Алла — приємна сорокарічна жінка з м’якою усмішкою і звичкою всім догоджати — щиро пишалася своєю невеликою червоною машинкою. Для неї це було не просто засіб пересування, а справжній острівець свободи: шматочок особистого простору серед офісної метушні та нескінченних домашніх справ.

Автомобіль Алла оформила у кредит і платила за нього з педантичною точністю, відмовляючи собі то в новому пальті, то в зайвому десерті до кави. Зате яке це було задоволення — ранком, коли місто задихається у переповненому транспорті, сідати в теплий салон, вмикати улюблену радіостанцію і неквапливо їхати проспектом, відчуваючи себе господинею власного життя.

Але, як це часто буває, у кожного щасливого автовласника рано чи пізно з’являється попутник із аргументом «нам же все одно по дорозі».

Вікторія, бухгалтерка з того ж офісу, була жінкою сорока шести років. Вона виглядала бездоганно: акуратна зачіска, доглянуті руки, стильні дорогі шарфи. Економити Віка вміла віртуозно — щоправда, переважно за рахунок інших.

Історія почалася рік тому, у промозглий листопадовий вівторок.

Алла вже збиралася йти з роботи, побрязкуючи ключами, коли в холі її зупинила Вікторія. Та стояла біля вікна, театрально кутаючись у легкий плащ, і з сумом дивилася на суцільну стіну дощу за склом.

— Аллочко! — вигукнула вона, помітивши колегу. — Ти сьогодні на машині? Оце щастя! Підвези мене додому, а? Ми ж майже поруч живемо. Там такий дощ, а в мене нові замшеві чоботи, шкода їх до сліз.

У Алли, звісно, були свої плани: заїхати в магазин, купити корм коту, просто посидіти в тиші. Але хіба можна відмовити людині з благаючим поглядом і новими чоботами?

— Звісно, Віко, поїхали, — усміхнулася вона. — Мені не важко.

Вікторія вмостилася на пасажирському сидінні, і салон одразу наповнився густим солодким ароматом її парфумів. Всю дорогу вона емоційно розповідала, який жах коїться у громадському транспорті.

— Дякую тобі величезне, — проспівала вона, виходячи біля свого під’їзду. — Ти мене реально виручила. З мене шоколадка.

Шоколадки Алла так і не дочекалася. Але це ж дрібниці — головне, допомогла.

Наступного дня все повторилося.

— Алло, почекай хвилин п’ять, я звіт закінчу — і поїдемо разом, — крикнула Вікторія через коридор, навіть не утруднюючи себе питанням.

І Алла почекала.

Так почався затяжний серіал під назвою «Атракціон нескінченної доброти», що розтягнувся майже на рік.

Схема швидко відпрацювалася. Вранці Вікторія вже чекала Аллу на зупинці біля свого дому («Тобі ж усе одно по дорозі, просто пригальмуй!»), а ввечері вони виходили з роботи разом.

Спочатку Аллі навіть подобалося — все ж таки компанія, розмови. Але досить швидко діалоги перетворилися на нескінченний монолог Вікторії, а поїздки — на обов’язок.

У чужій машині Віка почувалася як у власному лімузині з персональним водієм.

— Алло, зроби музику тихіше, від цієї попси голова розколюється, — морщилася вона, щойно сідала.

Або:

— Фу, що це за запах? Ти б на мийку заїхала, а то сидіти неприємно.

Або, що дратувало найбільше:

— Слухай, давай заїдемо в торговий центр? Мені терміново потрібен сир і порошок. Це ж буквально п’ять хвилин гаком.

Алла заїжджала. Робила гак. Стояла на парковці по сорок хвилин, поки Віка вибирала сир потрібної жирності. А потім мовчки відкривала багажник, коли та поверталася з важкими пакетами.

— Ох, як я втомилася, — зітхала Вікторія, вмощуючись назад. — Ну що, поїхали?

За цілий рік вона жодного разу не запропонувала грошей — ні на бензин, ні на мийку, ні на «незамерзайку». Лише зрідка, на великі свята, дарувала Аллі якусь дрібничку: крем для рук із розпродажу чи листівку з написом «Найкращій подрузі».

— Ми ж подруги, — любила повторювати Віка. — А друзі мають допомагати одне одному.

Алла мовчала. Вона виросла в родині, де розмови про гроші вважалися непристойними. «Не в грошах щастя», «Сам загинь, а товариша виручай» — ці фрази міцно сиділи в її голові.

