Останнім часом Надійка все частіше почала замислюватися про сім’ю, дітей, дачу та город. І справа тут зовсім не в тому, що всі подруги давно заміжні, мають повну чашу, а дехто вже й розлучитися встиг та по другому колу збирається.

І навіть не в тому, що батьки вже перестали натякати, а просто дивляться так журливо й зітхають — надто вже їм хочеться дончиних дітей поняньчити.

— Та є ж у вас онуки, від Генки! — відмахується зазвичай Надія.

— Від сина — то одне, — поважно відповідають батьки, — а від дочки — то стовідсоткова певність, що своє, рідне, кровинка до кровинки.

— А Геникові як же? Ви їх що, за рідних не маєте?

— Та чому ж, маємо, звісно… Але вони все більше до тих діда з бабою горнуться. А нам би теж хотілося… А то що там? На свята привезуть, та раз на пару місяців на вихідні. Пробували самі їздити — бачимо ж, невістка кривиться. Ну що тут вдієш?

Надя тільки рукою махнула. Аж тут раптом — припекло.

Взялася Надія майбутнього чоловіка й батька дітям обирати. Довго придивлялася, перебирала. Вибір, ніде правди діти, невеликий.

— Або жонаті, або діди, або самі ще як діти, — жаліється Надія подрузі. — Ну і з кого тут вибирати?

Та все ж таки знайшла. Зустріла-таки!

На роботі.

Придивилася до колеги — а чого це він сам? Наче й не страшний, одягнений охайно, поголений гладенько. Після роботи — одразу додому. Розпитала тишком-нишком: одружений не був, колишніх дружин і дітей немає. Треба брати!

Тільки ж як?

Жодні жіночі хитрощі на Василя не діяли. Усміхається сором’язливо — і все тут. Вже й обідати разом кликала, і домашніми налисниками потенційного татуся підгодовувала — ні в яку. Усміхається й мовчить.

— Може, він того… ну, не такий, як усі? — стишивши голос, запитує подруга.

— Та в тому-то й річ, що ні! — вигукує Надя. — Він просто якийсь невпевнений, заляканий трохи.

— А ти звідки знаєш?

— Я це бачу. Відчуваю. Тут щось інше…

І ось Надя розуміє: з’являється шанс. Ні, не так — шансище!
Корпоратив!

Пішла зараз мода у великих начальників вивозити своїх співробітників у різні спа-готелі, на природу, чи й за кордон. Їхнє керівництво вирішило почати з малого — база відпочинку за містом.

Оце так нагода! Мамо, тату, готуйтеся, будуть у вас онуки, справжнісінькі!

— Васю, на корпоратив їдеш? — питає Надія просто в лоб.

Василь мнеться, червоніє, дихає часто, очі ховає. Надя відчуває: щось нечисто. Невже дружина є, та ніхто не знає? Але як? Семенова з відділу кадрів за коробку цукерок і пляшечку наливки все про того Васю розповіла, до сьомого коліна.

— У мене мама… — ледь чутно каже Вася, — хвора… я не можу.

— Як то? Василю, хіба можна відриватися від колективу? — приходить Наді на допомогу один із дрібних начальників, що проходив повз. — Непорядок, їдемо всі!

І поїхали!
І Вася поїхав!

І навіть веселився разом з усіма, але потім десь зникав. Як так?

На другий день — те саме. Залишався один день, вірніше, одна ніч. Більше шансів у Наді не було, тож вона вирішила простежити за Василем.

А як інакше? У Наді прокинувся інстинкт мисливця. Недарма батько розповідав, що його дід був знатним мисливцем, міг по кілька днів звіра вистежувати. От і вона, Надя, теж «дичину» вистежує. Та ще й яку велику!

І вистежила-таки!

Сидів Вася у холодочку, за будиночком, а біля нього метушилася літня пані — годувала Васю млинцями, мʼясцем.

— Надю… Надіє Петрівно, — заїкаючись, промовив Вася, тримаючи в руках млинець. — Мамо, це… колега, Надія Петрівна.

Пані обпекла Надю поглядом, а Наді вмить стало все зрозуміло — і навіть весело.

Так ось куди зникає Василь! Ось що… вірніше, хто є повноправним власником цього диво-чоловіка.
«Битва буде довгою», — зрозуміла Надя і стала до бою за своє щастя і щастя своїх майбутніх дітей.

