Мені було 45, коли я втратила роботу. Побігала, пошукала і зрозуміла, що нічого не знайду. Все зруйнувалося. Але… я почала читати оголошення в газетах, на стовпах. Хто хоче працювати, той завжди знайде хоч щось.

Раптом бачу: «Потрібна няня для догляду за маленькою дитиною, жінка не молодша 45 років».

Зрозуміло: багата матуся боїться, що молода няня спокусить її чоловіка.
А я якраз у потрібному віці. Одяглася я пристойніше і пішла за вказаною адресою.

Як я й очікувала, це був не просто будинок, а чудова розкішна вілла.

Мені відкрив охоронець, подзвонив господині й впустив мене. Я піднімалася внутрішніми сходами з відполірованими поручнями й уже чула дитячий плач.

Господиня зустріла мене нагорі. Молода приваблива жінка в гарній сукні.
Ці дами в халаті по квартирі не ходять. А даремно, між іншим.

Вона почала обговорювати зі мною умови роботи, а дитина все плакала й плакала…
І я ніяк не могла зосередитися.

– Вибачте, – сказала я, нарешті. – Там дитина плаче. Це мій підопічний?

– Саме так, – з холодною ввічливістю відповіла мені дама. – А що такого? Ви ніколи не чули, як діти плачуть? Це нормально.

– Та що ви. Багато разів чула. У мене є досвід роботи. Але я намагалася не допускати, щоб дитина так довго плакала.

– Ха! Вона мене вже вчить! Ну, ну, ходімо.
Ми пройшли коридором і незабаром відчинили спальню.

– Ось вам халат. Візьміть малечу – це дівчинка. Подивимося, як ви її заспокоїте.

Я швидко накинула халат поверх свого одягу, взяла дитину на руки. Малятко в ту ж мить притиснулося до мене і затихло… А в мене просто серце завмерло. Така крихітка, місяці два, не більше…

– Схоже, ми порозумілися, – сказала господиня. – Ви будете працювати до другої години дня, потім вам принесуть обід. Розрахунок можна зробити того ж дня, якщо вам зручно, а можна й наприкінці місяця.

Приходити треба о шостій ранку. Я ще сплю в цей час – пізно повертаюся… Вас впустить охоронець і проведе до дитини, і вам тут же принесуть сніданок. Влаштовує така робота? Тим більше, що крім догляду за дитиною вам нічого робити не доведеться.

– Звичайно, влаштовує. У мене є син – йому 8 років. Ви писали, що потрібна рекомендація. Ось мої документи, подивіться, будь ласка.

– Найкраща рекомендація – моя Оленка. Вона мовчить, а це головне. Тільки не дуже привчайте її до рук. Вона почне вимагати, щоб і я брала її на руки… Розумієте?

– Ну, раз ви цього не хочете, тоді… звичайно. Господиня незадоволено грізно поглянула на мене і випалила:

– Значить, домовилися. Завтра о 6-й ранку малятко чекатиме на вас…

Як тільки я поклала дитину на ліжко, знову пролунав плач.

«Щось тут не так», – одразу ж запідозрила я.

Але ж я не могла в цей день, коли тільки домовилася з господинею, роздягати дитину і шукати причину її сліз! Хоча, напевно, варто було б…

«Було б добре зняти підгузки, подивитися, чи суха дівчинка… – машинально подумала я. – Але… завтра, так завтра».

Вранці я прийшла, як домовилися.
Охоронець, тепер уже інший, впустив мене. У спальні було тихо.

Я переодяглася, помила руки, тут же мені принесли в коробочках сніданок.
«Зовсім як у літаку», – подумала я.

Минуло не більше десяти хвилин, як дівчинка заворушилася і застогнала. Я перевірила, чи не мокра вона, змінила підгузки.

Господи, вона посміхнулася!..
Я тихенько почала розмовляти з малечею:

– Маленька Оленка, хороша, чистенька. Зараз нам принесуть пляшечки, будемо їсти.

