало у лютому. Квартира спорожніла. Трикімнатна, світла, у спальному районі, де Алла народилася та виросла. Тепер вона була зовсім одна.

Подруги радили завести кішку. Сусідка пропонувала записатися на танці. А Алла раптом подумала: а чому б не спробувати знайти чоловіка?

Зареєструвалася на сайті знайомств зі страхом. Фотографію вибирала годину, профіль переписувала тричі. Писали різні чоловіки. Хтось одразу просив номер телефону, хтось надсилав дивні компліменти. А потім написав Микола.

Він був ввічливим та цікавим. Запитував про роботу, цікавився книгами. Розповідав, що розлучений, живе в орендованій однокімнатній квартирі на околиці, працює інженером.

Говорив, що втомився від самотності й хоче знайти споріднену душу. Аллу підкупила його інтелігентність. Вони зустрілися у кафе, і жінка розтанула.

Микола приносив квіти, казав, що вона дивовижна, що зустріти таку розумну та цікаву жінку у їхньому віці – велика удача.

– Знаєш, я все життя мріяв про справжню хату з коханою жінкою, – зізнався він на третьому побаченні.

Алла кивала. Їй подобалося, що він говорив про будинок, про гніздечко, про те, як вони разом влаштовуватимуть побут. За три місяці вони розписалися. Скромно без гостей. Микола переїхав до неї з двома сумками та коробкою книг.

Перші тижні були добрими. Він готував сніданки, хвалив ремонт, говорив компліменти. Алла почувала себе дівчиськом. П’ятдесят п’ять років, а ніби наново народилася. Подруги заздрили. Сусідка хитала головою: пощастило деяким.

На третій тиждень Микола прийшов із роботи задумливий. Сів у кухні, довго мовчав. Алла налила чай, сіла навпроти.

– Щось сталося?

– Так, – він зітхнув. – Син дзвонив. У нього проблеми.

– Які?

– Господиня їх виганяє з квартири. Говорять, продавати будуть. А грошей немає, молоді, зарплати невеликі.

Алла мовчала. Вона відчувала, що розмова йде кудись не туди.

– Знаєш, а в нас же тут три кімнати, – Микола глянув на неї уважно. – Одну ми під спальню взяли, у другій – вітальня. А третя взагалі пуста стоїть.

– Там мамині речі, – Алла напружилася. – Я ще не розібрала.

– То давай розберемо, – чоловік усміхнувся. – І нехай Діма з Оленою поживуть небагато. Встануть на ноги, потім з’їдуть. Місяця три, не більше.

Алла поставила кухоль на стіл.

– Колю, ми про це не домовлялися.

– Про що не домовлялися? – Він насупився. – Про те, що я допомагатиму своєму синові?

– Про те, що до нас хтось переїде жити!

– Алло, це ж моя сім’я, – голос Миколи став жорсткішим. – Ти що, не розумієш, наскільки це важливо для мене? Син на вулиці залишиться!

– У нього ще є його мати, я так розумію.

– У матері однокімнатна, їй самій тісно. А у нас три кімнати. Три, розумієш? Одна простоює.

Алла мовчала. Вона раптом зрозуміла, що розмова припинила бути розмовою. Це була вимога.

– Я подумаю, – тихо сказала вона.

– Думай швидше, – кинув Микола. – Їм за тиждень з’їжджати.

Наступного дня він мовчав цілий вечір. Більше не готував сніданки, не говорив компліментів. Алла почувала себе винною, хоча не розуміла, в чому саме.

Вона намагалася заговорити, але чоловік відповідав однозначно. Увечері він увімкнув телевізор і сидів, уткнувшись в екран.

– Колю, давай обговоримо ситуацію, – почала Алла.

– Що обговорювати? – Він не повернув голови. – Ти егоїстка. Я думав, що ти мудра жінка. А ти не можеш навіть мого сина пустити.

– Я не казала, що не пущу. Я сказала, що подумаю.

– Місяць думатимеш? – він нарешті подивився на неї. – У людей біда, а ти розмірковуєш. Знаєш, я помилився у тобі.