Надя не йшла напролом. Вона тихесенько, але наполегливо приручала Васю. В обід — домашня їжа. Вже й забуті мамині млинці та котлетки — у Надії смачніші!

А мамині, ледь не плачучи, віддаються собачкам біля смітників.
Як? Вася їздить маршруткою? А чому не на машині? Мама переживатиме? Вася незграбний і може потрапити в халепу?

Ну що ж, у Наді водійський стаж ого-го, їздить вона нібито шістдесят кілометрів на годину, а насправді… Надя любить і обігнати, і з вітерцем проїхатися.

Надя починає перемагати.

Але мама у Василя теж, знаєте, не в тім’я бита. Мама підключає важку артилерію — лягає з тиском.
Що? У мами тиск? Потрібні уколи? Та без проблем!

Надя ж проходила курси, коли хворіла бабуся, сама її доглядала. Чудово робить уколи: і у руку, і в м’яз, і крапельниці поставить, і навіть клізму, якщо треба!

Від клізми мама відмовилася навідріз.

Надя повільно, але впевнено бере гору. У мами не лишається аргументів, і одного дня вона просто приходить до Наді додому й вимагає дати спокій «хлопчику». По-доброму. А то…

— А то що? — нахабно всміхаючись, питає Надя. — Заяву на мене напишете? До баби-ворожки підете? Заспокойтеся і змиріться.

Але мама миритися не хотіла. А коритися — тим паче.
Вася ходив сумний, як у воду опущений.

Тоді Надя пішла ва-банк.

Вона повідомила Васі, що їм доведеться розійтися. Вона, мовляв, не може йти проти волі його мами. І, о жах, Вася почав підтакувати!

Що? Що-о-о?!

— Я сама виховаю дитину… Сподіваюся, це буде син, і в нього будуть твої очі… Так, любий, тоді… коли ти випив наливки… у нас усе й сталося… Вибач… Я була щаслива поруч із тобою, обіцяю, я вирощу чудову людину… Прощавай, Васю…

Вася здався.

Це був заборонений прийом, Надя це знала. Мама не знала, а Надя знала точно. Василь все життя комплексував і страждав від того, що не знав свого батька — мама заборонила навіть думати про «цього негідника». Вася був тільки мамин.

Тож це був не просто удар, це був нокаут. Для мами, звісно.

Надя, певна річ, сильно ризикувала. Ті пару чарок наливки справді звалили Васю з ніг, він прокинувся за кілька годин, а Надя розіграла виставу, що «все було». Вася тоді аж духом припіднявся, хотів «продовження банкету», але Надя…

Ох, ці жінки! Вона заявила, що вона «не така», просто піддалася чарам моменту й наполегливості Василя.

Одне слово, мама була повалена.

На весіллі свекруха була в чорному — у мами жалоба. Це нові родичі веселилися так, наче особисто підкорили Марс, причому пішки. А Василевій мамі було не до веселощів.

Неприємний сюрприз чекав на жінку тоді, коли вона за звичкою чекала на Васину зарплату. А син віддав усі гроші «цій жінці».

Мама прийшла скандалити: дитина, мовляв, не знає, як розпоряджатися грішми! Була, звісно, послана за відомою адресою. Ні-ні, не туди, куди ви могли подумати, але десь поруч.

Мама пробувала всі свої улюблені методи, але…

Але Вася приходив не сам, а з «нею».

Мама вирішила діяти востаннє. Прийшла до Наді, коли та була вдома сама. Мама це точно знала. Невже мати не знатиме, де її дитина? Що вона тоді за мати?

Спочатку по-доброму попросила відпустити Васю. Звісно, «хабалка» (як вона охрестила Надю) не погодилася.
Тоді мама запропонувала гроші. Багато грошей — сто тисяч гривень! Усе, що збирала роками.

Надя відмовилася і розсміялася в обличчя. Ха-ха-ха, отак от!

Тоді мама почала проклинати цю… цю… безстидницю.

Надя грюкнула дверима, попередньо виставивши маму Васі за поріг. Мама почала гатити у двері й брудно лаятися.

— Що ви тут влаштували, громадяночко?! — визирнула сусідка.

