— Так, я виганяю вас просто в новорічну ніч! На вашу думку, я маю терпіти образи у власному домі? — Клара вказала свекрусі на двері.

Її голос прозвучав несподівано твердо — настільки, що навіть вона сама на мить злякалася цієї рішучості. Серце билося швидко, та всередині вже не залишилося сумнівів. Усе, що накопичувалося роками, нарешті прорвалося назовні.

Клара стояла перед дзеркалом, поправляючи локони, які так довго й старанно укладала. Сукня кольору морської хвилі елегантно облягала фігуру, підкреслюючи талію, макіяж був бездоганний — вона спеціально записалася до візажистки, хоча зазвичай фарбувалася сама. Сьогодні вона хотіла виглядати не просто гарно — бездоганно. Усе мало бути ідеально. Просто мусило.

— Ти неймовірна, — Марк обійняв її ззаду й ніжно поцілував у скроню. — Мама буде в захваті.

Клара мовчала, не відводячи погляду від їхнього відображення в дзеркалі. П’ять років шлюбу — і жодного разу вона не почула від Елізабет слова схвалення. Ані за вечері, ані за порядок у домі, ані за терпіння. Але сьогодні… сьогодні все мало бути інакше. Вона надто довго готувалася до цього вечора, надто багато поставила на карту, щоб знову дозволити всьому піти за старим сценарієм.

Зазвичай Новий рік вони святкували у свекрухи — в її просторій трикімнатній квартирі з антикварними меблями та важкими кришталевими люстрами. Там Елізабет панувала, мов королева, а Клара щоразу почувалася зайвою гостею — незграбною, такою, що завжди все робить не так: не так оформлює салат, не так накриває на стіл, говорить не тим тоном, дивиться не тим поглядом.

Кожен її рух оцінювали, зважували й мовчки засуджували.

Але три тижні тому Елізабет послизнулася на льоду й ушкодила ногу. Нічого серйозного, проте лікарі наполегливо порадили їй менше ходити й більше відпочивати. І саме тоді Клара наважилася на те, на що не наважувалася всі ці роки.

— Елізабет, — сказала вона в слухавку, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав упевнено й спокійно, — а давайте цього року зустрінемо Новий рік у нас? Вам не доведеться готувати, бігати по магазинах, хвилюватися… Я все організую. Ви просто приїдете й відпочинете.

Пауза на тому кінці дроту затягнулася. Клара вже майже пошкодувала про свої слова, коли нарешті почула відповідь.

— Ну… якщо ти наполягаєш, — відповіла свекруха тоном, яким зазвичай погоджуються на неприємну медичну процедуру. — Тільки дивися, не переборщи зі спеціями. І запам’ятай: олів’є я їм лише з вареною ковбасою. Жодної курки. Ані копченої, ані запеченої.

Клара заплющила очі й глибоко вдихнула.

Сьогодні все буде інакше, — повторила вона подумки.
Вона ще не знала, наскільки матиме рацію.

Гості почали з’їжджатися за годину до півночі.

Квартира наповнилася запахами запеченої риби, свіжої зелені та мандаринів. На тлі тихо звучала музика, гірлянди відбивалися в скляних поверхнях, створюючи атмосферу свята, на яке Клара так довго чекала. Вона рухалася кухнею впевнено, майже спокійно — ніби багато разів репетирувала цей вечір і тепер просто виконувала завчену роль.

Елізабет з’явилася останньою.

Вона зайшла, спираючись на тростину, з тим виразом обличчя, в якому з першої секунди читалося невдоволення. Повільно, уважно оглянула передпокій — ніби шукала, до чого причепитися.

— У вас тут… холодне світло, — сказала вона, знімаючи пальто. — На Новий рік зазвичай затишніше.

Клара всміхнулася. Ввічливо. Стримано.

— Нам так подобається.

Елізабет нічого не відповіла, лише її губи стиснулися в тонку лінію. Марк одразу кинувся допомагати матері — підсунути стілець, налити води, поправити подушку. Як завжди.

За столом розмова йшла напружено. Родичі Марка намагалися жартувати, говорили про плани, погоду, феєрверки. Але Елізабет методично руйнувала кожну спробу легкості.

— Риба пересушена.
— Салат нарізаний надто грубо.
— А це що? — з огидою вколола виделкою тарілку. — Я ж казала: жодних експериментів.

Клара мовчала. Рахувала подихи. Нагадувала собі: ще трохи.

Але коли Елізабет нахилилася до сусідки й досить голосно сказала:

— Я завжди казала Маркові: з неї жодна господиня. Кар’єра в голові, а дім — на останньому місці,

щось у Кларі остаточно зламалося.

Вона повільно підвелася.

Музика все ще звучала. За вікном почали спалахувати перші феєрверки.

— Елізабет, — промовила вона спокійно, аж надто спокійно. — Зараз ви вибачитеся.

За столом запала тиша.

— Що? — свекруха підняла брови. — Я просто кажу правду.

Клара подивилася на Марка. Він відвів погляд.

І в цю мить вона все зрозуміла.

— Тоді і я скажу правду, — її голос більше не тремтів. — Це мій дім. Я вас запросила. Я готувала, старалася, терпіла багато. Але принижувати мене тут — ви не будете.

Елізабет скривилася в глузливій усмішці.

— Не перегинай. Ти надто чутлива. Марку, скажи їй.

Марк мовчав.

Клара глибоко вдихнула й зробила крок до дверей.

— Так, я виганяю вас просто в новорічну ніч. На вашу думку, я маю терпіти образи у власному домі? — вона вказала на двері. — Час іти.

Хтось зітхнув. Хтось опустив очі.

Елізабет зблідла.

— Ти про це пошкодуєш.

— Ні, — Клара похитала головою. — Я пошкодую, якщо не зроблю цього зараз.

Минуло кілька хвилин незручної метушні, шепоту й поспішних прощань. Двері зачинилися. Клара притулилася до стіни, відчуваючи, як напруга повільно відпускає.

Марк стояв посеред кімнати, розгублений.

— Ти могла б… м’якше, — нарешті сказав він.

Клара довго й уважно подивилася на нього.

— Я могла б п’ять років мовчати, — відповіла вона. — І більше не буду.

За вікном гримнули феєрверки. Годинник пробив північ.

Клара підійшла до вікна, взяла келих і вперше за дуже довгий час усміхнулася — не для когось, а для себе.

Цей Новий рік вона зустріла вільною