Алла підвелася і пішла у спальню. Лягла на ліжко і дивилася в стелю. За годину прийшов Микола. Сів на край ліжка, поклав руку на її плече.

– Вибач, я погарячкував, – його голос пом’якшав. – Розумієш, я просто хвилююсь за сина. Він же моя дитина.

– Я розумію.

– То ти згодна?

Алла мовчала. Потім повільно кивнула головою. І в той же момент зрозуміла, що зробила помилку. Але шляху назад начебто не було.

Діма з Оленою приїхали у суботу. Молода пара з трьома величезними сумками. Алла зустріла їх на порозі, посміхнулась. Діма кивнув, Олена процідила «дякую, що прийняли». Микола показав їм кімнату, допоміг занести речі.

– Ми ненадовго, – пообіцяв Діма. – Місяця на три.

Три місяці перетворилися на невизначеність одразу. Виявилось, що Діма не працював, Олена теж. Вони майже весь час сиділи у кімнаті, замовляли їжу додому та дивилися серіали. Алла приходила з роботи втомлена, а на кухні стояв брудний посуд. Не її, не чоловіка, – молодят.

– Колю, поговори з ними, – попросила вона.

– Про що говорити? Вони ж тимчасово.

– Хай хоча б за собою посуд миють.

– Алло, не чіпляйся. Вони молоді, майже діти, ще не привчені до побуту.

За тиждень Микола заявив, що треба зареєструвати Діму у квартирі. Тимчасово. Для оформлення документів. Алла одразу відмовилася. Тоді чоловік розлютився.

– Ти розумієш, що кажеш? Це мій син! Моя сім’я! А ти думаєш лише про себе!

– Колю, ми домовлялися про тимчасове проживання, а не про реєстрацію.

– Домовлялися, – він усміхнувся. – Здається, через те, що ти маєш нормальну квартиру, ти зовсім зарозумілася!

Алла завмерла. Микола продовжував, уже не стримуючись.

– Ти думала, я закохався в тебе, в жінку п’ятдесяти п’яти років? У твою розумну голову? Я просто хочу нормально жити. І хочу, щоб мій син жив нормально, а не поневірявся по кутках.

Жінка мовчки підвелася і вийшла з кімнати. Сіла на кухні, налила води. Руки тремтіли. Вона доросла жінка. Все життя працювала. Доглядала матір.

Накопичувала на ремонт. І ось підсумок. Чоловік, котрий місяць тому говорив компліменти, тепер називав її квартиру зручним місцем для своєї родини.

Діма з Оленою сиділи в кімнаті й голосно сміялися з чогось. Микола ходив по коридору і розмовляв телефоном. Алла сиділа на кухні й думала, що радість від заміжжя виявилася дуже короткою. Два тижні. Лише два тижні вона була щаслива.

Наступного дня вона записалася на прийом до юриста. Той вислухав її історію і похитав головою.

– Розлучення займе час. Виселити їх можна, але це також процес.

– Я готова чекати, – сказала Алла.

Увечері вона оголосила Миколі, що подає на розлучення. Він засміявся.

– Розлучення? Серйозно? Ти виглядатимеш безглуздо. Вийшла заміж у п’ятдесят п’ять років і за місяць розлучилася.

– Ну й добре, – вона подивилася на нього спокійно. – Зате без тебе.

Процес розлучення затягнувся. Микола не хотів з’їжджати. Діма з Оленою теж. Вони жили у її квартирі втрьох проти Алли. Вона спала на дивані в окремій кімнаті, готувала окремо, намагалася менше бути вдома. Подруги її не розуміли.

Через три місяці розлучення оформили. Микола з’їхав зі скандалом. Діма з Оленою затрималися ще на кілька днів, потім теж зникли. Алла залишилася сама у своїй квартирі.

Вона більше не заходила на сайти знайомств. Не слухала поради подруг. Просто жила. Працювала, приходила додому, читала книжки. І була щаслива! По-своєму. Без романтики, але й без обману.