«Начебто все готове до зустрічі, – жінка глянула у вікно. – А вони, мабуть, тільки за годину приїдуть. Треба хоч чай попити, поки гарячий!

Віра Павлівна сіла за стіл на кухні, і сьорбаючи чай дрібними ковтками, почала згадувати своє життя, в якому так часто чорні смуги міняли білі, і навпаки.

***

Років до двадцяти вона жила з батьками у цій трикімнатній квартирі. Потім народила без чоловіка. Сварили батьки, звичайно, але потім змирилися.

Заміж так і не вийшла. Син виріс. Відслужив. А потім почалися чорні смуги. Спочатку не стало батька у шістдесят п’ять років, а невдовзі й мама. Любила вона сильно свого чоловіка, не пережила втрати.

Ось після цього почалася суцільна чорна смуга. Син почав гульбанити. З чого? Тоді йому було всього двадцять два. Як вона тільки не намагалася позбавити його від цієї звички – все марно.

Десять років тривало це. І раптом…

***

Того дня у нього була зарплата. Віра чекала на нього пізно і в ненайкращому стані, але син прийшов вчасно і нормальний. Дістав із кишені гроші:

– Тримай, мамо! Я ні гривні не витратив. Щодня даватимеш мені на обіди. Добре?

– Стасе, рідний ти мій! – руки матері затремтіли з очей полилися сльози.

– Не плач! – Він обійняв маму. – Я більше зовсім не вживатиму.

Це був один із найщасливіших днів у її житті.

Цілий рік син не гульбанив, а одного разу суботнього вечора…

Вхідні двері відчинилися, і увійшов син, підштовхуючи перед собою молоду скромну жінку:

– Мамо, знайомся! Це Світлана, – обернувся до своєї подруги. – Це моя мама Віра Павлівна.

– Дуже приємно! – Усміхнулася дівчина.

– Ой, що ви не попередили? – Розгубилася господиня. – Я хоч би щось приготувала. Проходьте до кімнати! Зараз приготую.

І господарка кинулася на кухню.

– Мамо, ми торт купили! – радісно промовив син і разом із гостею пішов за матір’ю.

– Ви мабуть і їсти хочете? – метушилася та, дістаючи з холодильника продукти. – Зараз щось зварю.

– Мамо, – обійняв її за плечі син. – Зараз зробимо бутерброди, відкриємо торт і вистачить.

Син набрав у чайник води та поставив на газову плиту, а дівчина запропонувала:

– Давайте, я допоможу!

– Навіщо? – намагалася заперечити господиня. – Ти ж наша гостя.

– Допоможи, Світлано! – весело вигукнув син.

Віра відчувала, що не просто так привів син цю дівчину, і так хотілося розпитати її про все. Щойно вони сіли за стіл і задала перше запитання:

– Світлано, ви зі Стасом разом працюєте?

– Так, – здивовано промовила дівчина. – Віра Павлівна ви прониклива людина.

– Мамо, ми тобі не сказали головного, – син направив розмову в потрібне русло. – Ми завтра йдемо подавати заяву до ЗАГСу.

У матері сльози з очей полилися від радості:

– Які ви молодці!

– Мамо, ми після весілля тут спочатку поживемо?

– Звичайно звичайно! У нас три кімнати всім місця вистачить.

***

Син одружився. Справили весілля. Світлана одразу почала називати свекруху мамою. Адже вона була з дитбудинку, мами в неї ніколи не було. Щаслива Віра Павлівна з нетерпінням чекала на онуків, але невістка цілий рік не могла завагітніти. А потім почалася для матері найчорніша смуга в житті.

Того вечора син прийшов з роботи пізно і… дуже «веселий». Бурмочучи щось собі під ніс, він ледве дійшов до спальні і ліг на ліжко.

Мати з невісткою схвилбовано дивилися один на одного, відчуваючи, що їхнє щасливе життя закінчилося.

І воно справді закінчилася. Стас став вживати все частіше і частіше. Його вигнали з роботи. Після цього нормальним його вже не бачили.

Став просити гроші на гулянки у дружини та матері. Потім забирали. Жінки завжди заступалися одна за одну. Тоді він почав дуже сваритися і навіть доходило до… Жінки намагалися дружно дати йому відсіч, але з кожним днем ​​ставало все гірше і гірше. Світлана спала вже в іншій кімнаті, постійно насторожі.

Так тривало рік. Того ранку Світлана прокинулася рано з якимось тривожним передчуттям:

«Щось Стас сьогодні всю ніч спокійний? Зазвичай кілька разів за ніч встає, не дає нікому спати. Обережно зайшла до його кімнати одразу з вигуками вибігла:

– Мамо, Стаса не стало!

Сина провели в останню путь. Три дні лили сльози його мати та дружина. Трохи заспокоїлися і навіть відчули якесь полегшення, ніби скінчилася, здавалося, нескінченне пережиття.

Після того, як справили дев’ять днів, Віра Павлівна сказала своїй невістці:

– Світлано, ти мені вже дочкою стала. За два роки всі радощі та негаразди з тобою пережили. Ти не йди нікуди, живи тут. Квартира у нас велика.

– Дякую мамо! – вимовила молода жінка і обняла свою свекруху, що справді вже стала мамою.

За рік черговий поворот долі – пенсія. Звісно, ​​ще можна попрацювати. Не через те, що грошей не вистачає. Вони з невісткою вдвох так і жили, обидві працювали.

