“– Собаку вашу я продала! Простіше порося прогодувати, ніж такого слона, – заявила бабуся

У Каті найщасливішим днем у житті став звичайний четвер. Мама поїхала за кормом для рибок – цих нудних золотих створінь, які тільки й уміли відкривати рота в акваріумі.

– Мамо, ну чому не можна собачку? – всоте нила Катя. – В Олени кіт, у Світлани хом’як, навіть у неприємної Машки папуга є! А що у нас? Риби!

– Бо не можна, – як завжди відрізала мама. – І крапка.

Вона пішла. А Катя залишилася наодинці зі своїми золотими «друзями», які навіть нявкнути не могли.

Минула година, друга. Мама затримувалась – дивно, зазвичай за кормом швидко їздила.

І ось ключі у замку. Кроки. Але якісь дивні, – обережні?

– Мамо, ти чого так довго? – крикнула Катя з кімнати.

– Зараз, почекай… – голос мами звучав винувато.

Катя вибігла до передпокою. І завмерла.

Мама стояла, знявши лише одну туфлю, тримаючи в руках щось пухнасте та бежеве. Іграшку? Але навіщо? У Каті день народження був три місяці тому.

– Мамо, це що?

– Я не змогла пройти повз, – тихо сказала мама, все ще не випускаючи з рук незрозумілу грудку. – Там на ринку, поряд із зоомагазином.

І тут мама нахилилася, обережно поклала іграшку на підлогу. А та раптом струснулася, розплющила чорні бусинки очей. І зі щасливим вереском помчала прямо на Катю!

– Мамо! – заверещала дівчинка, падаючи навколішки. – Це цуценя?! Справжнє?

Пухнаста грудочка лизала її обличчя, руки, намагалася забратися на плече. Хвостик ходив ходуном. Очі світилися такою радістю, ніби він усе життя чекав на цю зустріч.

– Сенбернар, – винувато посміхнулася мама. – Хлопчик. Три місяці.

Катя не могла повірити. Після стількох років прохань, сліз, обіцянок добре вчитися. Після всіх цих “ні”, “неможливо”, “коли виростеш”…

– Він залишиться? Назавжди?

– Залишиться, – кивнула мама, дивлячись, як цуценя вмостилося у Каті на колінах і блаженно заплющило очі. – Мабуть, я теж утомилася від одних рибок.

Жіночі прикраси

І знаєте, що? Це був найщасливіший четвер у житті Каті. Поки вона ще не знала, на що перетвориться мила грудочка за пів року.

Цуценя назвали Бароном. І перші місяці були, як у казці.

Катя прокидалася – поряд сопіла тепла грудочка. Снідала – під столом блискали віддані очі й чекали на шматочок. Робила уроки – кудлата голова лежала на ногах.

– Бароне, ти найкращий! – шепотіла вона перед сном, а він у відповідь лизав її в ніс.

Літо пролетіло непомітно. У парку, на дачі, вдома – скрізь мелькав щасливий хвіст. Щоправда, хвіст цей ставав дедалі довшим, а сам Барон – дедалі більше.

– Мамо, що він, рости не припинить? – сміялася Катя, дивлячись, як цуценя, розміром майже з вівчарку, намагається поміститися у свою стару лежанку.

– Це сенбернар, доню, – зітхала мама, збираючи з підлоги залишки чергових капців. – Великим виросте.

А потім розпочалася школа. І тут казка закінчилася.

– Катя! Вставай! Барона вигулювати треба! – о шостій ранку мама штурхала дочку.

Поки однокласники спали солодким сном, Катя тяглася темними вулицями з псом, який тепер був їй до пояса. І який чомусь вирішив, що кожен стовп – це особистий недруг, що вимагає негайної уваги.

– Бароне, ну ходімо вже! – благала дівчинка, але той уперся всіма чотирма лапами: ні, ось цей кущик ще не досліджений!

