Семен стояв біля вітрини дитячого магазину і рахував у голові. Пенсія — маленька.

Мінус комунальні — півтори. Мінус ліки для серця — майже сімсот. Мінус їжа… А машинка коштувала тисячу триста.

— Дідусю, ну ходімо подивимося! — Ігор тягнув його за руку. — Тільки подивимося!

Семен зітхнув. П’ятирічний онук не розумів, чому не можна купити червону машинку на пульті управління. Ту саму, про яку він мріяв вже пів року.

— Ходімо, онучку. Подивимося.

У магазині було шумно. Діти тягнули батьків до полиць з іграшками, батьки відмахувалися або діставали гаманці.

Семен з Ігорем підійшли до стенду з радіокерованими моделями.

— Ось вона! — хлопчик притиснувся носом до скла. — Бачиш, діду? Червона! І фари світяться!

Продавчиня підійшла, оцінювально поглянула на потерту куртку Семена.

— Будете брати?

— Ми… ми поки дивимося.

— Дивитися — безкоштовно, — пирхнула вона і відійшла.

Семен дістав гаманець, перерахував купюри. Тисяча п’ятсот гривень…

Якщо купити машинку, на їжу майже не залишиться. А до пенсії ще два тижні.

— Дідусю, а на день народження можна? — Ігор дивився з надією.

— Подивимося, онучку. Можливо.

Вони вийшли з магазину. Семен відчував себе нікчемним дідом. Не може онукові іграшку купити. Раніше, коли син був живий…

— Семене Петровичу? Це ви?

Він обернувся. Молода жінка в пальто дивилася на нього з подивом.

— Вибачте, не впізнаю вас…

— Інна. Я була подругою Андрія. Вашого сина.

Семен вдивлявся. Точно, Інна. Приходила до них додому, коли Андрій з армії повернувся. Хороша дівчинка була, тільки потім кудись зникла.

— Інна! Треба ж. А я й не впізнав відразу.

Вона присіла навпочіпки перед Ігорем.

— А це хто такий гарний?

— Я Ігор. А ви хто?

— Я… я була подругою твого тата.

Хлопчик нахмурився.

— Тата більше немає. І мами теж. Вони на небі.

Інна розгублено подивилася на Семена. Він похитав головою — потім, мовляв, розповім.

— Давайте кави вип’ємо? — запропонувала вона. — Тут поруч кафе є непогане.

У кафе було тепло. Ігор отримав какао і тістечко, відразу повеселішав. Семен розповідав, намагаючись говорити спокійно.

— Це було рік тому. Поїхали у відпустку, на машині. Лобове зіткнення з вантажівкою.

Водій заснув за кермом. Андрій і Марина загинули на місці. Ігор дивом вижив — був у дитячому кріслі.

— Господи… — Інна закрила обличчя руками.

— Ось так і живемо вдвох. Я оформив опікунство. Інших родичів немає.

— А як же… матеріально?

Семен знизав плечима.

— Пенсія. Небагато, але вистачає. На найнеобхідніше.

Інна подивилася на Ігоря. Хлопчик старанно їв тістечко, розмазуючи крем по щоках.

— З магазину іграшок виходили?

— Ага. Машинку дивилися. Та дорога дуже.

— Яку машинку?

— Червону! — втрутився Ігор. — На пульті! Вона їздить сама!

— Класно! А чому не купили?

Хлопчик подивився на діда, потім тихо сказав:

— Дідусь каже, що грошей немає. Але я не ображаюся. Правда, дідусю?

У Семена защеміло в очах. П’ятирічна дитина вже розуміє, що грошей немає. Вже навчилася не ображатися.

— Семен Петрович, — Інна полізла в сумку. — Давайте я…

— Ні! — він зупинив її жестом. — Дякую, але ні. Ми справляємося.

— Але це ж для дитини!

— Інна, люба. Я розумію, ти від щирого серця. Але ми не жебраки. Просто… економимо.