Пляшечки зі сумішшю принесли у спеціальній грілці. Я переконалася, що їжа потрібної температури, погодувала малечу, підняла її вгору, щоб вона змогла відригнути повітря, яке заковтнула разом з їжею, і тільки потім поклала в ліжечко, яке встигла розправити.

Малятко з полегшенням довірливо зітхнуло і якось віддано подивилося мені прямо в очі.
Напевно, я собі вигадую. Адже їй лише 2 місяці. Але мені здається, що вона все-все розуміє.

Вона не відразу заснула. Я перевернула її на бік, почала погладжувати спинку. Адже лежати цілими днями на спині так важко!

Ось так я й почала працювати.
Мій син Сашко тепер прибігав зі школи, коли мене не було вдома. Він давно вже сам міг про себе подбати, але я все ж хвилювалася, як він там впорається з підігріванням обіду…

Я вивозила дитину в колясці на прогулянку. Навколо будинку були посаджені дерева, квіти.

Оленка на свіжому повітрі одразу ж засинала так солодко!

Все було добре, тільки моя господиня стала приходити не о другій годині, а дедалі пізніше й пізніше. І, головне, щойно вона намагалася взяти Оленку на руки, та починала плакати.

Але чому?.. Мати ж не могла образити дитину лише своєю присутністю! Мені було важко залишати дівчинку в сльозах.

Наскільки я розуміла, мати залишалася з малечею до приходу батька. Якийсь час він сидів з нею, а потім Оленка знову чекала на мене…

Було очевидно, що дитині потрібна няня на цілий день.

Не думаю, що у них немає грошей на оплату цілодобової няні, але й мені зручно йти додому після другої. Адже треба щось купити й приготувати на два дні…

Чоловік мене давно покинув – все господарство на мені. Син ще маленький, треба перевірити, як зробив уроки, що в щоденнику. Але й підробити теж необхідно – аліменти просто мізерні.

Я часто щось зі своїх коробочок для їжі складала в сумку, щоб принести додому синові. Він таких смаколиків навіть не бачив…

Я працювала, як звикла – сумлінно.

Малятко все більше прив’язувалося до мене, та й я до неї. Мені завжди було так шкода, коли доводилося її залишати. Не знаю, але у мене було бажання забрати Оленку собі. Було б двоє дітей. Але хто ж мені її віддасть?! Смішно…

Звичайно, я дуже звикла до дитини. Іноді мені здавалося, що господиня сердиться, що дівчинка плаче, коли я йду. Але на кого вона сердилася – на мене чи на дитину – не знаю. Може, материнські ревнощі?..

Але ось настав такий день, про який мені боляче і важко згадувати.

Була зима. Я вже погуляла з дівчинкою, вклала її спати після їжі, сама пообідала.

Уже друга година, а мене не змінюють. У сумці задзвонив мій мобільний телефон. Я підбігла.

Дзвонив син, сказав, що не може знайти ключі від квартири.

«Напевно, загубив!.. Що робити?..»
– Почекай зовсім трохи. Добре? Моєї господині немає. Дівчинка спить, я ж не можу залишити її саму. Я скоро прийду. Посидь там десь…

Але ось уже третя година. Мій Сашко знову дзвонить…

Я почала метушитися: «Де він сидить?! На сходах?!»

Насправді я навіть не знаю, чи є хтось тут на кухні. Я завжди перебуваю лише в дитячій спальні.

Повна тиша. Охоронця ж не поставиш охороняти дитину. І що робити?!
Дивлюся у вікно – нікого не видно…

Коротше кажучи, сама не знаю, як, але о четвертій годині дня я добре укутала дитину, поклала дівчинку в коляску і пішла до виходу.
Запитала охоронця, чи не дзвонила господиня?
Ні, він нічого не знав.

Разом із коляскою я помчала до себе додому.

Відчинила Сашку двері. Тут малятко заворушилося в візочку – їй стало жарко – у будинку ж тепло.

Сашко мій підбіг, дивиться, дивується:

– Яка маленька… гарненька! Мамочко, давай заберемо її до нас! Хоч ненадовго…

– Ти що! У неї ж є мама й тато. Хто нам її віддасть. Давай, швидше бери щось поїсти. У сумці в мене для тебе ще дещо є… Мені треба їхати з Оленкою назад.