Після школи знову прогулянка. Потім прибирання квартири, бо за день Барон встигав перевернути миски з водою та їжею, рознести по всій квартирі вміст відра для сміття, спробувати на зуб мамину улюблену квітку.

Ще він любив пограти з туалетним папером, розмотавши весь рулон.

– Як же я тебе люблю, – бурмотіла Катя, повзаючи з ганчіркою по підлозі, а Барон радісно скакав поряд, заважаючи прибирати й намагаючись погратися зі шваброю.

Уроки робити майже неможливо. Барон вважав, що коли Катя сидить за столом, вона доступна для ігор. Зошити літали кімнатою, ручки зникали в собачих зубах, а підручники ставали зручними подушками для денного сну.

Але найстрашніше починалося на прогулянках.

З милого цуценяти, Барон перетворився на підлітка-хулігана розміром із теля. Сенбернари, виявляється, не просто великі, вони величезні. І дуже товариські.

– Бароне, ні! – Кричала Катя, але було пізно.

Побачивши вдалині іншого собаку, він зривався з повідця так, що Катя або летіла слідом, або була змушена відпустити повідець і бігти за ним.

– Вибачте! Вибачте! – задихаючись, наздоганяла вона розгніваних господарів чихуахуа чи пуделя, яких Барон намагався «привітати» усією своєю вагою.

Іноді доводилося прив’язувати його до стовпа і чекати, доки пройде «об’єкт інтересу». Барон при цьому вив так, наче його катували.

– Катюша,- якось увечері обережно промовила мама,- може, нам варто подумати?

Жіночі прикраси

– Про що? – Насторожилася дівчинка.

– Ну, Барон уже такий великий. А ти маленька. Бачиш, як тяжко тобі з ним?

– Мамо, ні! – Катя обхопила собаку руками. – Ми впораємося! Справді, Бароне?

Той радісно лизнув її й відразу перекинув хвостом склянку з водою.

Але справлятися ставало дедалі важче. Катя не встигала робити уроки, приходила з прогулянки втомлена, як загнаний кінь. А Барон ріс і ріс, стаючи все більш некерованим.

У листопаді стався критичний момент. На прогулянці Барон побачив кота. Звичайного дворового кота, що мирно сидів на лавці. Для Барона це був сигнал до дії!

Ривок і Катя полетіла обличчям у сніг, не втримавши повідець. Барон помчав за котом, що метнувся на дерево. Пес почав гавкати під деревом так, що з вікон висовувалися обурені сусіди.

– Барон! До мене! – Репетувала Катя, але він був глухий до всього, крім кота.

Довелося кликати на допомогу дядька Сергія із сусіднього під’їзду. Утрьох вони ледве затягли пса, що розбушувався, додому.

Увечері мама сиділа на кухні із серйозним обличчям.

– Катюша, – тихо сказала вона, – я дзвонила бабусі в село.

У Каті впало серце. Вона знала, що зараз почує.

– Ні, мамо! Тільки не це!

– Доню, там йому буде краще. Простір, свобода. А тут він мучиться у чотирьох стінах.

– Але ж він мій! – Заплакала Катя.

– І лишиться твоїм, – мама обняла дочку. – Просто житиме у бабусі. Ми його будемо відвідувати.

Барон лежав поруч, поклавши морду на лапи. І Катя присяглася собі, що якщо його відвезуть, вона більше ніколи ні про що не попросить маму. Ніколи.

Той день Катя запам’ятала назавжди. До дрібних подробиць. Мама сиділа на кухні з червоними очима. Поруч стояла дорожня сумка.

Жіночі прикраси

– Доню, сьогодні їдемо до бабусі.

– Ні! – Закричала Катя. – Ні, ні, ні!

Але було пізно. Рішення ухвалено. Бабуся вже чекала.

Барон кидався по квартирі, відчуваючи недобре. Собаки розуміють все. Краще людей розуміють.