Вона прибрала гаманець. Посиділи мовчки. Ігор доїв тістечко, попросився в туалет. Семен відвів його.

Коли повернулися, Інна посміхалася.

— Знаєте що? У моєї доньки скоро день народження. Їй виповнюється шість. Не хочете прийти в гості? Ігорю буде весело з дітьми пограти.

— Ну не знаю…

— Будь ласка! Дайте адресу, я за вами заїду. У суботу о дванадцятій нормально?

Семен погодився. Не хотілося ображати дівчину.

У суботу Інна приїхала, як обіцяла. Машина у неї була простенька, але нова. Ігор захоплено розглядав салон.

— А можна кермо помацати?

— Звичайно! Хочеш, посигналю?

Квартира в Інни виявилася просторою, світлою. Назустріч гостям вибігла дівчинка з хвостиками.

— Мамо! Це до мене?

— Так, Ксюша. Знайомся — дідусь Семен і Ігор.

Діти миттєво знайшли спільну мову. Через п’ять хвилин вже гралися в кімнаті Ксюші. Дорослі сіли на кухні.

— Чоловік де? — запитав Семен.

— Немає чоловіка. Розлучилися три роки тому. Він нову сім’ю завів.

— Вибач. Не знав.

— Та нічого. Ми з Ксюшкою удвох добре господарюємо. Я в банку працюю, графік зручний. Все встигаю.

Вони пили чай, розмовляли. Інна розповідала спогади про Андрія — яким він був веселим, добрим.

Як збирався одружитися з Мариною. Як радів, коли дізнався, що буде батьком.

— Хороший син був, — кивав Семен. — Правильний. Не те що деякі.

— А ви… ви як? Здоров’я?

— Та яке здоров’я в сімдесят років. Серце бавиться. Таблетки п’ю.

— До лікаря ходите?

— Коли є можливість.

З дитячої кімнати долинув сміх. Семен посміхнувся — давно не чув, щоб онук так сміявся.

— Дякую вам, Інно. Ігорку весело.

— Та що ви! Ксюші теж. Вона одна росте, подружок мало.

Коли зібралися йти, Ігор не хотів розлучатися з новою подругою. Діти обійнялися, пообіцяли зустрітися знову.

— Завтра можна? — запитала Ксюша.

— Ми далеко живемо, — сказав Семен.

— Я підвезу! — одразу запропонувала Інна. — Якщо не проти.

Так і повелося. Кожні вихідні Інна забирала їх. То в парк, то в цирк, то просто до себе додому.

Семен спочатку пручався — незручно, казав. Але Інна наполягала — дітям добре разом.

І справді, Ігор розквітнув. Став веселішим, балакучішим. З Ксюшею подружилися, майже як рідні стали…

… Минув рік. Травневого ранку Семен прокинувся від різкого болю в грудях. Нітрогліцерин не допомагав.

Якось дістався до телефону, набрав Інну — її номер був першим у списку.

— Семене Петровичу? Щось сталося?

— Серце… Ігор ще спить… Якщо що…

— Я їду! Викликайте швидку!

У лікарні Семена протримали два тижні. Інна забрала Ігоря до себе — оформила тимчасову опіку. Щодня привозила онука до діда.

— Дідусю, ти одужуй! — Ігор залазив на ліжко, обіймав. — Ми з Ксюшею чекаємо на тебе!

Лікар відвів Інну вбік.

— Стан важкий. Серце зношене. Рік, максимум два.

— А операція?

— У його віці? І грошей таких у нього немає.

Інна мовчала всю дорогу додому. Вдома, вклавши дітей, сіла на кухні. Думала.

Наступного дня прийшла до Семена з рішенням.

— Семен Петрович, не перебивайте. Вислухайте. Я хочу, щоб ви на мені одружилися.

Він поперхнувся водою.

— Що?!

— Не з кохання. З розрахунку. З мого розрахунку. Якщо ми одружимося, я зможу оформити повну опіку над Ігорем.

А коли… якщо з вами щось трапиться, він залишиться зі мною. Офіційно.