У цей час пролунав дзвінок у двері.
Відчиняю — стоїть охоронець, шипить:

– Ти що накоїла? Вона вже поліцію викликала. Давай швидше… їдемо назад! Вона заявила, що ти її дитину викрала!

– Нічого собі! Як викрала?! Що ж мені було робити?..

– Давай швидше! Я на машині… Поїхали!

Приїхали…
І справді, поліцейський сидить – щось пише. Мене допитали.
Я все пояснюю: що господиня запізнилася, що мій син загубив ключі від квартири…
Начебто все заспокоїлося. Поліцейський, зрештою, поїхав. Сказав, що складу злочину немає…

А моя господиня суне мені конверт з грошима:

– У ваших послугах більше не потребую!
Я востаннє озирнулася на Оленку…
Моя господиня помітила, схопила її на руки, і малятко одразу ж заплакало.

Я не стала шукати роботу – вирішила трохи відпочити і приділити увагу синові.

Але моє серце не дає мені спокою: «Як там моя Оленка?»

Через місяць дзвінок, та ще й вночі:
– Терміново приїжджайте, – викликає мене колишня роботодавиця.

Це потім мені вже охоронець розповів, що дитина кричала день і ніч. Навіть викликали лікарів – нічого не знайшли. Потім лікар почав розпитувати: «З ким було малятко раніше?» Порадив викликати мене. А тут вночі у Оленки просто істерика, кричить, не спить, не їсть.

Ось вона й зателефонувала мені, попросила приїхати – одразу ж надіслала машину.
Я одягнулася, залишила записку Сашку – поїхала.

Приїхала, біжимо нагору – крик чути на всю вулицю!..
Я скинула пальто, накинула той самий халатик, взяла дитину, притиснула…

А вона, моя дівчинка, тут же так глибоко зітхнула і відразу затихла. Стоїмо ми всі: я з дитиною на руках, мама, тато дівчинки, охоронець, лікар, який опинився тут…

Оленка трохи підросла. Подивилася вона на мене, відразу заспокоїлася і закрила оченята…

– Вона обрала цю жінку мамою, – сумно посміхнувшись, сказав лікар. – Тут вже нічого не поробиш. Поки вона маленька, їй потрібна саме ця жінка…

– Зачекайте, … Як же так?! Прошу вас, поясніть. Я б хотіла знати, чому так буває? І що ця жінка робить такого особливого?..

– Зрозумійте, люба, зараз ніч, я буду коротким. Дівчинка прекрасна, але з’явилася на світ за допомогою кесаревого розтину.
Це, звичайно ж, послаблює контакт з матір’ю – це по-перше. А по-друге – ви ж не годуєте її грудьми – знову ж таки контакт порушений. Причому, грубо.

– А вона, що, годує її грудьми?

– Це запитайте у неї, а мені час. До побачення.

Господиня повернула до мене голову. Потім вона запитала, чи можу я вкласти дитину спати і чи зможу завтра прийти о шостій годині ранку?

– Я прошу у вас вибачення за той випадок. Я доплачу вам. Прошу вас. І розкажіть мені, що ж ви робите такого, що дитина визнала в вас маму?

– Ви самі бачили, що я нічого особливого не роблю. А дітки відчувають, коли їх люблять. І потім… я ж з Оленкою розмовляю.

– Як?! Ви хочете сказати, що вона розуміє те, що ви їй говорите?! Їй же всього чотири місяці?!

– Звичайно, розуміє. Хоч і не так, як дорослі, але відчуває інтонацію… і взагалі. І ще я знаю, що після годування потрібно підняти дитину, щоб її не мучили гази… і ще багато чого іншого…

Я перевірила стан шкіри дівчинки, зняла підгузки, які заважали шкірі дихати і висихати, нагодувала малечу, поклала її спати.

Мене на машині відвезли додому. Я втомилася. А наступного дня мені треба було бути на віллі о шостій ранку. Але я не ображаюся.
Я якось дивно щаслива. Малятко вибрало мене мамою…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!