Але навіть найміцніший метал із часом дає тріщину.

В один із вечорів Вікторія, як завжди, плюхнулася на сидіння й бадьоро скомандувала:

— Ну що, рушай, шеф!

Алла не завела двигун.

— Віко, нам треба поговорити, — сказала вона, дивлячись уперед.

— Про що? — здивувалася та, підфарбовуючи губи в дзеркалі. — Якщо про звіт, я його давно здала.

— Ні. Про машину. Ти бачила, як бензин подорожчав?

— Бачила. Ну і що? Життя взагалі дороге, — відмахнулася Віка. — Поїхали, я серіал хочу встигнути подивитися.

Алла глибоко вдихнула, збираючись із думками.

— Віко, я вожу тебе вже рік. Щодня. Туди й назад. Я все порахувала… Мені важко самій оплачувати обслуговування машини. Давай ти будеш брати участь у витратах на бензин? Хоча б символічно — тисячу на місяць. Це все одно дешевше маршрутки і в рази дешевше за таксі.

У салоні повисла важка тиша.

— Ти зараз це серйозно? — крижаним голосом перепитала Віка.

— Так, — Алла відчула, як зрадницьки здригнувся голос, але не відступила. — Це справедливо. Ми ж їздимо разом щодня.

І тут Вікторія вимовила фразу, яка остаточно все розставила по місцях.

— Алло, ти й так щодня їдеш на роботу. Зі мною чи без мене — бензин ти все одно витрачаєш. Яка різниця, сиджу я поруч чи ні? Машина твоя — отже, й турботи твої. Хочеш зручностей — плати. А я тут взагалі ні до чого. Я просто попутниця.

Алла застигла. Формально логіка звучала бездоганно, але по суті в ній було щось холодне й бездушне. Значить, «твої турботи»?

— Мої турботи… — тихо повторила вона. — Добре.

Вона вимкнула запалювання і витягла ключ.

— Виходь, — спокійно сказала Алла.

— В сенсі? — Вікторія розгубилася.

— Виходь із машини. Зараз же.

— Ти жартуєш? — нервово усміхнулася Віка. — Там дощ! І до метро кілька зупинок!

— Це не мої турботи, — чітко сказала Алла. — Я нікуди не їду. У мене поломка. Фінансовий мотор заглух.

Обличчя Вікторії спалахнуло.

— Та подавися ти своїм бензином! — випалила вона. — Більше я до тебе в машину ні ногою.

Вона різко грюкнула дверима і, демонстративно розправивши плечі, пішла під дощем до зупинки. Замшеві чоботи безнадійно хлюпали по калюжах.

Наступного дня офіс буквально гудів. Вікторія охоче ділилася історією з усіма, хто був готовий слухати — а таких виявилося чимало. Вона розповідала, яка Алла дріб’язкова й жадібна.

— Уявляєте, цілий рік прикидалася подругою, а потім виставила мене під дощ! — обурювалася Віка, театрально закочуючи очі. — Грошей вимагала! Майже як таксист. Дожити до такого через якісь копійки — це ж треба.

Колеги дивилися на Аллу по-різному. Хтось неоднозначно хитав головою: мовляв, не можна так чинити. А хтось, хто розумів трохи більше, лише усміхався і мовчав.

Аллі було байдуже.

Доброта — не безкоштовний абонемент для тих, хто звик жити за чужий рахунок.

Є особливий тип людей — «вічні пасажири». Вони щиро вважають, що оточуючі зобов’язані їм допомагати просто тому, що «не важко» і «тобі ж по дорозі». Вони не розуміють, чому раптом треба щось віддавати навзаєм.

Аргумент «ти все одно туди їдеш» — це пастка. Так, я їду. Але я їду у своєму просторі, за свої гроші, під свою музику і зі своїми думками. І якщо ти хочеш бути частиною цього комфорту — поважай того, хто за нього платить. Або запропонуй розділити витрати.

Тут справа зовсім не в грошах. Ця тисяча не зробила б Аллу багатшою. Це питання поваги.

Коли ми дозволяємо користуватися собою зі страху здатися «жадібними» чи «незручними», знаходяться ті, хто охоче цим користується.

А ви на чиєму боці в цій історії?

Чи мав рацію водій, який через рік окреслив межі? Чи справді Алла вчинила не по-дружньому, адже «їй усе одно було по дорозі»?