Коли позичила кумі гроші на весілля доньки, не підозрювала, що зовсім скоро про це пожалію! Це ж скільки нахабства треба мати!

Було це десь півтора року тому. Дзвонить мені кума Іра — з дитсадка дружимо, наші діти разом виросли. Її Оксанка всього на три роки старша за моїх, а ми ж, ще з пелюшок разом, то як рідна. Так от, каже мені Іра, що Оксанка виходить заміж.

— Та ти що! Вітаю! А хто жених?

Іра сміється:

– Та наш, свій, сільський. Гарний хлопець, робочий.

Ну, я щиро зраділа, чесно. Весілля — це ж радість, подія велика. А потім якось у розмові вона почала скаржитись:

— Оксанка хоче весілля таке, щоб на все село! А в нас де ті гроші взяти? Кредит? Та ти що, з відсотками ж, потім ще більше вертати.

Я слухаю, а в голові думаю — ми ж з Вадимом якраз зібрали трохи, на власне житло приглядаємо. Але мовчу.

— Я знаю, ви з Вадимом трошки відклали, ти мені якось казала… Може, позичите? Ну хоч на весілля, потім віддам. Клянусь, Таню, верну все до копійки.

— Ір, ну це ж немаленька сума….

— Я знаю, Таню. Але я ж не чужа! Кумуся твоя! Ну будь ласочка…

Пішла я до Вадима, кажу:

— Слухай, там Іра просить грошей, весілля ж у дитини.

— Таня, ти що, здуріла? Це ж 300 тисяч! Це наш початок, наш дім! Це на гульки, не на хату. Ще й позичити?

— Та вона ж кума…  Іра ніколи нас не підводила.

Та розревілась перед ним, ну, чесно, так мене жаль взяв її. Він махнув рукою:

— Ну добре, твоя кума — твоя відповідальність. Потім не кажи, що я не попереджав.

Ну от, дали ми ті гроші. Іра як дитина зраділа, обіймає мене, аж плаче:

— Таню, ти не уявляєш, як ти мене виручила!

Весілля було шикарне — з троїстими музиками, білим лімузином, фотозоною, голубами, тортом на п’ять ярусів. Ще й після весілля поїхали молодята у Карпати на тиждень.

Ну, я думаю — дай Боже. Пройшов місяць — тиша. Другий — нічого. Третій — я вже напряму пишу:

— Іро, як там з грошима? Коли зможеш потроху повертати?

— Та ти ж знаєш, Таню, ми ще не оговтались після весілля. От трохи станемо на ноги — зразу дам.

Пів року пройшло. Вадим вже вуха мені жує щодня:

— Я ж казав! Ну от скажи — хто тепер дурень?

І я вирішила поговорити з нею віч-на-віч.

Зустрілись ми в кав’ярні. Сидимо, я вже прямо питаю:

— Іро, скажи чесно, коли ти збираєшся віддати ті гроші?

А вона як ні в чому не бувало:

— Таню, ну не вже тобі так шкода? Ти ж бачила — весілля було для дітей. Ти ж могла й подарувати ті гроші…

Я аж дар мови втратила:

— Що? Ти серйозно? ТРИСТА ТИСЯЧ — подарувати? А про те, що ми квартиру купити хотіли, ти забула?— Ну ви ж з чоловіком добре живете, а в нас не було нічого. Я думала, що якщо друзі — то зрозумієш…

Ото з того моменту я її не бачила. Та й не хочу. Що не грошей шкода — а от тої довіри. Бо це ж не чужа людина була. Це кума.