— Я намагаюся повернути додому дитину! Відчепіться, увійдіть у моє становище!

— Ви з глузду з’їхали? Вашій дитині сорок років!

— Тридцять вісім!

— Та дайте їм спокій! За що ви так ненавидите свого сина? Чому ви не хочете, щоб дитина була щасливою?

— Повірте, я дуже цього хочу! Але не з нею!

— А з ким? У вас є хтось на прикметі? До вашого сина стоїть черга з принцес?

Бідна мама Васі… Вона ж не знала, що ця сусідка — рідна тітка Наді. Вмиваючись сльозами, нещасна жінка пішла додому.

Рівно через дев’ять місяців світ побачило немовля.

— Розумієте, рівно через дев’ять місяців! — бідкалася мама всім навколо. — Обманщиця, негідниця, підла, підла!

— А що не так? — дивувалися люди. — Навпаки, це ж добре, якраз після весілля, онук точно ваш.

— Нічого хорошого! Вона одружила мого хлопчика на собі обманом!

Словом, мама не змирилася. Вона навіть не прийшла подивитися на Іванка, свого першого і поки що єдиного онука.
Зате…

Зате приїхав з подарунками дідусь Іванка.

Так-так!

Той самий, чиє ім’я навіть не вимовлялося вголос. Усі образи були забуті. Вася дізнався, що в нього є велика родина, яка його любить. Брати, двоюрідні сестри, тітки й дядьки.

Рідних дітей у тата Васиного, крім Васі, немає. Як же він був щасливий — нехай пізно, але все ж таки почати спілкування із сином, із невісткою та онуком.

Виявляється, тато справно платив аліменти. Дивно, чи не так? Просто мама Васі (і всім навколо) любила розповідати, як вона пожертвувала всім заради Васеньки, як тяжко їй було самій ростити дитину і який негідник цей Васечків батько.

— Ти полюбив іншу? — питає Вася.

— Та що ти, Васенько… Твоя мама поставила жорстку умову: я не мав спілкуватися зі своєю матір’ю (твоєю бабусею), із сестрами й братами. Синку, я виріс у великій родині, ми завжди одне одного виручаємо. А твоя мама поставила мені ультиматум. І знаєш… я погодився. Я любив твою маму, а в тобі просто душі не чув. Але…

Одного разу вона побачила, що я спілкуюся із сестрою — у мами був ювілей, і ми готували подарунок. Вона назвала мене зрадником і вигнала. Я намагався боротися, але я… м’якотілий, синку. Безхарактерний.

— Це теж мамині слова.

— Ну так… Я такий і є…

Тато був прощений.

Вперше за багато років Вася купався в любові. У щирій любові, де не треба боятися зробити щось не так.
Вася здав на права!

Вася сам їздить за кермом і возить дружину з дитиною.

Вася, порадившись із Надею, звісно, завів кошеня, а потім і цуценя.

Вася любить ходити босоніж на своїй власній дачі!

Ох, скільки знаків оклику, але без них нікуди, інакше емоцій не передати. Вася купається в річці й не застуджується, Вася засмагає, Вася їсть ягоди просто з куща, Вася ходить по гриби… Вася… Вася… Василь Іванович, між іншим!
Василя Івановича підвищили на посаді.

А мама…

Звісно, Вася пробачив маму. Вона навіть стала приходити пару разів на тиждень — суворо в ті дні, коли вдома Василь.

Вона все так само змушує Васю помити руки, підривається, щоб налити чай «дитині», і, гірко підібгавши губи, ображено сідає на стілець.

Але Надія впевнена: ця фортеця колись упаде.

Мама вже з цікавістю поглядає на підрослого онука і навіть бере його на руки — обережно, ніби кришталеву вазу. Вона вже ходила гуляти з Васею та Іванком…

Скоро відтане, думає Надя.

У Наді все, як вона й мріяла: сім’я, чоловік, дитина, дача… Хіба це не щастя? І нічого не пізно, все саме вчасно.
Ще треба встигнути Іванкові сестричку подарувати…

Отака проста історія. Для нас — просто розповідь, а для когось — ціле життя. Щасливе життя, між іншим.

А у вашій долі траплялося так, що своє щастя доводилося виборювати маленькими хитрощами, чи воно приходило саме, коли вже й надію втратили?