— Доброго дня, тут Олексій живе?
— Так… А ви з якого питання?
— Ви його мама?
— Я?! Дружина! Дівчино, ви що хотіли?
— Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть – не належить. Тільки родичам. – верхня губа незнайомки затремтіла. – Можна мені увійти.

— Ну проходь. Не розумію, а чого ти здоров’ям мого чоловіка цікавишся, ти взагалі хто? – Люся вказала рукою в бік кухні. – Туди проходь.

Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала носову хустинку з кишені й витерла піт із чола.
Господиня заклопотала біля плити в очікуванні, коли гостя почне говорити.

— Може тобі водички?
— Ні… Так, якщо можна.
— Так і будеш мовчати? Ти посидіти в мене прийшла чи як?

— Олексій обіцяв зі мною одружитися, – зробивши невелику паузу додала, – восени!
— А ну якщо одружитися, – Люся мила каструлю, – це змінює справу, та тільки у нас багато дружин одночасно заборонено законом поки що у нашій країні.

— Я не жарти прийшла жартувати.
— А я й не жартую, у мене немає почуття гумору.
— Ви розумієте, він восени зі мною одружиться. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…
— Хм… А чого зараз приперлася? Восени тоді й приходь. Звати тебе як?

— Аня… Ганна.
— А я Люся! Аня значить, а чого ж не влітку? Он з-під пуза в тебе ніг не видно. Його робота?
— Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо дитину. Він сказав, що після ваших іменин подасть на розлучення?

— Ага, тепер зрозуміло. От Олексій, ну не змінюється людина, як там кажуть, горбатого могила виправить.
— Ви про що? Я вас не розумію.
— Зате я тебе відразу зрозуміла. Звідки будеш?
— Я з селища приїхала. В супермаркеті працювала.
— Приїхала значить місто підкорювати. А Льоха мій дитячий крик не переносить. Дитина скоро буде?
— Через два місяці.

— Ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Он у нас, коли перший зʼявився, так він жити до батьків перебрався, на роботу, бачте, не висипався, а робота в нього не бий лежачого, боки можна відлежати.

— То ви мені скажете, як він почувається?
— Від чого ж не сказати?! Стабільно тяжко. Та не лякайся, а то очі он на лоб полізли. Жити буде.
— Що ж мені робити?

— А я знаю, що тобі робити?! Ти коли в постіль з ним стрибала, мене не питала: “що мені робити?”
— Я на третьому курсі в інституті вчуся заочно. У мене вдома мама і брати ще маленькі. Мені йти нікуди. І Олексій говорив, що ви давно живете як чужі люди. Він просто через дітей із вами живе.

— Так?! – Люся відчувала, що її терпінню приходить кінець. – Ти мені номер телефону й адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!
— У сенсі?!
— Як його випишуть, подзвоню, щоб забирала.
— Куди?
— До мами своєї та братиків.
— У неї місця немає.

— Ну, а зараз ти ж десь живеш?
— У гуртожитку.
— Ось туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не націлюйся. Вона мені від баби моєї дісталася, тож при розлученні поділу не підлягає. Ну чого моргаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут.
— Даремно ви так, ми любимо одне одного.

— Ну тоді в курені й проживете. А зараз йди уже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. – Люся кинула в раковину каструлю, яку ледь не протерла до дірок, поки з гостей розмовляла.

Три дні Людмила не спала і не їла до пуття, як потрапив благовірний її в аварію. Спочатку прогнози були не втішні, але Олексій її викарабкався.
Втомилася Люда за ці дні, які чоловік між світами перебував, сили немає. Подзвонили, сказали, що перевели в палату і тепер доглядати дружині доведеться.

А тут ця дівиця з пузом намалювалася, за житлоплощею мисливиця. Ох, і накрутила б волоссячко Аньчине ріденьке вона на свою рученьку і зі сходів спустила б із п’ятого поверху, та втомилася морально й фізично.

Йде Люся голову повісила, думи думає. Хочеш не хочеш, а сходити треба. Чи то доглядати, чи то образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить, так “доглядає”, що мало не здасться. День іменин він їй не хотів псувати.

Сидить Аня на лавочці біля під’їзду.
— Тітка Люсь, тітка Люсь.
— Ось невгамовна. Чого чекаєш? Я тобі хіба не все сказала?

— А ви не до Олексія?
— І що?
— Візьміть мене з собою.

Нічого не відповіла Люся. Ідуть – мовчать. В автобусі Анна поруч сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби не знає її.
Провела Людмила в положенні до Олексія як племінницю.
— Ти тут почекай. Я перша сходжу. – скомандувала дружина дівчині й увійшла в палату.

Лежить Олексій один. Сусідів поки що не підселили. Нога на витяжці.
Увійшла дружина. Подивилася пильно, він від погляду її прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело, кішки на душі шкребуть.

