Ми зустрічалися пів року. Це був час, коли маленькі недоліки партнера здаються чарівними рисами характеру, а майбутнє бачиться виключно світлим і райдужним. Володимир здавався мені майже ідеальним: розумний, забезпечений, начитаний, завжди акуратно вдягнений. Ми проводили вихідні в затишних кав’ярнях, гуляли парками, обговорювали фільми, і здавалося, що думки й інтереси у нас збігаються.
Але незабаром з’ясувалося, що дивимося ми в різні боки. Я уявляла стосунки як рівноправне партнерство, а він — як спосіб отримати комфорт без зайвих зусиль.
Розмова про спільне життя виникла за звичайною вечерею. Він розливав чай і раптом сказав: — Слухай, нам обом набридло мотатися одне до одного. Дві квартири знімати безглуздо. Давай з’їдемося? Знайдемо гарну двушку ближче до центру.
Я усміхнулася, давно натякала йому на цей крок. Але слова, які пролунали далі, змусили мене відкласти чашку і уважніше придивитися до людини, яку, як мені здавалося, я знала.
— Тільки давай одразу обговоримо правила, — продовжив він діловим тоном, ніби ми обговорювали контракт постачання, а не створення сім’ї. — Ми ж сучасні люди. Я вважаю, що бюджет має бути роздільним, а спільні витрати — навпіл. Оренда, комуналка, продукти — все 50 на 50.
Я кивнула. Ну що ж, рівноправ’я є рівноправ’я.
— А побут як буде розподілятися? — уточнила я, очікуючи почути те ж саме «навпіл».
Вова трохи зніяковів, а потім із обеззброюючою усмішкою відповів: — Тут природа все вирішила за нас. Ти жінка, затишок у тебе в крові. Тож готування, прибирання, прання — твоя зона відповідальності. Я допоможу за настроєм: винесу сміття чи приб’ю полицю, якщо відвалиться, але основна робота — на тобі. Ти ж хочеш бути господинею у своєму домі?
Запала тиша. Я дивилася на нього і намагалася скласти цей пазл у голові.
Навіщо платити домробітниці, якщо є «кохана жінка»?
Я не стала сперечатися і вирішила говорити з ним його ж мовою.
— Вово, я тебе почула, — спокійно сказала я. — Ти хочеш партнерства у фінансах, це справедливо. Ти хочеш якісний побут: смачну вечерю, чисті сорочки, вимиті підлоги. Але я так само, як і ти, працюю повний день. У мене немає ні сил, ні бажання витрачати вечори на обслуговування квартири.
Він напружився, але продовжував слухати.
— Тому в мене зустрічна пропозиція, — продовжила я. — Раз ми ділимо витрати навпіл, давай діяти цивілізовано. Наймаємо домробітницю двічі на тиждень: прибирання, прасування, приготування їжі на кілька днів. Суму ділимо теж навпіл. Так у нас буде чисто, смачно, і ніхто не буде перевантажений. А затишок я створю сама — розставлю свічки, підберу штори.
Його обличчя змінювалося: спочатку здивування, потім роздратування, і врешті — відчуження. Я бачила, як у його голові клацає калькулятор, і підсумкова сума його явно не влаштовує.
— Навіщо чужа людина в домі? — скривився він. — Це зайві витрати. Ти жінка, невже складно приготувати вечерю коханому чоловікові? Це турбота, а не робота.
Як тільки справа стосувалася реальної вартості жіночої праці, все перетворювалося на «любов» і «призначення». Готувати вечерю — це турбота. А скинутися на продукти — вже ринок.
— Вово, — м’яко сказала я, — якщо я готую вечерю після восьмигодинного робочого дня, поки ти граєш у ігри чи дивишся серіал, це не турбота, а експлуатація. Ми вирішили вести роздільний бюджет, значить, ділимо все навпіл. Або обов’язки теж ділимо, або наймаємо третю особу й оплачуємо її. Мені не підходить варіант, коли я плачу стільки ж, скільки ти, але працюю вдвічі більше.
Він промовчав. Вечеря пройшла в напруженій тиші, і він сказав, що «треба подумати».
Наступного дня він не надіслав звичного «Доброго ранку». До вечора прийшло сухе повідомлення, що затримується на роботі. А через три дні — зник остаточно. Перестав відповідати на дзвінки.
За тиждень я дізналася від спільних знайомих: «розійшлися, бо ти меркантильна і не господарська». Що мені потрібні лише гроші, і я зовсім не готова до сімейного життя.
Спочатку було боляче. Пів року стосунків, плани, ілюзії. Але потім прийшло полегшення.
Його зникнення стало найкращою відповіддю на всі питання. Йому не потрібна була я, йому потрібне зручне «тепле гніздечко», без необхідності щось робити.
Володимир зник — і слава Богу. Я найняла домробітницю для себе. Приходжу в чисту квартиру, заварюю чай і розумію: яке це щастя — не обслуговувати того, хто тебе не цінує
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!