Моя бабуся Ганна Вікторівна завжди ставилася до мене краще, ніж до решти онуків, і я це чудово помічав. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був поряд з нею. Коли я підріс, часто забігав до бабусі дізнатися, як у неї справи. Я любив з нею розмовляти, обговорювати життя.

Якось я прийшов, а вона лежала і не могла сказати жодного слова. Я відразу викликав лікарів, які надали їй допомогу. З того дня бабуся стала ще ближчою до мене і не раз говорила, що все в неї добре завдяки мені. З того часу ми з бабусею стали найріднішими людьми. Я довіряв їй свої найпотаємніші мрії, розповідав навіть про те, яка дівчина мені подобається. Тільки з нею я міг ділитися своїми секретами. Моя мама цього не розуміла і часто говорила, що нема чого бігати щодня до старенької бабусі.

Коли мені виповнилося 18 років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що мій батько – не та людина, яку я вважав своїм батьком. Спочатку я не міг у це повірити. Але коли почав задумуватись, згадав, що батько завжди був до мене холодний, ніколи не хвалив мене, не говорив добрих слів.

Він ніколи не ходив зі мною за руку в магазин або ще кудись, як це робив з молодшими братами Дмитром та Степаном. Тоді я зрозумів, що бабуся мені не рідна, адже вона була матір’ю мого батька.

Зовсім розгубившись, я подався до бабусі, щоб розібратися в усьому. Бабуся підтвердила, що я справді їй не рідний онук, але додала, що з усіх своїх онуків вона найбільше любить мене. Для неї я був найближчою людиною, і я їй вірив, бо відчував те саме.

Після закінчення навчання я зустрів Марію – добру та чудову дівчину. Ми вирішили побратися, і першою, кому я про це розповів, була бабуся Ганна. Ми почали жити на орендованій квартирі.

Грошей у нас з Марією не було, тому ми вирішили заощаджувати та накопичувати на власне житло. Незважаючи на вік, бабуся часто приходила до нас у гості. Вона завжди приносила щось потрібне для господарства, пригощала смаколиками чи купувала фрукти.

Моя мама згадувала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно. З того моменту, як я дізнався правду про свого батька, вона перестала мені допомагати, кажучи, що вона має двох молодших синів, про яких треба піклуватися. Я не ображався – це ж мама.

Я часто чув історії про те, як родичі не могли поділити спадщину, але ніколи не думав, що це торкнеться мене. Бабусі не стало раптово. Вона була єдиною близькою людиною, яка щиро мене любила.

Через деякий час нас запросили до нотаріуса для оголошення заповіту. Я також прийшов. Батьки були здивовані моєю присутністю і хотіли відправити мене назад. Вони вважали, що я не маю жодного стосунку до спадщини, адже бабуся мені не рідна. Мама також була незадоволена моїм приходом. Іноді мені здавалося, що вона не любить мене. Але за що?

Коли зачитали заповіт, я був шокований, як і решта. Виявилося, що бабуся залишила свою квартиру у спадок лише мені. Для батька був лише короткий лист, де вона написала, що він і мама самі допоможуть Дмитру та Степану, а мені вона залишає свою квартиру. Я не знав, чи радіти мені, чи сумувати. Але виявилося, що все ж таки сумувати.

Раптово вся родина відвернулася від мене. Навіть спілкуватися перестали. Батько постійно говорив, що це неправильно, що квартира повинна була дістатися йому, а він вже б розпорядився нею. Мама теж припинила зі мною всякі стосунки. Нам з Марією було дуже важко.

Родичі дзвонили і казали, що я маю відмовитися від квартири. Я вже майже погодився, але згодом передумав. Це була воля Ганни Вікторівни, і я вирішив, що не можу її зрадити. Тепер я маю житло, але не маю сім’ї. Іноді я думаю, чи правильно я вчинив? Може, варто було б віддати квартиру батькам?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!