Марійка стояла біля вітрини ювелірної крамниці і щось розглядала. Продавці бачили її тут досить часто і встигли відзначити, що вона завжди стоїть в тому самому місці і дивиться на один і той же виріб.

– Може, хочете щось приміряти? – ставили вони одне й те саме питання.

У відповідь було тільки сумне зітхання і сухе: «Ні, дякую».

– Тут магазин, а не виставка. – якось сказав один неприємний менеджер.

Марійка кинула на нього сумний погляд і пішла. Більше у його зміни вона намагалася не приходити. Іншим було все одно, що дівчина просто дивиться і нічого не купує. Може, одного дня таки назбирає грошей і щось купить.

Але що саме привернуло увагу Марійки?

Це була каблучка.

Не те щоб дуже красива, але для неї – прекрасна. Тому що вона була точнісінько як мамина каблучка, яку Марійка добре пам’ятала з дитинства. Ось тільки куди вона поділася – невідомо. Мами не стало вже давно, і Марійка погано її пам’ятала, але каблучка чомусь закарбувалася в пам’ять.

Рік тому Марійка випадково опинилася в цьому магазині. Вони з подругою обирали підвіску комусь у подарунок. Магазин був преміум-класу, і ціни тут здавалися нечуваними, тому Марійка не стала б заходити сюди без причини. Але коли побачила ту саму каблучку – серце здригнулося.

Коштувала вона трохи більше 50 тисяч. Бюджетно за мірками магазину, але непосильним для Марійки. Навряд чи мамина каблучка коштувала так само дорого, та й камінчики в ній напевно були не дорожчі за фіаніти. Однак цей виріб був точно такого ж дизайну, хоч і з діамантами.

Брати кредит – безглуздо, а назбирати таку суму Марійці було не під силу. Та й чи була в цьому така потреба? Вона чудово розуміла, що це лише каблучка. Вона не поверне маму, та й нічим у житті не допоможе. Проте ніщо не заважає приходити сюди час від часу і милуватися. Чомусь саме дивлячись на каблучку, Марійка шукала втіху чи відповіді на свої запитання. Наче це була та сама ниточка, що пов’язує з дорогою людиною, якої вже давно немає.

– Ось цю каблучку, будь ласка.

Марійка прийшла до тями, коли побачила чийсь палець, що вказував на заповітну каблучку.

Менеджер дістав виріб і поклав на оксамитову підкладку перед Марійкою. Вона ще ніколи не бачила її так близько і без скла вітрини.

– Так, так, вона. Запакуйте якось. Я візьму.

Марійка здригнулася і підняла очі на чоловіка, що стояв поруч.

– Чому її?

Питання було недоречним, проте вона сама не зрозуміла, як воно злетіло із губ. Чоловік здивовано глянув на цікаву дівчину, а потім знову на обручку.

– А що? Що з нею не так?

Марійка не знала, що відповісти. Нерозумно було розраховувати, що каблучка буде тут вічно, але вона не була готова розлучитися з нею так скоро. Якби вона просто прийшла і не застала її на вітрині, було б легше змиритися, але чомусь вона опинилася тут саме в цей момент. Можливо є шанс щось змінити?

– Ну, просто тут стільки гарних виробів. Чому саме її? – пробурмотіла Марійка невпевнено, щоб відповісти хоч що-небудь.

– А ця каблучка негарна, на вашу думку? – посміхнувся чоловік.

Його явно зацікавили її слова.

– Не те щоб негарна… Але надто проста. Може, ще подивіться?

– А ви могли б не заважати реальним покупцям? – не витримав менеджер, чиїй роботі зараз заважала Марійка. – Вам ніхто не заважає просто так розглядати вітрини.

Зауваження не було безпідставним, але чоловік його проігнорував.

– Ви щось конкретне хочете порадити?

– Ну от, наприклад…

Марійка вказала на сусідню каблучку. Вона була приблизно тієї ж вартості, але цікавішого дизайну.

– Не бачу особливої ​​різниці.

– Ну як же ж. Вона інша. Вигинів більше, камені розташовані цікавіше, та й на руці здаватиметься більшою.

Марійка не знала, про що говорити. Вона зовсім не зналася на ювелірних прикрасах і говорила перше, що спадало на думку.

– Та й ціна приблизно та сама. Ви абсолютно нічого не втрачаєте…

Марійка подивилася на чоловіка, проте той усміхався.

– Думаєте, справа в ціні?

Вона повільно опустила погляд і зрозуміла, що перед нею людина, яка може собі дозволити набагато більше, ніж каблучку за 50 тисяч. За бажання він міг би купити тут подарунок і за мільйон.

