Я завжди думала, що найгірше у шлюбі – це фінансові труднощі або побутові дрібниці, але помилялася. Найгірше – це коли твій ворог сидить з тобою за одним столом і називає себе “ріднею”.

Коли виходила заміж, здавалося, що мені пощастило зі свекрухою. Вона була стримана, небагатослівна, не лізла в наші стосунки з чоловіком. Ми жили разом у її хаті – великій, старій, але доглянутій. Я тягнула все господарство: готувала, прибирала, лікувала її, коли тиск скакав.

– Доню, як добре, що ти в мене є, – часто казала Валентина Семенівна, тримаючи мене за руку.

Я вірила, а потім з’явилася зовиця. Про свою маму Ольга роками не згадувала: не дзвонила, не приїжджала, не допомагала ні копійкою. Свекруха іноді тихо зітхала:

– Мабуть, їй не до мене…

І раптом – як грім серед ясного неба – дзвінок:

– Мамо, я приїду. Треба поговорити.

Я насторожилася, і, як виявилося, недарма. Ольга приїхала з валізами й образою на весь світ. З порога почала командувати:

– А що це у вас так бідно? А чого ти, мамо, так схудла? Тебе тут, бачу, не доглядають.

Я мовчала, але вона не зупинялася. Через кілька днів випадково почула розмову на кухні.

– Мамо, ти ж розумієш, що хата – твоя. А Інна тут ніхто.

– Ну як ніхто. Вона ж дружина твого брата.

– Ой, не сміши! Сьогодні вона є, а завтра – нема. А я твоя рідна дочка!

У мене тремтіли руки. Але справжній удар був попереду.

Одного вечора свекруха різко сказала мені:

– Ти погано до мене ставишся.

– Що?. Мамо, я ж…

– Не називай мене мамою! Ти мене налаштовуєш проти рідної дочки!

Я подивилася на зовицю. Вона сиділа й усміхалася.

– Ви серйозно? Де вона Ольга всі ці роки? Коли вам потрібні були ліки? Коли ви ночами не спали від болю?

– Не смій кричати на мою маму! – закричала Оля.

– Ти тут через хату тримаєшся!

– Та я сюди не за хатою прийшла! У мене тут мама!

– Де ж ти була, коли ми тут з Ігорем ремонт робили і доладу все приводили? Хоч копійку дала? А тепер приїхала командувати на все готове?

– Ти б прикусила язика! Це хата моїх батьків, і тут ніхто! Подякуй, що терпіли тебе тут роками!

Я була шокована, але слова Валентини Семенівни добили остаточно.

Свекруха вдарила кулаком по столу:

– Досить! Я все вирішила. Хата дістанеться моїй дочці.

У той момент зрозуміла: “усі роки моєї турботи і роботи нічого не варті”, якщо хтось може прийти й отруїти людині розум за кілька тижнів. Зовиця отримала те, за чим приїхала – надію на хату, а я – урок на все життя. І тепер точно знаю: немає гіршого ворога, ніж та рідня, яка згадує про сім’ю лише тоді, коли їй щось потрібно. Шкода тільки, що зрозуміла це надто пізно.

Що порадите робити в цій ситуації?