– Де він спатиме? – схлипувала Катя, притискаючись до теплого боку.

– Бабуся сказала, є будка. Гарна, тепла.

Їхали мовчки. Барон сидів між ними, поклавши голову Каті на коліна. Іноді здіймав морду і дивився так, ніби знав. Наче прощався.

– Мамо, може, повернемося? – шепотіла Катя. – Я краще з ним гулятиму. Чесно!

– Пізно, дитино. Пізно.

Бабуся зустріла їх біля хвіртки у фартуху, з добрими очима.

– Ну де ж мій красень? – усміхнулася вона, але Барон сховався за Катю.

– Він боїться, – прошепотіла дівчинка.

– Нічого, звикне. Тут у мене і Рекс є, дружок знайдеться.

Рекс виявився старим лабрадором, який мляво махнув хвостом, побачивши новенького і знову ліг на ґанку.

– Бачиш? – сказала бабуся Барону. – Тут тобі буде добре.

Але Барон не відходив від Каті ні на крок.

Показали йому двір, миски, місце де буде будка. Барон все обнюхав, але без ентузіазму. Як людина, якій показують камеру.

– Ну що ж, – сказала мама, дивлячись на годинник, – нам час.

Жіночі прикраси

– Мамо!

– Катю, не ускладнюй.

Дівчинка опустилася перед Бароном навколішки:

– Ти пам’ятатимеш мене? Так? Я неодмінно приїду. Обіцяю.

Він лизнув її в щоку. Один раз. Дуже ніжно.

Катя оберталася доти, доки машина не зникла за поворотом, і все бачила його – великого, кошлатого, розгубленого.

Вдома було порожньо. Страшно порожньо.

Миски прибрали. Іграшки склали у коробку. Повідець повісили в шафу.

– Ніби його ніколи й не було, – прошепотіла Катя.

Місяць пройшов, як у тумані. Катя ходила до школи, робила уроки, їла, спала. Але все не по-справжньому. Як уві сні.

– Може, поїдемо, провідаємо? – Запропонувала мама.

– Не треба. – Катя боялася побачити його нещасним.

А потім приїхала бабуся.

Прийшла без попередження, сіла на кухні та довго мовчала.

– Щось сталося? – Злякалася мама.

– З вашим собакою.

У Каті підкосилися ноги.

– Його не стало?

– Що ти! Живіше за всіх живих. Тільки, – бабуся зітхнула тяжко, – довелося мені його продати.

– Як продати?! – заволала Катя.

– Ну, як. Гроші взяла, та віддала його добрим людям. Не можу його тримати, розумієш? Жере, як слон! За тиждень мішок корму з’їдає. А пенсія в мене яка?

– Але ж ми гроші давали на утримання!

– Мало давали. На порося вистачило б, а на такого коня, – бабуся похитала головою. – Краще завести ще одне порося, чим такого собаку прогодувати.

Катя плакала. Мама кричала на бабусю. Бабуся виправдовувалася. Звичайний сімейний скандал, яких трапляється мільйони щодня.

– А кому продали? – нарешті запитала Катя.

– Добрим людям. Молодий чоловік, має свій будинок, ділянка велика. Говорять, собак любить. Йому й упоратися з такою псиною простіше.

– Дайте адресу.

– Навіщо тобі?

– Дайте!

На канікулах Катя поїхала сама. Автобусом, потім пішки по незнайомим вулицям, за адресою, що бабуся надряпала тремтячою рукою.

Будинок стояв майже за селом. Великий, із ділянкою. Катя підійшла до паркану і зазирнула у щілину між дошками.

Те, що вона побачила, заспокоїло її.

Величезний вольєр. Красиві будки з дахом. Миски. Іграшки. І Барон.

Боже, яким він став! Ще більше, ще красивіше. Шерсть блискуча, морда задоволена. Він лежав на ґанку будки й щось гриз. Виглядав спокійним.