А він дивиться на неї такими щенячими оченятами. Шкірно пошарпаний. Весь у подряпинах, синцях, нога в гіпсі.
— Добридень, Олексію.
— Люся, як же добре, що ти прийшла. Я на тебе так чекав.
— Чекав він! Та хто б сумнівався?!

Дружина з сумки дістає домашню їжу і на тумбочку приліжкову ставить. Щоки, вуха горять у неї, у піт кинуло.

— Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш. Їж, поки не охолола. – тремтячим голосом каже вона.
— Люсь, чого ти така червона? Не захворіла, часом?
— Ні, гірше! Я ж тебе з армії дочекалася Олексійку. Батьків не послухала і вискочила за тебе. А пам’ятаєш як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Що ж ти Льоха все забув?

— Хіба таке забудеш? Люсь, ну що ти? Знайшла час і місце згадувати. Усе пережили.
— Все та не все, Олексію. – до горла в Людмили клубок підступив.
— Люсь, ну ти чого?
– А те, Олексію. Не очікувала я від тебе такого. Ти мені ніж у спину встромив і до самого серця дістав.

— Люсь, пробач, дурень. Я не спеціально. Не винен. Я тихо їхав, як ти завжди наказуєш мені, ось тобі хрест.
— Як же ти міг, Олексію? – закачала Люда головою.
— Люсенька, іншу машину купимо, тільки на ноги встану.
— Тьху ти, думаєш я через машину? – закинула в тумбочку пакет з апельсинами.

— А через що? Через те що ледь сам “не накрився”? Неважливо виглядаю?
— А ти з приводу зовнішнього вигляду свого не переживай. До весілля, знаєш, усе заживе, тобто до осені як новенький будеш.
— Люсь, ти про що?
— Ні про що, а про кого! Про Анну, не знаю, як її по батюшці, і прізвища не запитала.
— Яку Анну? – сторопів пацієнт.

— А ту, Олексію, що дитину від тебе чекає.
— Яку дитину? Люсь, ти головою вдарилася?
— Я вдарилася? Він дівчину молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я ненормальна? – нарешті Люся дала волю почуттям і розридалася.

— Люсь, давай лікаря покличемо? Я зрозумів – це все нерви. – Олексій спробував піднятися на ліктях.
— У мене нерви? А я її із собою привела. Зараз покличу Аньку твою безсоромницю. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається, після того, як ти зі мною розлучишся восени, після моїх іменин.

В Олексія волосся на голові заворушилося, а очі з орбіт полізли. Він від останніх слів дружини дар мови втратив.
— Що, спійманий на гарячому? – Люда схопилася зі стільця. Відчинивши двері, крикнула в коридор. – Анько, заходь!

У палату увійшла дівчина. Вона випнувши живіт і тримаючись за поперек оглянула приміщення. Погляд її спіткнувся об Олексія. Аня змінилася в обличчі.
— А де мій Олексій?
— А це хто?
— Тітко Люд, ви зараз посміятися вирішили? Цей чоловʼяга лисий не мій Олексій.
— У сенсі не твій?
— Мій молодий і красивий. Ось у мене фото є. – Анна дістала з розстебнутої куртки телефон. – Це ми з ним.
— Отже, ти не до того Олексія прийшла? – усміхнулася Люся.

Дивлячись на обличчя чоловіка, якого ледь приступ не вхопив, і Ганни, Людмила розреготалася, а потім повалилася на вільне ліжко, тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, сміялась кілька хвилин.
— Куди ж ти? – зупинила Люся дівчину, яка потрапила в незручну ситуацію. – Розповідай усе по порядку.

І з’ясувала Люся, як до них дівчисько потрапило. Це її Олексій неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там теж Олексій живе.

Людмила підключила всі свої знайомства і таки розшукали потрібного Олексія.
Він не потрапляв у жодну лікарню. Друга попросив Анну повідомити, що у важкому стані після ДТП, хотів від неї звільнитися. І звісно розлучатися не збирався ні восени, ні взимку.

Раз уже звела доля, значить неспроста. Люся бажана жінка. Не залишилася байдужою до життя ошуканої Анни. І з житлом допомогла, і з лікарні забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця, щоб іншим разом не кортіло дівчат ображати.

Недбайливий татусь у вихованні сина участі не бере, але аліменти платить справно. Він знає, якщо що, Люся знає, де його шукати. Вона прекрасно пам’ятає, хто навмання назвав її адресу і не хоче уявляти, що якби, не розібравшись, Олексія свого коханого вигнала б із дому.

Добре, що Анну з собою взяла в лікарню. Аня вдячна Людмилі, рятівницю свою кличе: “мама Люся, мій ангел-охоронець!”

А коли синочок у Ані підріс, Люся її з гарним чоловіком познайомила зі свого оточення, посватала і на весіллі за головного гостя повеселилася.

Ось так мама Люся і сама щастя не втратила, й інших ощасливила.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!