У Віри з’явилося переживання перед самотністю, яка неминуче має настати. Заміж, якщо ніхто за тридцять років не взяв, тепер ніхто й не візьме. Родичів ніяких немає, крім невістки, а тій лише двадцять дев’ять років за тиждень виповниться. Не вірилося, що та все життя з нею проведе. Іди, і свою сім’ю створити спробуй. І залишиться Віра Павлівна зовсім одна.

Тож мріяла, що вийде на пенсію, будуть онуки. Так, які вже тепер онуки? Нема з ким вечорами словом перекинутися. Мине років, хай навіть двадцять, зляже, води подати не буде кому.

Відчинилися вхідні двері, прийшла з роботи невістка:

– Мамо, я в магазині реберець купила. Давай борщ зваримо, наваристий, наваристий!

– Ти поки що мийся, а я м’яса поставлю!

– А що в тебе червоні очі? – звернула увагу невістка. – Знову, про щось погане думала?

– Ой, доню! Думки самі в голову лізуть. Адже не будеш ти все життя зі мною, старою, жити.

– Ну, про що ти думаєш? Тобі лише п’ятдесят п’ять років. Ти, як на пенсію пішла, у тебе такі думки сумними стали.

– Життя пройшло.

– Все, мамо, йди став м’ясо!

Посміхнулася Віра Павлівна і пішла на кухню варити м’ясо:

“Може, і не залише мене Світлана”.

***

Прожили вони удвох із невісткою ще рік. І помітила Віра Павлівна, що та на роботі часто затримується і у вихідні кудись йде. Каже, із подругами, а сама очі ховає.

А одного вечора…

Відчинилися вхідні двері і Світлана увійшла з чоловіком:

– Мамо, познайомся! Це – Анатолій, – захвилювалася Віра, а наречена повернулася до чоловіка і вимовила. – Це моя мама, Віра Павлівна.

– Проходьте! – Спробувала господиня посміхнутися, але у неї не вийшло.

На ватяних ногах попрямувала вона на кухню. Поставила на газ чайник. Тут і невістка, провівши гостя до кімнати, прийшла до неї.

– Мамо, ну що ти засмутилася?

– Все гаразд, доню! – І змахнула сльозинки з очей.

– Все, заспокойся! Сядь на стілець, а я поки що сама все приготую. За столом про все і поговоримо.

Сіла Віра Павлівна і дивилася, не відриваючись, як невістка, готує. Тяжко зітхала, коли вона з черговою тарілкою йшла до кімнати. Здавалося, що знову життя руйнується.

Світлана зайшла на кухню:

– Мамо, пішли!

– Зараз … вмиюся! – І попрямувала до ванної кімнати.

Коли всі сіли за стіл, Світлана сказала:

– Мамо, ми з Анатолієм вирішили одружитися.

– Я розумію, – похитала головою Віра Павлівна.

– Ти тільки не переймайся! Ми будемо до тебе в гості приходити.

– Гаразд, – мляво відповіла господиня. І раптом спитала. – А де жити будете?

– Тут недалеко, лише три зупинки. Анатолій має однокімнатну квартиру.

– Тісно, ​​мабуть, буде?

– Ми назбираємо та купимо двокімнатну, – оптимістично заявила Світлана.

– Добре, – жінка відповіла, не вдумуючись у свої слова.

Кілька хвилин всі мовчки копирсалися у своїх тарілках. І раптом Віра Павлівни аж вигукнула:

– А ви живіть тут! Місця всім вистачить.

Молоді здивовано глянули один на одного.

– Ой, піду гаряченького принесу! – Господиня встала і попрямувала на кухні.

Вона розуміла, що молодим треба поговорити одне з одним. Також розуміла, що відповідь, швидше за все, буде негативною, і вона залишиться сама. Сльози потекли з її очей.

Вона так і стояла, доки не зайшла Світлана:

– Мамо, ти що знову плачеш? Бери тарілки пішли!

Розставили тарілки.

– Тітко Віра, – раптом промовив чоловік, який досі мовчав. – Я знаю, як сильно вас любить Світлана та бачу, як сильно ви любите її. Давайте, правда, разом поживемо. Сам я теж з  дитбудинку.

***

Молодята одружилися. Вже рік вони живуть разом. Анатолій виявився добрим зятем. А сьогодні…

Віра Павлівна знову підбігла до вікна і вигукнула:

– Приїхали!

З машини, що зупинилася біля під’їзду, вийшла Світлана та Анатолій… з малечею на руках.

Хазяйка кинулася у ванну кімнату, помила руки з милом. Кинулася в коридор, відчинила двері.

Увійшов Анатолій, посміхнувся. Слідом Світлана, теж з радісною усмішкою на обличчі. Чоловік спробував зняти черевики:

– Дай мені! – Потяглася Віра Павлівна до немовляти.

– На, – простяг Анатолій пакунок.

Жінка взяла цей пакуночок на руки, відкрила личко. Наринули, якісь давно забуті почуття. На очах з’явилися сльози радості:

– Як дівчинку назвали?

– Віра, – усміхнувся чоловік. – Буде тепер у нас у сім’ї дві Віри.

Старша Віра притиснула до себе малюка, а сльози радості струмком текли з її очей, адже тепер має внучку.