– Вибачте. Я не подумала.

– Може, ви вже підете? – знову не витримав менеджер.

– А може, ви в чужу розмову не втручатиметеся? – твердо заперечив чоловік. – Ювелірних багато, я можу і в інший піти.

Йому було неважко вказати набридливому менеджеру на його місце. Ця людина явно почувала себе господарем становища.

– Не треба… Я піду.

Марійка розвернулась і попрямувала до виходу. Їй було ніяково перед працівниками магазину, адже вони й так довгий час закривали очі на її присутність. Та й відмовляти чоловіка від покупки було досить безглуздо. І на що вона взагалі розраховувала?

Наступного дня Марійка знову повернулася, але обручки вже не було. Той самий менеджер докірливо глянув на неї, але нічого не сказав. Марійка ж більше не мала приводу сюди приходити, тому вона його проігнорувала…

…– Доброго дня. Чи можу я прийняти ваше замовлення?

Марійка підійшла до столика, який щойно зайняла нова гостя.

– Я ще не обрала, – невдоволено буркнули та у відповідь, не відводячи погляд від телефону.

– Добре. Я повернуся трохи згодом.

Марійка працювала офіціанткою вже не перший рік і намагалася не зважати на незадоволених відвідувачів. Вона розуміла, що людина може не мати настрою чи бажання розмовляти. Деякі ж просто вважали, що офіціанти десь унизу життєвого ланцюжка і не заслуговують на їхню увагу. Марійці було однаково.

– Чергова мадам, яка собі ціни не складе? – хихикнув бармен Павлик, коли Марійка підійшла до нього.

– Можливо. А може просто ще не знає, чого хоче.

– Красивих фоточок вона хоче і мужика багатшого.

Павлик любив аналізувати поведінку деяких відвідувачів і додумувати їхні образи. Може, недаремно він навчався на психолога. Марійці ж не було діла до особистого життя сторонніх людей. Вона просто робила свою роботу і намагалася не вступати у суперечки з відвідувачами.

– О! А ось і мужичок багатий.

Марійка машинально обернулася й ахнула від побаченого.

То був той самий, вже знайомий їй, чоловік з ювелірного магазину.

– От же ж… І як так? – пробурмотіла вона.

Чоловік підійшов до того самого столика з незадоволеною мадам, і дівчина підскочила з місця, щоб обійняти його і поцілувати в щоку. Потім одразу відклала телефон і почала кокетувати.

– Дівчинка причаровує багатенького мужичка. Як банально, – прокоментував Павлик.

– Ну, може, у них все серйозно, – не витримала Марійка.

– Ти щось знаєш?

– Якось бачила його. Не більше.

Павлик примружився, намагаючись зрозуміти, в чому каверза. Проте Марійка не вміла брехати. Навряд чи вона добре знала цього чоловіка.

– Віддаси столик Віці?

– З чого раптом? Навряд чи він мене згадає.

Марійка взяла планшет і знову підійшла до столика.

– Здрастуйте! Вже вибрали щось?

Вона не підводила голову від планшета, бо не хотіла зустрітися з чоловіком з ювелірного поглядом. Навряд чи впізнаж, але все одно було ніяково.

– Вітю, ти вже вибрав? Мені салат якийсь і апельсиновий фреш.

Віктор уважно дивився і меню і не звернув увагу на Марійку.

– Стейк середньої прожарки і чорна кава.

Марійка кивнула і повернулася до Павлика.

Відвідувачів було сьогодні небагато, тому вона просто стояла біля барної стійки й чекала, доки приготується замовлення. Зрідка поглядала у бік Віктора. І думала про обручку.

Кому ж він її купив? Невже цій дівчині? Навряд чи вона носитиме таку прикрасу.

І тільки-но Марійка подумала про це, Віктор дістав з кишені коробочку і поставив перед дівчиною. Вона посміхнулася й відкрила її. Марійка побачила заповітну обручку, якою милувалася стільки часу. Усередині все застигло. Зараз вона немовби остаточно, безповоротно її втратить…

Ось тільки її нова власниця перестала посміхатися. Вона знизала плечима і поставила коробочку перед Віктором. По жестах було зрозуміло, що вона чимось незадоволена. Віктор же ж дивувався, що її не влаштовує. Дівчина дістала телефон і показала якісь фотографії.

– Я ж сказала, що мені ця каблучка сподобалася. Як взагалі їх можна переплутати? – дівчина підвищила голос, і Марійка виразно почула її слова.