— Інна, дівчинко. Ти молода, красива. Навіщо тобі старий хворий?

— Тому що я Андрія кохала. Все життя кохала. Він обрав Марину — я відійшла вбік.

Але кохання нікуди не поділося. І Ігор — його син. Частинка Андрія. Я буду рада його виховувати.

— А якщо я ще років десять проживу? Будеш зі старим мучитися?

— Не мучитися. Піклуватися. Ви для мене стали як батько за цей рік.

Семен дивився у вікно. Там, за склом, цвіли яблуні. Як у той день, коли ховали Андрія з Мариною.

— А що люди скажуть?

— Плювати мені на людей. Ігорю потрібна сім’я. Нормальна сім’я. Мама, сестра. А не самотній хворий дід.

— Ти ображаєш мене.

— Вибачте. Але це правда. Ви дасте йому любов. А я — майбутнє.

Семен закрив очі. Дівчина має рацію. Що він може дати онукові? Любов — так. А далі? Піди у засвіти — і куди хлопчик? У дитбудинок?

— Добре. Згоден.

Розписалися тихо, без гостей. Свідками були сусідка Семена і колега Інни. Ігор з Ксюшею трималися за руки, дивилися серйозно.

— Тепер ми сім’я? — запитав Ігор.

— Сім’я, — кивнула Інна.

— А Ксюша мені хто?

— Сестра.

— Ура! — діти обійнялися.

Переїжджали теж швидко. Речей у Семена було небагато — одяг, документи, фотографії.

І червона машинка на пульті — Інна купила її на день народження Ігоря, сказала — від діда.

У новій квартирі Семену виділили кімнату. Поставили зручне ліжко, крісло, телевізор. На стінах розвісили фотографії Андрія і Марини.

— Як вдома, — сказав він.

— Це і є тепер ваш дім.

Два місяці прожили мирно. Семен водив дітей до садочка, готував обіди. Серце ніби заспокоїлося. Навіть лікар дивувався — показники покращилися.

— Мабуть, любов лікує, — пожартував він.

Семен не став пояснювати, що це не любов. Це спокій. Вперше за рік він спав спокійно, знаючи — з Ігорком все буде добре.

Того ранку він прокинувся раніше, ніж зазвичай. За вікном співали птахи. Червень, літо. Хотів встати, але тіло не слухалося. Дивно легке, невагоме.

«Ось і все», — спокійно подумав він.

Закривши очі, побачив перед собою Андрія — молодого, усміхненого.

— Тату, як ти?

— Нормально, синку. Ігорка влаштував. Хороша жінка Інна.

— Знаю, тату. Дякую.

— Бережи їх там. І Марину бережи.

— Бережу. Чекаємо на тебе.

Семен посміхнувся і відпустив себе. Тихо, спокійно. Як засинають діти — з посмішкою на губах.

Інна знайшла його через годину. Покликала тихо, потім голосніше. Підійшла, взяла за руку — холодну.

Сіла поруч, погладила сиве волосся.

— Дякую вам, тату. За все дякую.

На похоронах народу було небагато. Сусіди, пара друзів Семена, колеги Інни.

Ігор стояв серйозний, тримав Інну за руку.

— Дідусь тепер на небі? З мамою і татом?

— Так, любий. Вони всі разом.

— А ми?

— А ми тут. Ти, я і Ксюша. Сім’я.

Біля могили Інна нахилилася до надгробка.

— Обіцяю вам, Семен Петрович, і тобі, Андрію, виростити Ігоря хорошою людиною. Як рідного. Ні — він і є рідний. Мій синок.

Додому поверталися мовчки. Ігор йшов між Інною і Ксюшею, тримаючись за руки. Маленька сім’я. Незвичайна, зібрана долею з уламків. Але справжня.

У кімнаті Семена все залишилося як було. Тільки на столі з’явилася нова фотографія — Семен Петрович з дітьми в парку.

Сміється, тримає обох на руках. Остання фотографія. І перша — де вони всі разом. Сім’я.