– Барон? – тихо покликала Катя.

Він підвів голову, прислухався. Схопився. Підбіг до огорожі. І завиляв хвостом! Впізнав! Впізнав через рік розлуки!

– Привіт, хлопчику мій, – прошепотіла Катя, просовуючи руку в щілину.

Він лизав її пальці, скиглив, намагався просунути морду до неї ближче.

– Я тебе не забула.

Постояла ще трохи й пішла. У нього було нормальне собаче життя. Це найголовніше.

А її дитинство скінчилося того дня, коли бабуся сказала: «Довелося продати».

Тепер Катя знала, що дорослі можуть обіцяти та не виконувати. Що “назавжди” не завжди означає назавжди.

Шість років минуло. Шість років без Барона.

Катя виросла. Закінчила школу, вступила до інституту. Стала зовсім іншою – дорослою, серйозною. Але іноді, коли бачила на вулиці сенбернара, серце все одно стискалося.

– Годі вже мучитися, – казала мама. – Ти ж знаєш, що вчинили правильно.

Жіночі прикраси

Правильно? Можливо. Але легше від цього не ставало.

Якось Катя не витримала.

– Мамо, я поїду до нього.

– Катя.

– Поїду і все. Хочу знати, як він.

Їхала довго, з пересадками. Серце калатало, як шалене. А раптом його вже нема? Собаки живуть не так довго. А що як не впізнає?

Будинок знайшла одразу – добре запам’ятався. Тільки тепер підійшла не до паркану, а до хвіртки.
Постукала.

Двері відчинив чоловік років тридцяти. Високий, з добрими очима.

– Ви, – Катя розгубилася. – У вас є собака? Барон?

– Є. А хто ви? – здивувався він.

– Я його перша господиня. Давно це було. Просто хотіла подивитись, як він.

Чоловік посміхнувся:

– Проходьте! Він у дворі. Тільки, – він раптом засміявся, – не дивуйтеся, якщо вас впізнає. У нього пам’ять собача, але чудова.

Катя пройшла за хвіртку. І серце її зупинилося.

У дворі, під яблунею, лежав величезний пес. Такий великий, що вона навіть сумнівалася – чи це той?

– Барон? – покликала несміливим голосом.

Пес підійняв голову. Секунду дивився. І раптом…

Рвонув до неї так захоплено, що Катя ледве встояла на ногах! Лизав обличчя, руки, стрибав, як цуценя, скиглив від радості. Хвостищем молотив у повітрі так, що чути було свист!

– Впізнав, – тихо сказав господар. – Одразу впізнав.

– Мій хороший, – плакала Катя, обіймаючи величезну морду. – Мій хлопчик.

– Мене Олексієм звуть, – представився чоловік.

Барон не відходив від Каті ні на крок. Дві години пролетіли непомітно. Катя не могла наговоритися з Бароном, а він – натішитися на неї.

– Приїжджайте ще, – сказав Олексій на прощання. – Бачите, який він щасливий.

– Обов’язково.

На автобусній зупинці Катя обернулася. Барон сидів біля хвіртки й дивився їй услід. Не вив, не скиглив. Просто дивився. Ніби все розумів.

А за два роки трапилося диво.

Катя отримала диплом і вийшла заміж. За Олексія. Так-так, за того самого господаря Барона.

– Знаєш, – сміявся Олексій, – я думаю, Барон нас познайомив. Спеціально.

І в день весілля, коли молодята приїхали до будинку, Барон зустрів їх так, начебто все життя цього чекав.

– Ну що, хлопчику, – прошепотіла Катя, обіймаючи його, – тепер ми знову разом. Назавжди.

Він лизнув її руку. Дуже ніжно. Як того дня, коли прощалися.

Тільки тепер це був радісний поцілунок. Ніби обіцянка, – разом назавжди…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Читайте з задоволенням.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!