Віктор махнув рукою і підвівся. Підійшов до бару. Замовив біленьку.

Він поклав купюру на стійку і потер очі. Він намагався стриматись, щоб не насваритися на незадоволену супутницю.

– Я ж казала, що вона вам не підійде, – зітхнула Марійка…

І сама не помітила, що сказала це вголос.

Віктор подивився на неї і на мить забарився, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить. Потім він впізнав Марійку, і його задумливий вираз обличчя змінився здивованим.

– А ви ще тут звідки?

Марійка підібгала губу. Вона хотіла залишитись непоміченою, але знову виявилася втягнутою в історію з цією каблучкою.

– Я тут працюю.

– А про каблучку ви як дізналися?

– Збіг.

– Дуже вдалий збіг.

Віктор осушив до дна склянку і подався назад до столика. Ось тільки сідати не став. Він кинув на стіл ще кілька купюр за замовлення, яке ще навіть не встигли принести.

– Вітю, ну ти чого? – дівчина злегка надула губки, не розуміючи, що відбувається.

– Годі з мене! Подарунки її мої не влаштовують.

Віктор схопив зі столу коробочку з каблучкою і повернувся до Марійки.

– Дарую. Сподіваюся, вас це каблучка цілком влаштує.

Він гримнув коробочкою і попрямував до виходу. Марійка залишилася стояти, як укопана, не розуміючи, що тільки-но сталося.

– А ви ще хто? Що взагалі відбувається? – підбігла до неї подруга Віктора. – З чого раптом він взагалі вам такі подарунки робить?

Вона схопила коробочку й побігла до виходу.

– І справді, що взагалі відбувається? – тепер уже поцікавився Павлик.

Однак Марійка сама не знала, що відповісти.

Каблучка знову раптово з’явилася в її житті… І так само раптово зникла.

Марійка не хотіла б отримати її таким чином, тому не дуже засмутилася, коли дівчина забрала коробочку. От тільки було сумно, що дорогоцінну для неї річ шпурляють отак. Нехай це й не була мамина каблучка, але для Марійки це були безцінні спогади.

…– Вибачте минулого разу незручно вийшло.

Віктор повернувся за кілька днів, але тільки цього разу саме з метою побачити Марійку.

– Нічого страшного. Я знову влізла не у свою справу.

Віктор усміхнувся.

– Мені чомусь здається, що ця каблучка не хоче від вас іти. Менеджер у ювелірному сказав, що ви постійно приходили на нею подивитися.

Марійці стало ніяково. Вона не соромилася того, що небагата, але у випадку з ювелірним відчувала себе незручно. Все-таки це було негарно з її боку – постійно заходити в магазин просто подивитися на товар і так нічого й не купити.

– Просто вона схожа на мамину каблучку, – зважилася чесно відповісти Марійка.

Немає нічого поганого в тому, щоб сумувати за мамою.

– Мами не стало давно. А каблучка нагадує про неї.

Віктор відвів очі. Справа була набагато складнішою, аніж він думав.

Одна справа, коли дівчині просто подобається прикраса, інша ж – коли вона асоціюється з близькою людиною, якої вже немає.

Він дістав з кишені ту саму коробочку і поклав перед Марійкою.

– Тоді я правильно зробив, що захопив її з собою, – він знову посміхнувся. – Тепер вам простіше згадуватиме про маму. І для цього не треба буде ходити до ювелірного.

Марійка відкрила коробочку і подивилася на заповітну каблучку. Спокуса була дуже велика, але совість не дозволяла прийняти такий дорогий подарунок. Вона подивилася на нього востаннє і, закривши коробочку, повернула Вікторові.

– Дякую, звичайно, але я не можу її прийняти. Адже вона все одно не мамина, а прийняти такий дорогий подарунок від сторонньої людини я не можу. Навряд чи мама це схвалила б.

Віктор знову був спантеличений. Він уже кілька днів не міг розлучитися з цією прикрасою. Чомусь ніхто не хотів її приймати.

– І що мені робити? Повернути її я не можу, а в подарунок ніхто не приймає. Не самому ж мені її носити, і насправді.

Марійка посміхнулася і знизала плечима.

– Залишіть її собі. Вона обов’язково принесе вам успіх. Думаю, ви ще знайдете ту саму, яка оцінить її красу і цінність. І я говорю не про гроші.

Марійка взяла планшет і пішла до відвідувачів.

Віктор подивився на неї і теж усміхнувся. Можливо, він уже знайшов «ту саму».

От тільки вона про це ще не підозрює…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!